ТЕМА

Наша Шрі-Ланка. Частина 1

16 июля 2018 | 08:22 , Олександр Гармата, для ТЕМИ

Одного разу дружині закортіло тепла, пальм й тропічних фруктів. Ми з донькою теж були "за". Обрали Шрі-Ланку, бо в серпні 2017 року авіакомпанія AIRASIA оголосила знижки і після короткої родинної наради були викуплені авіаквитки до міста Коломбо. Що було далі – читайте нижче.


Наша родина – не великі фанати пляжного відпочинку, тому було вирішено мандрувати по країні, дивитися історичні міста й святі місцевини з короткими пляжними перепочинками. Запланували: день переїзду  та день відпочинку  і прогулянок. По-перше, тому що з нами була десятирічна донька, по-друге переїзди були довгі й виснажливі. У виборі житла як завжди допоміг Букін - це зручно та надійно: можна побачити фото помешкання, почитати відгуки, забронювати  з безкоштовною відмовою до конкретної дати.

За день до вильоту оплатили по інтернету візи (70 доларів за 2-х дорослих), діти до 12 років - безкоштовно. Це можна зробити  і по прильоту в Коломбо, але вийде дорожче на 10 доларів на двох осіб. На місці процедура доволі затягнута: спочатку відстояти чергу до прикордонника, він подивиться документи, потім відправить в кімнату оплати, де стоїш наступну чергу, а після оплати слід вертатися в чергу до прикордонника, який вдруге подивиться документи й нарешті наклеїть в паспорт візу та поставить штамп. Якщо скористалися інтернетом, тоді прикордонник лише подивиться паспорт, роздруківку підтвердження оплати візи й одразу наклеїть візу і поставить штамп в паспорт!

Але починалась наша подорож з Києва, аеропорту «Бориспіль». Там ми вперше у своїх подорожах зіштовхнулись з дивною  проблемою. На реєстрації авіакомпанії з'ясувалось, що ми повинні показати банківську картку, якою розраховувались, коли купляли квитки на літак.  Ця вимога була записана англійською мовою в якомусь пункті правил, а оскільки квитки ми купували квитки півроки тому, і використану картку дружини банк встиг поміняти, у повітрі зависло запитання: “Що робити?!” Пошуки бодай якихось слідів цієї картки в телефонах та інтернетах результатів не дали. Опустивши очі долу, ми визнали: “Так, винні, але ми хороші і хочемо якось вирішити питання.”(універсальна українська формула, що відкриває двері до серця будь-якої відповідальної особи). Дівчина на реєстрації покликала старшого, він подивився наші паспорти, роздруковане підтвердження про сплату й зітхнув: “Добре, це на перший раз, але на зворотній дорозі з Шрі-Ланки  викручуйтесь самі!”. Доречі, на зворотньому шляху “викручуватись” не довелося: картка нікого не цікавила, достатньо було квитків та паспортів.

В літаку показали по телевізору фільм про те, як себе вести під час польоту, а потім - невеличку молитву арабською мовою з англійськими субтитрами, де нам бажали легкого шляху та підтримки Аллахом під час подорожі. Оригінально, нам чомусь сподобалось: пасажирів ненав'язливо по доброму налаштовували на подорож.

  • За вікном нічна Шарджа

5 годин польоту, і ми - в Шаржі, де слід пересісти на літак до Коломбо. Аеропорт нагадав космопорт з фантастичних фільмів. Якесь змішання кольорів шкіри, волосся, очей, мов й чудернацького одягу - майки, шорти, сарі, шкіряні куртки, чоловічі костюми, жіночі паранджі, джинси, бедуїнські довгі сорочки  та бознащо. В туалеті казахи в шкіряних куртках мили ноги прямо в умивальниках, весело розбризкуючи воду на підлогу.  В залі очікування народ сидячи, лежачі, стоячи чекав на посадку.

Ще 4,5 години в літаку – й ми в нічному  аеропорту містечка Бандаранайке, що за 30 км від столиці Шрі-Ланки, Коломбо. Помінявши гроші по курсу 1 доларів  -155 місцевих рупій, ми опинились на вулиці і занурились в темряву, сповнену шумів, людських голосів, пташиних зойків, скаженого трафіку на дорозі, снування тук-туків, сигналів клаксонів, липкої спеки у повітрі та невідомих запахів. Була п’ята ранку, але ніч ще огортала все навкруги. Плануючи подорож, ми вирішили, що їхати до міста Анурадхапура через Коломбо немає сенсу – це додаткові 3 години  в дорозі. Тому, пройшовши 20 хвилин, ми опинились на автобусній станції Авериватта. На зупинці дізнались, що автобус до Анурадхапури вже поїхав і нам слід їхати в місто Курднегала за 60 кілометрів, де зможемо зробити пересадку до потрібного міста.

Взагалі,  про автобуси і тук-туки можна писати роман. Лише так можна сповна описати їхній зовнішній вигляд й стиль водіння їхніх керманичів. Наше знайомство почалось з “зазивали“: це майже менеджер автобусу, штурман і капітан в одній особі.  Його обов’язки: рекламувати транспортний засіб та сам маршрут. Під час поїздки, висячі у відкритих дверях, пильно вдивлятися в далечінь в пошуках потенційних клієнтів. Давати команду водієві  про зупинку, допомагати пасажирам заскакувати та вискакувати з автобусу, іноді на ходу, на чималій швидкості, а ще - розміщувати валізи й розсаджувати пасажирів. При цьому слід встигати, продираючись крізь натовп пасажирів, збирати гроші за проїзд та видавати (іноді) квитки. Ледь не забув: слід неодмінно включати місцеву музику, щоб їхати було веселіше.  У нас склалось таке враження, що сума за проїзд та видача квитка залежать суто від бажання цього парубка. Десь за дитину брали як за дорослого, десь півціни, а десь з туристів лупили втричі більше, ніж з місцевих.

Другим по важливості в цьому автотранспортному квесті є сам автобус. Зазвичай індійської фірми ТАТА, кожен -  це неповторний витвір мистецтва  трохи, а іноді не трохи вживаний, але з любов’ю прикрашений лампочками, різними малюнками й гучними клаксонами.

У водія повинно бути достатньо зображень місцевих богів  над лобовим склом, іноді статуетки на торпеді  прикрашені лотосами та кількома монетами. Але головна прикраса - це хромовані труби з набалдашниками, як у старих ліжках наших бабусь: водії їх любовно ліплять всюди, огороджують двигун в салоні, приварюють як драбину позаду автобуса, пускають в якості декору вздовж всього транспортного засобу.  Третій по важливості в нашому романі – водій: ну, водій як водій, крутить баранку, жме на клаксон, переключає передачі і взагалі займається не дуже важливою й примітною роботою.

Знайшовши потрібний  автобус, ми звернулись до хлопчини-“зазивали”, той радісно розмістив нас і наші речі біля водія, щось жваво розповідав та всім своїм видом показував, що він тут головний. Потім сказав, що зараз нам буде весело і врубив на повну музику в салоні, яка заграла з величезних колонок над нашими головами. Наспівуючи та пританцьовуючи в такт музики, він пішов на вулицю ловити потенційних  клієнтів. За деякий час автобус заповнився і ми рушили  назустріч невідомому.  Оскільки ми ніч не спали, донька Поліна заснула миттєво, а дружина Саша невдовзі скопіювала доньку.  Я був здивований тим, що їм нічого не заважало, не постійні сигнали клаксону, ані переповнений автобус, ані рвана їзда, газ-гальмо, ані гучний рев дизеля, ані місцева музика, яка за текстом мало відрізнялась від текстів пісень Олега Вінника: “Ахалай-махалай, ахалай-махалай“, які повторювались по колу.

За кілька годин катування  автобус прибув в місто Курднегала. На автовокзалі було безліч автобусів, але не у всіх висіла табличка з маршрутом. Ми підійшли до першого-ліпшого водія, який відпочивав в автобусі, щось меланхолічно жуючи, та спитали трохи на англійській, трохи мовою жестів – де знайти автобус на Анурадхапуру. Воділа вийшов з автобусу, смачно харкнув нам під ноги якоюсь буро-помаранчевою  рідиною,  посміхнувся помаранчевим ротом, махнув рукою й доввів до потрібного автобуса.   Потім ми помітили, що аборигени постійно жують  листя  рослини бетель, від чого рот та слина стає помаранчевою, а використаний жмих вони спльовують просто під ноги. А  в одній довгій подорожі автобусом ми бачили як “зазивала” розгорнув пакет з листям бетеля прямо на торпеді автобуса, після чого вони разом з водієм жували листя, та  на ходу спльовуючи у відчинені вікна та двері.

Після 5 годин подорожі від аеропорту до Анурадхапури  й нас люб’язно висадили перед нашим гест-хаузом. Взагалі-то, у цій мандрівці ми майже всюди знімали гест-хаузи. Це - одна або декілька кімнат у хазяйському будинку. Перша наша кімната  виявилась просторою, але в ній не вистачало повітря. На наше зауваження хазяїн попередив, щоб балкон та вікна ми не відчиняли, бо можуть набігти мавпи. Які ми схожі –“у нас кажуть не відчиняйте вікна комарі налетять”, а тут “не відчиняйте вікна – мавпи набіжать”.

  • Анурадхапура

Трохи відпочивши, ришили на святі місця – ступи.  На вулиці була спека, тому прогулянка виявилась виснажливою. Ховаючись в тіні дерев, та попиваючи воду, за 3 км  ми дійшли до Будійського храму Sri Maha Bodhi. Це храм, на території якого росте дерево, під яким в медитації сидів Будда. Перед входом розкинувся невеличкий  парк, в якому розташувались з їжею декілька Шрі-Ланкійських родин. Вирішили зробити те саме. Серед дерев в парку було достатньо брудно. Серед дерев швендяло багато білих чапель (потім ми зустрічали їх по всій країні). Птахи повільно та мовчки крокували, роздивляючись навкруги в пошуках їжі. Поліна спробувала їх поганяти, але ті з буддійським спокоєм  відлітали на безпечну відстань і далі, без емоцій, продовжували свій пошук. Одна чапля підійшла зовсім близько, її зацікавила газета, що лежала поруч. Погортавши сторінки дзьобом, вона зрозуміла, що чаплі читати не вміють, після чого загубила інтерес до несвіжої преси.

На вході в храм ми здали взуття на зберігання  і попали під пильний погляд поліцейського,  який зробив нам зауваження, що з голими колінами та плечами  заходити не можна. У мене був шемаг, яким я прикрив свої ганебні коліна, дружина накинула хустку на плечі. А Поліні, як дитині, дозволялось все. 

У Sri Maha Bodhi вхід безкоштовний, на території - три величезних платани, а посередині - будівля храму. Було якесь свято, тому народу назбиралося багато, всі в білому несли пелюстки лотосу. Люди стояли в чергу до храму, сиділи великими купами під стінами. Хтось спілкувався, хтось сидів в молитві та медитації.  В другому кінці двору накривали стіл, а охоронці, озброєні великими рогатками,  аби ганяти мавп від їжі, пильно слідкували за мавп’ячими родинами, що вмостилися на верхівках  платанів.

Обійшовши навколо та поштовхавшись у натовпі, ми залишили територію храму, так і не зрозумівши під яким деревом сидів Будда, мабуть по черзі під трьома.

Прогулявшись по парку, подивившись інші храми та ступи, стомленні рушили до дому.

У всіх подорожах ми намагаємося їсти місцеву їжу, це не дорого, іноді дуже смачно й допомагає злитися з місцевою культурою. Біля нашого гестхаузу знайшли їдальню, вщент заповнену місцевими мешканцями. Зорієнтуватися в їжі було складно, тому ми вибрали те, що нам здалось схожим на нашу їжу. Це були тушковані овочі та шматочки курятини, а також декілька млинців. До млинців дали великий пакет з маленькими пакетиками, заповненими різними підливами. На смак це виявилось не дуже добре, млинці  були без смаку і прісні, а підлива гостра та якась дивна. Млинці з підливою ми з’їсти не змогли. На ранок в нас бувйєвропейським сніданок, який подали в гестхаузі, та зібравши  речі, м вирушили на маршрутку до міста Хабарана.

Далі буде



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

Американский писатель Труман Капотэ

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки: