Хутірське компютерне «хазяйство» чи концептуальний розвиток?

Радник Цушко коментує ІТ-концепцію

В жовтні Мінекономіки розробило і подало на розгляд Прем'єр-міністру проект Концепції державної політики в сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні. Як того вимагає Регламент Кабінету Міністрів, проект подавався в установленому форматі політичної пропозиції. Офіційно проект не публікувався, але до його обговорення було залучено представників профільних бізнес-асоціацій. Результатом цього стала поява ряду публікацій, автори яких упереджено і необ’єктивно, в невиваженому тоні фантазують "на тему" документа, який мало хто хоча би бачив, не кажучи про те, щоби повністю його прочитати. З поваги до співгромадян і задля запобігання вигадкам, хотілось би публічно прокоментувати базові положення проекту.

Системна проблема України – неповоротке і неефективне державне управління та надання адміністративних послуг. Мільйонні бюджетні кошти, вилучені з кишень платників податків, роками витрачалися на закупівлю комп’ютерної техніки і придбання автоматизованих систем. Результати на тлі витрат не вражають, та навпаки викликають серйозні запитання.

Чому програмне забезпечення, створене за державні кошти, не належить державі, а здається їй в оренду за щороку більші кошти?

Чому експерти оцінюють вартість створення деяких державних автоматизованих систем в декілька сотен тисяч гривень, тоді як фактично за них сплачено мільйони?

Чому жодна посадова особа в Україні не може назвати точну суму – скільки ж всього бюджетних коштів протягом 2005 – 2010 років щороку витрачалось Україною на створення комп’ютерних систем, закупівлю комп’ютерів та програмного забезпечення і послуг комп’ютерного зв’язку тощо?

Чому кожне міністерство та відомство, кожний орган державної влади самостійно, як куркуль на хуторі, створює за бюджетний кошт «з нуля» свої власні, ізольовані, несумісні між собою комп’ютерні системи, реєстри та бази даних? Чому дублюється інформація, дублюються витрати, а бази даних одного відомства недоступні будь-якому іншому? Чому органи влади відносяться до «своїх» баз даних, як до приватної чи корпоративної, а не державної власності?

Скільки взагалі загальнодержавних комп’ютерних мереж потрібно державі? Чому кожен орган влади намагається «з нуля» побудувати особисту? Навіщо створюють нові й нові електронні реєстри всього підряд, якщо невідомо – хто, як і для чого буде їх використовувати? Чому в кожному органі влади є власна, дуже дорога система електронного документообігу, а листи між міністерствами, як і в перший рік Незалежності, ходять на папері? Чому в одній будівлі Уряду службовці ногами з поверху на поверх носять "флешки" з інформацією?

Чому фірми-постачальники, засновані іноземцями, мають повний доступ до інформації, накопиченої в критичних для управління державою системах, а держава позбавлена можливості відмовитись від їх нав’язливих «послуг»? Чому інформацію з державних баз даних – податкової, митної, реєстрації автомобілів тощо – можна придбати за готівку у непевних приватних осіб? Чому з приміщення органа влади можна поцупити всього один сервер, і система державної сертифікації відповідності товарів в Україну в один момент втратить весь архів виданих нею свідоцтв?

Всі ці, і ще багато інших «чому» є результат реалізації певної державної політики в галузі інформаційних технологій (ІТ) та інформаційної безпеки. Але не тієї політики, яка гладенько декларувалась з трибун, а фактичної, про яку вважали за краще мовчати.

Що ж насправді відбувається?

В галузі ІТ державна політика України нагадує айсберг. Його видима верхівка побудована навколо доволі абстрактного поняття «інформатизація». Це слово родом з початку 90-х років, коли в суспільстві панувала наївна думка, що ось достатньо поставити «комп’ютер з програмою», і від самого цього факту неминуче настане світле майбутнє.

Інформатизація, за визначенням – це щось туманне і безкінечне, конкретних результатів не передбачає. Тож спочатку приймався закон, але по суті не нормативний акт, а декларація набору гучних і неконкретних лозунгів, викладених незрозумілими «модними» словами.

Далі починає працювати бюрократична машина: під «закон» пишеться план заходів. Заходи планувати просто: беремо будь-яке важливе для діяльності держави слово, дописуємо перед ним прикметник «електронний» і готово. Так з’явились «електронний документообіг», «електронне урядування», "електронні послуги", декілька незалежних проектів «електронних карток» (причому кожна картка заявляється, як "єдина"), і докупи – декілька «електронних Україн», всі незалежні одна від одної. Про все це писались концепції, по них – постанови і розпорядження, а під них вибивався і бюджет.

Але це лише видима частка айсбергу – як виявляється, по Програмі інформатизації проходило всього близько 1,6% від всіх «навколокомп’ютерних» витрат. Оскільки централізованого контролю видатків «на інформатизацію» не існує, кожен орган влади тишком від інших сам будував своє ізольоване, хутірське комп’ютерне «хазяйство». Процес можна порівняти з тим, якби кожне міністерство і кожне відомство «з нуля» проектувало і створювало свій власний стандарт залізниці «для внутрішнього вжитку» - із своїм власним розміром колії, хто в дюймовій системі, а хто в метричній, хто на електриці, хто з паровозами, а хто й на кінній тязі, і кольори світлофорів у кожного свої. У кожного окремого «куркуля» – свої «кохані» фірми-постачальники. Точна сума бюджетних витрат на цю креативну діяльність невідома нікому, але, за оцінками, вона становила близько 1,3 млрд. гривень на рік, і так протягом 12 років «інформатизації».

Найголовніше, що ефективність цих витрат неможливо оцінити. До створюваних систем не затверджувались державні вимоги! А раз немає вимог, то неможливо і оцінити – чи те створили, що було потрібно? Чи вартий результат витрачених коштів? Результати численних перевірок ГоловКРУ та Рахункової палати неодноразово сигналізували про неефективність витрат і наявність ознак зловживань і корупції, але системних наслідків вони не мали. Ті особи і організації, які називають такий стан справ «ринком», фактично вимагають продовження безконтрольного і неефективного розтринькування бюджетних коштів.

Сьогодні ми вочевидь бачимо: і комп’ютерів понаставили, і навіть Інтернет провели, а світле майбутнє все ніяк не настає. Бюрократична ж машина за інерцією продовжує штампувати все нові концепції «електронного майбутнього» і проекти автоматизованих систем, які невідомо, кому і навіщо потрібні. Просто так цю інерцію зупинити неможливо. Слід докорінно змінити всю державну політику щодо застосування інформаційних технологій в житті суспільства. Це і є предметом запропонованої Концепції.

Перш за все, розпливчаста «інформатизація» в принципі не може бути метою державної політики. Державна політика має бути спрямована на конкретний результат – на виконання поставлених Президентом України програмних завдань. Головним на цьому шляху є «перепрограмування» державного управління України від хуторянського «виконання функцій» до орієнтації на досягнення результатів, які можна виміряти.

Це досягається впровадженням сучасних управлінських технологій – управління вимогами, управління проектами, управління процесами. Саме процесна модель управління організаціями є фундаментом системи міжнародних стандартів якості – ISO 9000/9001. Основними завданнями комп’ютерних технологій в сучасній управлінській практиці є:

·       забезпечення підтримки прийняття управлінських рішень;

·       автоматизація взаємодій організаційних одиниць в комплексних «наскрізних» процесах.

Казати, що Україні нібито потрібен «електронний документообіг» – це те саме, що сказати «мені потрібен крутильний двигунець», в той час, як насправді потрібен трактор. Українській державі потрібна єдина, захищена автоматизована система керування процесами державного управління і надання адміністративних послуг. Це зробить систему управління і прийняття рішень прозорою і ефективною, дасть можливість вищому керівництву держави в будь-який момент отримувати реальну картину ситуації в державі станом «на цей момент», без зволікань і затримок.

Завдання комп’ютерних систем – в межах складного процесу, в якому задіяні різні підрозділи різних органів влади, автоматизувати ті чи інші процедури, операції або взаємодії. Тому вимоги до таких систем повинні формулюватися на основі нормативно встановлених вимог до процесів державного управління та надання адміністративних послуг. Системи, бази і реєстри, про які невідомо – заради якого конкретного процесу вони потрібні? – створювати, очевидно, не слід. Так само не слід робити державу заручником та «дійною коровою» будь-яких фірм-виробників шляхом позбавлення держави майнових прав на її інформаційні системи.

Визначити економічний ефект від впровадження комп’ютерної системи можна лише тоді, коли вимоги до неї заздалегідь затверджені, і можна наочно перевірити – чи відповідає система вимогам до неї? Чи дійсно вона підвищує ефективність тих процесів, виконання яких вона обслуговує?

Оскільки керування процесами – універсальна технологія управління організаціями, яка уніфіковано застосовується незалежно від галузевої приналежності, слід відмовитись від «вертикального», відомчо-хутірського формування державної політики в сфері ІТ. Політику в сфері ІТ слід уніфіковано проводити на трьох рівнях:

·       цільовому – безпосередньо процеси державного управління, те, заради чого створені і існують органи державної влади;

·       системному – це рівень, на якому уніфіковані (але не ідентичні!) системи різних організацій реалізують між собою взаємодії в комплексних процесах;

·       технічному – це рівень технічних засобів обробки інформації і телекомунікаційних систем та мереж.

Повертаючись до аналогії з залізницями, технічний рівень – це єдиний стандарт рейок, шпал, світлофорів, стрілок, шлагбаумів тощо. Системний рівень – це єдиний узгоджений графік формування і руху поїздів. Цільовий рівень – це справа власників вантажу, які самі вирішують – що саме, коли і куди потрібно транспортувати, і не намагаються будувати для цього кожний свою власну паралельну залізницю. Ця концепція була сформульована в США близько 2000 року і відома, як «інформаційний суперхайвей», або «інформаційна супермагістраль». Побудова взаємодії державних інформаційних систем на цьому принципі є в світі загальноприйнятою практикою, а безсистемна побудова паралельних відомчих залізниць за бюджетні кошти має бути заборонена.

Запропонована централізована реалізація державної політики на системному і технічному рівнях не означає монополізації всієї мережі «залізничних колій», але, як і в справжній залізничній справі, саме мережа державних магістральних залізниць формує обличчя всієї галузі, тягне за собою модернізацію до загальнодержавних стандартів всієї мережі залізниць незалежно від форми власності.

Щоб уникнути ситуації, коли певний орган державної влади монопольно розпоряджається інформацією, що належить державі, як своєю приватною чи корпоративною власністю, та не може самостійно забезпечити її збереження і захист від зловмисних зазіхань – зберігання і захист такої інформації слід доручити окремій спеціалізованій державній структурі, яка здатна виконати ці завдання. Те саме стосується і телекомунікаційного середовища комп’ютерного зв’язку органів державної влади. Доручити технічний і фізичний захист та технічну експлуатацію урядових систем і мереж національного масштабу доцільно органу державної влади, якій вже має необхідну інфраструктуру, фахівців і ресурси по всій території України. Вочевидь, створювати декілька таких гігантських структур є економічно недоцільним.

Міжвідомчі конфлікти інтересів і політичні чвари здатні суттєво загальмувати або й взагалі зірвати реалізацію системних змін в державній політиці. Міжнародний досвід свідчить, що така системна модернізація в масштабах країни може бути здійснена виключно за умови чіткого та ефективного централізованого керівництва. У всіх країнах, які останнім часом успішно встали на такий шлях, цими питаннями опікується особисто перша особа держави. Саме тому пропонується для реалізації Концепції створити спеціальний надвідомчий орган державної влади, безпосередньо керований Президентом України.

Наразі Концепція доопрацьовується з врахуванням вже отриманих побажань і зауважень, але вже зараз очевидно, що першим кроком її реалізації має бути терміновий перегляд трьох базових законів України в зазначеній сфері: «Про концепцію Національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» з метою приведення їх у відповідність з Концепцією і гармонізації цих законів між собою. Також необхідно відмовитись від реалізації "недоїдків" успадкованої державної політики в сфері ІТ, яка дискредитувала і вичерпала себе, шляхом припинення дії і перегляду всіх урядових підзаконних актів, прийнятих на виконання зазначених законів в їх сучасній редакції.

Андрій Стесін,
радник Міністра економіки,
співавтор проекту Концепції

проект

КОНЦЕПЦІЯ
державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні

I. Загальні положення

Розвиток державної політики у сфері інформаційного суспільства в Україні повинен здійснюватися відповідно до  національних інтересів України, ураховуючи позитивний досвід країн – світових лідерів у побудові інформаційного суспільства і впровадженні електронного урядування.

Правовою основою формування державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні є Конституція України, Закони України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний цифровий підпис", "Про інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах", інші нормативно-правові акти.

II. Проблема, яка потребує розв’язання

З Програми економічних реформ "Заможне суспільство, конкуренто-спроможна економіка, ефективна держава" (далі – Програма Президента України) випливає необхідність вжиття швидких і рішучих заходів з переведення державного управління в Україні на інтенсивний шлях розвитку.

Позиції України у світових економічних рейтингах низькі. Однією з причин цього є відставання державного управління України в упровадженні сучасних технологій управління – не за функціями, а за результатами, а саме управління вимогами, управління проектами та управління діловими процесами із широким застосуванням інформаційно-телекомунікаційних технологій.

Низьку результативність "інформатизації" України за останні 15 років краще за все видно порівняно з іншими пострадянськими державами, наприклад Молдовою, Естонією і Грузією, які мають значні досягнення у впровадженні електронного урядування в повсякденну діяльність громадян, підприємств і державних установ.

Реформування державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства, у тому числі електронного урядування, зумовлено необхідністю:

перетворення державної політики у цій сфері на дієвий інструмент практичного забезпечення виконання завдань Програми Президента України;

установлення засад і основних положень державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства на основі досвіду 1998 – 2010 років та відповідно до сучасних вимог та досвіду передових країн світу;

перегляду цільового призначення як існуючих, так і запланованих до створення державних реєстрів та способів їх цільового використання;

забезпечення вищого керівництва держави оперативною та достовірною інформацією про стан економіки та хід упровадження реформ;

чіткого розмежування компетенцій та повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування при впровадженні інформаційно-комунікаційних технологій у систему державного управління, координації їх діяльності в цій сфері;

підвищення ефективності використання бюджетних коштів за рахунок запобігання дублюванню робіт при створенні, впровадженні та модернізації інформаційно-телекомунікаційних систем, уніфікації і стандартизації технічних і технологічних рішень у нових проектах та забезпечення сумісності в проектах модернізації;

забезпечення доступності якісних адміністративних послуг усім суб’єктам інформаційного суспільства та гарантій їх відповідності затвердженим державним вимогам;

створення системи постійного моніторингу показників (індикаторів) стану розвитку інформаційного суспільства та рівня захищеності національних інтересів та національної безпеки, призначеної для оперативного інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття рішень вищими керівниками держави;

об’єктивного врахування світового досвіду у сфері розвитку інформаційного суспільства.

III. Мета Концепції

Метою цієї Концепції є визначення засад, пріоритетів та механізмів реалізації державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства, які забезпечать розвиток реального сектору економіки та стануть необхідною передумовою успішного виконання завдань Програми Президента України.

IV. Засади державної політики
у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні

Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства повинна забезпечити підвищення продуктивності, ефективності, прозорості та захищеності процесів державного управління та надання адміністративних послуг з метою якісної модернізації економічних та суспільних відносин в Україні.

Основними завданнями державної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства є:

нормативно-правове забезпечення процесів розвитку інформаційного суспільства, гармонізоване з європейським законодавством;

упровадження єдиних стандартів, норм, регламентів управління проектами і процесами створення, модернізації та експлуатації державних інформаційних ресурсів, інформаційно-аналітичних, інформаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, засобів інформатизації органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

розроблення і реалізація організаційних заходів та нормативно-методичного забезпечення розвитку інформаційного суспільства;

ефективне формування і використання національних інформаційних ресурсів, забезпечення цілісності та доступності інформації, що в них накопичується та зберігається;

запобігання загрозам порушень прав та законних інтересів особи, суспільства, держави в процесах державного управління та надання адміністративних послуг;

створення необхідних механізмів інформаційної безпеки та постійний контроль за їх упровадженням і функціонуванням;

створення на основі національної системи конфіденційного зв’язку єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища для безпаперової взаємодії органів влади між собою та засобів постійної відкритої взаємодії між державною владою і суб’єктами інформаційного суспільства;

контроль за ефективністю використання бюджетних коштів на здійснення заходів з інформатизації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

нормативно-правове врегулювання питань, пов’язаних із адмініструванням адресного простору національного сегмента Інтернету, у тому числі домену ".UA".

Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни, у тому числі політики інформаційної безпеки. Державна політика повинна реалізуватися уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування на основі чіткого розподілу повноважень та компетенцій.

V. Шляхи і засоби розв’язання проблеми

Необхідними умовами розвитку інформаційного суспільства, в тому числі системи електронного урядування, в Україні повинні бути:

створення єдиної державної системи персональної ідентифікації громадян засобами захищених електронних цифрових технологій (електронний цифровий підпис та електронний паспорт як універсальний захищений засіб ідентифікації особи та водночас єдина захищена електронна соціальна картка),

упровадження єдиних стандартів, норм і правил взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-комунікаційних технологій, уніфікованих норм та правил (порядків) надання послуг з використанням Інтернет-технологій.

З метою уникнення дублювання повноважень державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства повинна базуватися на такому розподілі функцій:

координація науково-дослідницької та інноваційної діяльності на передових напрямах розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, а також координація загальносуспільних процесів інформатизації покладається на уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань формування та реалізації державної політики у сфері інформатизації, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства;

координація діяльності із проектування, замовлення, створення, впровадження, модернізації та експлуатації інформаційно-телекомунікаційних систем на базі промислових технологій, у тому числі питання захисту інформації в них, розроблення єдиних норм, правил і регламентів, необхідних при створенні та впровадженні інформаційних ресурсів, інформаційних, інформаційно-аналітичних, інформаційно-телекомунікаційних систем та засобів інформатизації органів державної влади, а також контроль за їх виконанням та ефективністю використання бюджетних коштів органами державної влади на здійснення зазначених заходів, покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань захисту інформації (далі – Уповноважений орган);

установлення порядку формування, погодження і затвердження державних вимог до процесів державного управління та надання адміністративних послуг та до засобів їх забезпечення, у тому числі до інформаційно-телекомунікаційних систем, покладається на головний орган у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, політики у сфері внутрішньої торгівлі, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва;

формування, погодження і затвердження державних вимог до процесів державного управління та надання адміністративних послуг та до засобів їх забезпечення, у тому числі до інформаційно-телекомунікаційних систем на основі єдиних стандартів, норм, правил і регламентів, замовлення, впровадження та забезпечення експлуатації інформаційних ресурсів, інформаційних, інформаційно-аналітичних систем та засобів інформатизації, крім тих, що в цьому розділі Концепції віднесені до базових, покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Такий розподіл функцій, зокрема, означає необхідність унесення змін до законодавчих та нормативно-правових актів у сфері інформатизації з метою зосередження завдань Національної програми інформатизації виключно на питаннях науково-дослідницької та інноваційної діяльності, на передових напрямах розвитку інформаційних технологій, а також на координації загальносуспільних процесів інформатизації.

Інформаційно-комунікаційні технології в державному управлінні дають вимірюваний результат за умови застосування сучасних методів і методик управління. Тому, впровадження таких технологій в органах державної влади повинно забезпечити не лише оптимальне виконання функцій у межах окремої установи, але і забезпечувати ефективну, оперативну та узгоджену взаємодію установ та їх підрозділів в єдиних "наскрізних" ділових процесах державного управління та надання адміністративних послуг, спрямованих на досягнення чітко визначених кінцевих результатів.

Ураховуючи, що інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стає ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей, що належне інформаційне забезпечення органів державної влади є основою національної інформаційної безпеки, та з метою узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань розвитку інформаційного суспільства, при Президентові України утворюється Національна рада з розвитку інформаційного суспільства (далі – Рада). Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради покладається на Уповноважений орган.

Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства повинна реалізовуватися на трьох рівнях: цільовому, системному та технічному. На цільовому рівні повинно бути забезпечено:

нормативну регламентацію функцій і процесів державного управління та надання адміністративних послуг, порядку взаємодії органів державної влади в таких процесах, управління їх виконанням, формування державних вимог до таких процесів;

формування державних вимог до засобів забезпечення, у тому числі до інформаційно-телекомунікаційних систем, перевірка відповідності засобів забезпечення державним вимогам (у тому числі участь у комплексних випробуваннях інформаційно-телекомунікаційних систем),

ефективне використання засобів забезпечення при виконанні функцій та процесів.

На системному рівні повинно бути забезпечено:

формування вимог до уніфікованого комплексу сумісних інформаційно-телекомунікаційних платформ;

формування державних вимог до технологій та засобів надання адміністративних послуг з використанням Інтернет-технологій, визначення необхідних рівней стійкості та захищеності інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури органів державної влади;

розроблення єдиних норм, правил і регламентів, необхідних при створенні, впровадженні, модернізації та експлуатації інформаційних ресурсів, інформаційних, інформаційно-аналітичних, інформаційно-телекомунікаційних систем та засобів інформатизації органів державної влади, а також визначений порядок здійснення контролю за їх виконанням.

На технічному рівні повинно бути забезпечено формування протоколів обміну інформацією та технічних вимог до автоматизованих систем різного рівня, які створюються в органах державної влади для забезпечення виконання покладених на них функцій, адаптацію і розроблення необхідних стандартів та вимог до технологічних аспектів створення, сумісності, впровадження, приймання та експлуатації систем і засобів інформатизації.

З метою усунення технологічної і правової залежності держави від розробників та виробників програмного забезпечення, інформаційно-комунікаційних технологій, засобів інформатизації, фінансування яких здійснюється за державні кошти, майнові права на створену продукцію та технології повинні належати державі.

За кожний інформаційний ресурс, який є власністю держави та використовується при виконанні функцій і процесів державного управління та надання адміністративних послуг, повинні відповідати:

утримувач – профільний орган державної влади чи місцевого самоврядування, який діє на цільовому рівні в межах своїх повноважень, установлює політику доступу до інформаційного ресурсу, відповідає за його формування та ведення, а також за зміст, повноту, цілісність та актуальність інформації в ньому;

адміністратор – орган державної влади чи місцевого самоврядування або державне чи комунальне підприємство, яке знаходиться у сфері його управління, що забезпечує належне функціонування інформаційного ресурсу з дотриманням державних вимог та відповідає за доступність інформаційного ресурсу і комплексний захист інформації в ньому.

Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства на системному та технічному рівнях повинна бути спрямована на створення:

єдиної архітектури державних інформаційних сервісів на базі уніфікованого комплексу інформаційно-телекомунікаційних платформ;

єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку;

єдиної географічно розподіленої, відмовостійкої системи державних захищених сховищ електронних даних.

Створення, модернізація, експлуатація та управління єдиним захищеним інформаційно-телекомунікаційним середовищем органів державної влади та єдиною системою державних захищених сховищ електронних даних здійснюється централізовано Уповноваженим органом.

Права, обов’язки та функції адміністратора всіх інформаційно-телекомунікаційних систем, які є засобами забезпечення міжвідомчих процесів державного управління та надання адміністративних послуг, покладаються на Уповноважений орган.

Для всіх органів державної влади, державних підприємств та бюджетних установ, крім Уповноваженого органу, діяльність на системному та технічному рівнях державної політики повинна бути законодавчо виключена.

Державна політика щодо сумісності електронних систем реєстрації та звітності повинна полягати в:

уніфікації і стандартизації форматів представлення електронних документів, у тому числі встановленні єдиного формату електронного цифрового підпису з використанням посилених сертифікатів та уніфікованих процедур електронного цифрового підпису;

розробленні та нормативній регламентації типових процесів реєстрації, процесів надання звітності, процесів аналізу звітності та суміжних процесів на основі єдиної архітектури державних інформаційних сервісів;

реалізації зазначених процесів на основі типових процесів та на базі уніфікованого комплексу інформаційно-телекомунікаційних платформ.

Усі електронні документи, що входять до складу інформаційних ресурсів, які є власністю держави і використовуються при виконанні функцій та процесів державного управління та надання адміністративних послуг, повинні мати юридичну силу і статус електронного документа. Це означає необхідність законодавчого визначення терміна "електронний документ" як інформаційного об’єкта, який на відміну від звичайного документа може існувати та зберігати юридичну силу за відсутності матеріального носія і містить електронний цифровий підпис, що дозволяє однозначно ідентифікувати автора (видавника) електронного документа та перевірити цілісність та справжність електронного документа.

Електронний документ, який є власністю держави, може бути знищений (видалений) виключно в установленому законодавством порядку.

Інформаційні ресурси, які є власністю держави, повинні створюватися лише для практичного використання в певних заздалегідь нормативно визначених процесах державного управління та надання адміністративних послуг.

Усі державні інформаційні ресурси повинні створюватися на базі єдиної архітектури сервісів та уніфікованих інформаційно-телекомунікаційних платформ, спиратися на сервіси і ресурси єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку та єдиної географічно розподіленої, відмовостійкої системи державних захищених сховищ електронних даних.

До базових державних електронних реєстрів належать:

реєстр фізичних осіб;

реєстр земель та територій;

реєстр юридичних осіб та суб’єктів підприємницької діяльності;

державні класифікатори, які будуть представлені в електронному вигляді та складати основу для інтеграції державних інформаційних ресурсів;

інші реєстри та інформаційні ресурси, віднесені до базових за рішенням Ради.

Обов’язки та функції утримувача базових державних електронних реєстрів, електронних інформаційних ресурсів та базових державних електронних класифікаторів повинні покладатися на Уповноважений орган.

Інші державні електронні інформаційні ресурси повинні створюватися або модернізуватися їх адміністратором на вимогу утримувачів у міру нормативної регламентації процесів державного управління та надання адміністративних послуг. Для уникнення дублювання інформації, яка міститься в базових та інших державних реєстрах, єдина архітектура сервісів та уніфікованих інформаційно-телекомунікаційних платформ повинна забезпечувати безпосереднє використання державними реєстрами інформації з базових та інших державних реєстрів та класифікаторів з дотриманням вимог до комплексного захисту інформації в них.

При впровадженні систем електронного документообігу органів державної влади в промислову експлуатацію слід нормативно закріпити принцип обов’язковості представлення всіх документів у системі, за винятком тих, які містять інформацію, що є державною таємницею. Це є необхідною передумовою для переходу державних установ на повністю безпаперові ділові процеси.

Фінансування програм та проектів із закупівлі, створення, впровадження, модернізації та забезпечення експлуатації інформаційних ресурсів, інформаційних, інформаційно-аналітичних систем та засобів інформатизації центральних та місцевих органів виконавчої влади здійснюється лише після їх погодження Уповноваженим органом.

Система документообігу органів державної влади України повинна являти собою систему управління процесами державного управління та надання адміністративних послуг, об’єднуючи в собі функції як власне документообігу, так і планування та обліку робочого часу, а також контролю виконання доручень. Вона повинна бути створена на базі єдиної архітектури сервісів та уніфікованих інформаційно-телекомунікаційних платформ, спиратись на сервіси і ресурси єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку та єдиної географічно розподіленої, відмовостійкої системи державних захищених сховищ електронних даних.

VI. Очікувані результати державної політики
у сфері розвитку інформаційного суспільства та строки їх досягнення

Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства повинна поетапно забезпечити реалізацію наступних результатів.

Підготовчий етап (2010 – 2011 роки):

створення нормативно-правової бази прямої дії у сфері розвитку інформаційного суспільства, електронного урядування та суміжних сферах, структурованої за рівнями державної політики;

затвердження порядку формування, погодження і затвердження державних вимог до процесів державного управління та надання адміністративних послуг, до засобів їх забезпечення, у тому числі інформаційно-телекомунікаційних систем;

затвердження порядку опису, аналізу та нормативної регламентації процесів державного управління та надання адміністративних послуг;

розроблення та затвердження єдиних норм, правил і регламентів, необхідних при проектуванні, створенні, впровадженні, модернізації та експлуатації інформаційних ресурсів, інформаційних, інформаційно-аналітичних, інформаційно-телекомунікаційних систем та засобів інформатизації органів державної влади;

розроблення та затвердження державних вимог до єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку та до єдиної географічно розподіленої, відмовостійкої системи державних захищених сховищ електронних даних;

розроблення та затвердження державних вимог до систем документообігу органів державної влади, форматів даних у цих системах та форматів цифрового підпису з використанням посилених сертифікатів;

створення, впровадження та/або модернізація сумісних систем електронного документообігу у всіх органах державної влади та місцевого самоврядування.

Етап проектування та створення (2011 – 2012 роки):

розроблення та затвердження протоколів обміну інформацією, технічних вимог до автоматизованих систем різного рівня, які створюються в органах державної влади для забезпечення виконання покладених на них функцій, вимог до технологічних аспектів створення, сумісності, впровадження, приймання та експлуатації систем та засобів інформатизації;

створення єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку та єдиної географічно розподіленої системи державних захищених сховищ електронних даних з проникненням включно до районного рівня;

створення та впровадження реєстру державних інформаційних ресурсів, який функціонує на єдиній технологічній платформі та архітектурі сервісів.

Етап упровадження та реалізації (2012 – 2014 роки):

створення та впровадження централізованої загальнодержавної захищеної системи збору, накопичення та моніторингу граничних значень показників (індикаторів) розвитку інформаційного суспільства, що дають змогу отримувати вищим керівництвом держави оперативну та об’єктивну інформацію про стан розвитку інформаційного суспільства в режимі реального часу;

забезпечення можливості для посадових осіб усіх рівнів у будь-який момент отримувати в межах своїх повноважень актуальну, повну та достовірну інформацію у сфері економічної та інформаційної безпеки, необхідну для прийняття управлінських рішень;

перехід на безпаперову технологію взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

VII. Оцінка фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів
та джерела фінансування

Фінансування заходів з реалізації Концепції здійснюється у межах бюджетних призначень, передбачених на відповідний рік міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади для виконання завдань (проектів) інформатизації.

Орієнтовний обсяг коштів державного бюджету, необхідних для створення та впровадження єдиного захищеного інформаційно-телекомунікаційного середовища органів державної влади на базі національної системи конфіденційного зв’язку та єдиної географічно розподіленої системи державних захищених сховищ електронних даних з проникненням включно до районного рівня з наступним переведенням на єдину інформаційно-телекомунікаційну базу всіх інформаційних ресурсів, які належать державі і використовуються в процесах державного управління та надання адміністративних послуг, становить 10 млрд. гривень.

Необхідний обсяг фінансування заходів визначається щороку Кабінетом Міністрів України виходячи з державного бюджету з урахуванням конкретизації завдань за підсумками виконання заходів у попередні роки.