НАЦІОНАЛ-ДАРВІНІСТ ІВАН СЕМЕСЮК: ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ

Унікальність Івана Семесюка полягає в тому, що його творчість не може існувати десь поза межами України. Вишиті бендерики, агроельфи, оригінальна і жива мова текстів – все це без українського контексту не зрозуміють навіть білоруси чи поляки, не кажучи вже про центральну Європу чи Америку. Розглянути це явище української культури взялася редактор Сultprostir Ірина Денисова, отримавши від розмови чимале задоволення.  

Іван, закурюючи електронну цигарку:

Мені подобаються всілякі такі технологічні штучки. У цієї цигарки є вихід USB, тому інколи я наче курю Фейсбук. Цікавість до приємних ґаджетів, мабуть, має коріння в такому контрасті – мій батько, архітектор, народився в селі, в якому не було електрики, зовсім. Помер вже за часів ArchiCAD 17, а пройшло всього якихось шістдесят шість років. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що всі художники не цікавляться сучасними технологіями, і взагалі не дуже пристосовані до сучасного буремного життя.

 

 

Митці дуже різні, і далеко не всі з них носять шарфик з беретом. Був у мене один знайомий митець – Діма, на прізвисько Жопа. Офігєнний ювелір, майстер своєї справи, а схильності мав дуже гопуваті, ніколи й не здогадаєшся, що він художник з вразливою душею. Тупо звичайний гопник. А інший знайомий архітектор, непоганий «рисовальщик», зараз воює в добровольчому підрозділі на сході – ходе вночі з ножем, як на кабана, і ріже ним кацапів.  

 

 

За освітою я скульптор, але, чесно кажучи, мене вся ця промислова двіжуха – камінь, гіпс, пилюка − свого часу вкрай дістала. І я перейшов на малювання, бо це і легше, і чистіше, тим більш не потрібна велика майстерня, достатньо маленької кімнати для роботи. З часом я зрозумів, що писати ще легше, ніж малювати. І воно якось так сталося, що писаниною вдається навіть заробляти певні гроші. Хоча, зазвичай, вважається, що письменницькою справою у нас в Україні не можливо заробити. Зараз працюю над другою своєю книгою, отримую купу задоволення. Це буде такий собі філософський висєр, український матєрний містицизм, мєлкой форми. Чую, як видам, то буде шкандаль. Інколи пишу для «Репкаклюб» під псевдонімом, але зрідка – мене не дуже надихає колективна двіжуха.  Тим більше я не пишу суржиком, я пишу українською, подекуди встромляючи кацапізми. А на «Репці» є огого які майстри суржа, я так не вмію. Або от Віталій Чепінога справжній метр суржа, офігєнно пише. Не думаю, що сурж ганьбить українську мову. Українська дуже гнучка, як інструмент, чим мені і подобається. Але я навіть російську з українським акцентом вважаю за нашу − українську. Погоджуючись з Андрієм Бондарем, що ми тим козлам нічого не віддамо, а будемо фігачити російською з українським акцентом, і назвемо її східноукраїнською балачкою.

 

 

Здається, що всі мистецькі царини я вже позасирав: був скульптором, малював, писав… Мені ось сподобалось стріляти з рушниці, а це теж мистецтво, до того ж шляхетне. Недавно їздив на стрільбище, тепер думаю купити собі рушницю і навчитись гарно стріляти. Може й знадобиться, бо якщо прийде повістка, то піду в армію. Ніколи б не подумав, що не буду боятися повістки. Коли мені, ще малому, за часів Кучми прийшла повістка, то я провернув суперкомбінації, щоб не потрапити в армію. А зараз все інакше. Хоча, я терпіти не можу великих людських колективів. Навіть арт-угрупування, на мою думку, потрібні лиш для того, щоб разом бухати, а творити треба поодинці, сам-на-сам. Можливо, це комплекс з мого піонерського соціалістичного дитинства, яке я ненавидів. І, слава Богу, що совок розпавсь, а я перестав бути піонером і потрапив у дуже індивідуалістичне середовище – в художню школу ДХСШ ім. Тараса Шевченка.

 

 

Я людина саме цієї епохи, не марю минулим абсолютно. А людина епохи сьогодні має бути жвавою і в’їдливою. До того ж я не люблю аграрного традиціоналізму, а навпаки шаную сучасну міську культуру. На щастя, вона в нас формується і я в ній свою маленьку художню нішечку займаю. 

Існують арт-шизофреніки, що політизують мистецтво, ділять художників на лівих і правих, бо політичне легко монетизувати через системи різноманітних грантів. Ділити художників за політичними течіями – це застарілий старпьорський маразм. Не може бути мистецтво лівим або правим, хоча художник може використовувати в творчості певну політичність, просто як інструмент. Мені дуже подобається художня творчість умовно «лівого» художника Давида Чичкана, хоча не подобається те, що він верзе. А з умовно «правих» − неймовірно шикарний Антон Гаук. Хоча, як митці, вони не ліво-праві, а просто хороші художники. Сам я націонал-дарвініст, вигадав собі цю гарну політичну платформу і цілком її придержуюсь, в якості серйозного жарту.

 

 

Нині в Україні вирує прогнозована епоха неоромантизму, створюється новий великий міф, і ми всі, кожен по своєму, його формуємо. Але, звичайно, завжди були і будуть адепти старого міфу – вишиватники. З цими традиціоналістами я вербально воював ще до Майдану. Вони, звісно, існуватимуть завжди, зі своїми стріхами і страхами, але нехай товчуться десь поза українським мейнстрімом. Так сталося, що я типово локальний художник і мене цікавить переважно Україна та українці. Їх я і вивчаю, саме їм присвячую свою творчість. Навряд кому за межами нашої країни будуть глибоко зрозумілими всі ці мої кумедні жлоби та зворушливо-героїчні бандерики.

 

Іван Семесюк

 

Зафіксований нами − колишніми художниками-жлобістами − образ вкраїнського посєлкового жлоба нині нікуди не дівся. Жлоб зазвичай нікуди не дівається, але однозначно можна сказати, що зараз він спочиває на маргінесі. Жлобом бути вже не модно і не престижно, за великим рахунком. Цікаво, що офіційне закриття проекту «ЖлобАрт» припало на мій день народження, і на день початку Майдану, 21 листопада 2013 року. Знаковий збіг. «ЖлобАрт» був довготривалим буфонадно-діагностичним проектом, він свою роль виконав і вчасно згорнувся.

 

 

Останнім часом у мистецтві було багато рефлексій щодо Майдану. Серед усього цього створювалося чимало страшного криворукого гівна. Але це нормально – людям хочеться самовиражатися прямо тут і зараз, хоча часу на глибоке осмислення явища ще не було.

Для чого потрібне Міністерство культури і на що воно впливає – для мене це майже таємниця. Ні я, ні мої друзі (а їх в мене багато) − художники, літератори, музиканти − ніколи не мали жодних справ з цим гарним Міністерством. Хоча нещодавно випадково познайомився в ліфті з колишнім міністром паном Євгеном Ніщуком, коли їхав на Громадське телебачення. Дуже приємна особа, прогресивна. Але це все, що я знаю про мінкульт. Так що, Міністерство культури особисто на мене ніяк не впливає, а Міністерство фізкультури впливає реально – українські греко-римські борці від…дити мене можуть запросто.

Культпростір