Осінні барви Грузії. Частина 2

Ми в Ахалцихе. Тут в нас одна ночівля. Місто невеличке, нічім не примітне, але має фортецю Рабат  16-17 століття. Це турецька фортеця побудована  правителями Месхетії з роду Джакелі, що прийняли іслам. В 1578 фортеця стала  центром Ахалциского пашалика. В 1828 року її захопили російські війська під командуванням генерала І.Ф.Паскевіча( народився в Полтаві був  з козацького роду  козака Пасько, старшини війська Богдана Хмельницького. )

Зупинились ми в приватному готелі Rabatі: приємні господарі, на першому поверсі кафе та магазин. Наша кімната з балконом, панорамним вікном та сучасним ремонтом. З вікна бачимо фортецю. Побігли дивитись  на Рабат, аби встигнути до заходу сонця.  В 2011 році фортецю отреставрували, після чого вона стала схожою на новобудову . В одну частину вхід безкоштовний, в другу, де розташовані палац паши, мечеть  та цитадель, довелось купувати квитки.  Купол мечеті покритий золотом, гроші на яке виділила Туреччина. Прогулянка зайняла хвилин 40,  сонце вже сіло й насунулися сутінки. Стомлені повернулись в готель, приготували їжу, поставили стіл прямо перед панорамним вікном, розлили по келехам вино - презент від хазяїна готелю.

Наступного дня виїхали в напрямку печерного міста Вардзія. З ранку на машині лежав іній, але на небі не було ані хмаринки, сонце освітлювало сніжні шапки гір. Дорога до Варзії непогана, але треба бути уважним: часом зустрічаються ями. Знову насолоджуємось кольорами та краєвидами. Так непомітно минув час і ми приїхали до фортеці Хертвісі. Вона розташувалась на горі понад дорогою. Фортеця невеличка, всередині порожня, огляд забрав хвилин 15 й коштував по 5 ларі з людини.

Ще 16 км й ми перед печерним містом Вардзія. Цей печерний монастирський комплекс 12-13 століття побудований за часів Цариці Тамари. Виглядає цікаво, можна походити по печерах, уявити як тут мешкали люди. Є печерна церква Успіня Пресвятої Богородиці.  Багато переходів між печерами, є навіть невеличке озеро зі святою водою. З печер відривається краєвид на річку Кура.

За пару годин ми знов в дорозі. Наш шлях - до гірського масиву  Казбегі в селище Степанцминда.  Від Вардзії це 364 кілометра. Знову на Ахалцихе, звідти на Боржомі, а далі автобаном на Тбілісі. Перед Тбілісі в містечку Мцехета треба повернути на північ на Військово-Грузинську дорогу. 

До Мцехета ми доїхали коли сонце вже сідало за гори, а до цілі залишалося це 133 кілометрів. Далі дорога до Жинвалі  була чудова, але після неї починався перевал через Гудаурі. Фари нашої машини освітлювали невеличкий шматочок дороги, а навкруги була суцільна темрява. Шлях до перевалу складний, багато поворотів  та крутих підйомів. Дорога вузька і дуже багато фур  та машин з російськими номерами, які носяться як скажені та вистрибують на зустрічну полосу. Іноді не очікувано фари висвітлювали фури та  легковики, які стоять на узбіччі. Декілька разів посеред дороги лежали величезні кавказькі вівчарки. Вони неохоче вставали  і відходили в сторону тільки коли машина під’їжджала в притул. Спуск з перевалу до селища Степанцминда теж не був  легкий, тільки  ми не повзли в гору, а спускалися.  Стомленні, близько 20-ї прибули до нашого поселення. Це був приватний будиночок на кілька помешкань для туристів .

Далі буде