Казкове королівство Марокко. Частина 2. На трасі нас атакують з-за кущів

Прямо на асфальті сиділи дядьки з великими, металевими мисками, перевернутими догори. Відчувши засідку,  ми обійшли їх широким колом, а туристи з Франції клюнули. Коли французи проходили повз дядьків, ті підняли миски, з-під яких підняли голови оскаженілі, задрюкані кобри. Тітонька з Франції заволала на всю медіну, дядьки швидко понакривали гадюк мисками, зробивши вигляд, що просто спілкуються між собою.

Повештавшись площею ми пірнули в лабіринти медіни. Описати її доволі складно: це базар-майстерня, де на вузьких та заплутаних вулицях   живуть люди. Відчуття таке, ніби ти потрапив на знімальний майданчик одразу двох фільмів – “ Багдадський злодій ” та “ Шалений  Макс “.

Продовжуючи нашу подорож, ми непомітно опинились на вузькій вулиці без туристів, навкруги швендяли лише місцеві. Я спробував з’ясувати  за допомогою навігатора в який бік нам йти, як перед нами намалювався чоловік з моторолером, схожий на поцоканого життям Аладіна, якому вже за 40.

Аладін спочатку весело запитав звідки ми, потім сказав, що він не екскурсовод  та гроші не бере, але може показати щось цікаве. Рушили з дядьком в напрямку, який вказував навігатор. Аладін підступливо підвів нас до місця, де обробляли шкіри, передав якомусь дідусю й хутко зник.

Дідусь одразу заявив, що екскурсія та фото цього місця коштує 10 евро. Ми почали поторгувалися й збили до 5. Нас провели метрів з 50 і показали місце, де вичиняють шкіру, після чого заявили, що час йти в магазин, де продають шкіряні вироби.

В магазині дідусь передав нас продавцеві, але він до нас не виявив інтересу, бо в той час там знаходились німецькі туристи. Ми для пристойності помацали деякі вироби, поцікавились цінами та вислизнули на вулицю, де нас вже чекав дідусь – екскурсовод.  Ми видали йому 5 евро, та пішли,  метрів за 50 намалювався Аладін й почав вимагати гроші. Осторонь стояла купка його товаришів, які спостерігали за нами. До виходу з медіни було метрів 200 і хотілось скоріше її покинути, тому я всунув йому в руку монету в 10 дирхам, але той почав вимогати 50, бо в нього маленькі діти. Але ми рішуче відповіли “no money” й покрокували до виходу.

У лабіринтах медіни ми звернули не туди й ледве діставши навігатор, помітили двох хлопців, які почали показувати куди треба йти. Подякувавши, ми пішли, але вони були поруч, показуючи всім виглядом, що вони нас ведуть. Спроби сказати, що вони не потрібні, з їхнього боку ігнорувались.

Так вони дійшли до нашого будиночка. Саша з Поліною зайшли в дім, а я, щоб не завершувати вечір конфліктом, дав хлопцям дві монети по 10 дирхам. Але вони почали  махати руками і голосно заперечувати, що ми домовлялись на 100 дирхам,  я ж казав, що ми ні про що не домовлялись. В цей час визирнув господар нашого будиночку і спитав чи є в мене проблеми, я сказав що немає. Тоді він щось спитав у хлопців, вони тицяли в мене пальцями, щось жваво пояснюючи арабською. Господар уважно вислухав, повернувся до мене і сказав, щоб я заходив до дому, а він з хлопцями розбереться.  Я зайшов і більше тих хлопців  не бачив, господар про них не згадував.

На ранок наступного  дня ми прокинулись з  великим небажанням бути спонсорами аборигенів медіни тому після короткої наради вирішили піти вивчати цивілізовану частину Маракешу.

По дорозі зайшли в фірму  з прокату авто, з якої списались ще в Києві. Ми заплатили гроші та домовились про місце, де завтра заберемо машину. Далі рушили в місто. Маракеш виявився доволі цивілізованим з гарними дорогами,торговими центрами та акуратними скверами й  парками. Подивились на мечеть Аль-Кутубія,  мінарет якої має висоту 69 метрів, поруч з нею можна погуляти затишним парком з фонтанами. Поблукавши вулицями, знайшли парк Ле Жардин Сикрет. Парк не величкий, вхід 20 дирхам. Він нам сподобався затишком й всім, що в ньому росте.

Наступний день зустрів нас похмурою погодою, але через декілька хвилин визирнуло сонечко і настрій поліпшився. Поснідавши й попрощавшись з господарем, рушили за орендованою машиною. На виході з медіни нас вже чекав хлопець з нашим авто. Швидко оформив всі папери і побажав приємної дороги.

Ми замовляли щось невеличке на кшталт Хюндай і10, а нам за ті ж гроші дали новеньку «Дачія логан», яка на сайті фірми прокату стоїла дорожче.

Поблукавши по Маракешу, нарешті виїхали  на трасу до міста Тингір, де в нас була ночівля. Шлях пролягав через гори Атлас та був довжиною 365 кілометрів.

Дорога виявилась не з легких, багато крутих поворотів й підйомів. Подекуди йшов ремонтувалась, подекуди були навалені камені. Здолали перевал на висоті 2600 метрів: машина реагувала на педаль газу як сонна муха. Але за ці страждання ми отримали чудовий краєвид, який змінювався на очах й ніколи не повторювався. Гори міняли свої кольори за кожним рогом - від зеленого кольору до помаранчевого. А на далеких гірських вершинах лежали шапки зі снігу.

В горах познайомились з представниками місцевого бізнесу, які продавали камінці з кольоровими кристалами в середині. Продавани ховались в кущах, аби завчасно не злякати туриста. Щойно ми зупинялись  в “кармані” на дорозі аби сфотографувати краєвиди, з кущів вистрибував бізнесмен із камінцями. Ми виробили таку тактику: проїжджали  “карман” і зупинялись неподалік. Поки “бізнесмен” біг до нас, робили фото й швиденько сідали в машину.

За перевалом місцевість помінялась: практично зник зелений колір, а відтінки жовтого та червоного зайняли все навколо. Маленькі села зливались з навколишнім краєвидом, бо дома та вулиці були кольору  глини.

Ближче до міста Уарзазат краєвиди знову змінились і здалось, що ми перенеслись в американську пустелю  в Арізоні, лише невеликі купки дромадерів (верблюдів) на узбіччях повертали нас в реальність.

Опівдні приїхали до Уарзазата. Воно відоме однією з найбільших кіностудій в світі “Atlas Studios”, на якій знімали “Гладіатора”, ”Олександра”, ”Лоуренса Аравийського”... Неподалік від міста побудована сонячна електростанція “Уарзазат”, яку ми бачили  в пустелі. Верхівка її башти  ярко сяяла сонячними променями, доповнюючи фантастичний пейзаж.

Пообідавши в місцевому генделику, двинули в напрямку Тингіра. 

Наступні 170 кілометрів здолали години за три і до оселі прибули у сутінках. Ночівлю забронювали в ріаді “A Secret garden”  в містечку в ущелині Тодра Атласних гір. Пошук будиночку перетворився на квест, бо ні вказівників, ні номерів, ні назв вулиць не було,а навігатор упевнено показував ще метрів 200  в напрямку вузьких глиняних вулиць. Нам допоміг господар придорожнього готелю. Поки я залишався в машині з Поліною, він через лабіринти вузьких вулиць провів  дружину до нашої ріади, а повернулась дружина із господарем нашого будиночку. Ним виявився жвавий француз невеликого зросту  на вигляд  близько 60-и.

Ми планували планували залишитись лише на ніч, але зранок, поспілкувавшись з господарем, пошкодували, що не можемо залишитися бодай на ще один день. Француз виявився скелелазом-інструктором й розповів, що якби ми мали час, він провів би  нас по декількох цікавих гірських маршрутах. Він порадував куди слід під’їхати, аби подивитись на ущелину Тодра, вказав цікавий маршрут до міста Мерзуга. Ця дорога вела на південь та перевалювала через гори. Подякувавши, поїхали дивитися Тодру. Ущелина виявилась просто гігантською: з високими рівними стінами - мрія скелелазів. Внизу протікала гірська річка, біля неї купка дітей з інструкторами вчилися лазити по скелі.

  Ми зробили кілька фото й не гаючи часу  взяли напрямок на Мерзугу.

Далі буде