Казкове королівство Марокко. Частина 3. Не замерзнути в пустелі

Пообіді приїхали в містечко Мерзуга , розташоване на сході Марокко. Місто не велике, більш схоже на село, чи райцентр. Ми проїхали його наскрізь, поки дорога не закінчилась, а далі починались дюни. Моя дружина Саша ще в Києві знайшла  на букінгу кемпінг, розташований в Мерзуге, де можна переночувати  в берберських наметах просто в пустелі.   Навігатор показував метрів триста вперед за дюну. Ми залишили машину й рушили пішки шукати місце ночівлі. Переваливши за дюну, побачили внизу залишки табору, якесь сміття, але ознак життя не було. Ми повернулись до машини, поряд з нею стояв джип з місцевими, які одразу почали пропонувати різні послуги.  Ми показали їм роздруківку з букінгу та спитали чи не знають вони  де розташований кемпінг.  Один абориген почав махати рукою в напрямку пустелі і розказувати, що вони переїхали, але він може організувати доставку на джипі за годину, або на верблюдах за три. Машину порадив залишити біля найближчого готелю. А потім назвав таку суму за  послуги, що ми вирішили, що  переночувати в машині - не найгірший варіант.

Після короткої наради вирішили передзвонити господарю (дзвінки  в Марокко 60 гр. - 15 хв) . Господар швидко відповів, запитав де ми і наказав чекати. За 5 хвилин зупинився джип з місцевим, запросив їхати за ним і поїхав в Мерзугу.  Невдовзі ми під’їхали до високого глиняного будиночку. Місцевий запросив нас, пригостив чаєм та показав нашу кімнату. В кімнаті були три ліжка, шафа, стіл та стільці. Високі стіни  з небіленої глини, а на стіні - перекошений килимок, добавляючи арт-хаусу в наше помешкання.

На зауваження, що ми замовляли намет в пустелі, а не кімнату, провідник подивився роздруківку з букінгу, відповів що ми замовили  кімнату, а ночівля в цьому палаці коштує вдвічі дорожче, але якщо ми наполягаємо… Ні, ми не наполягали: палац – так палац...

Далі ми обговорили програму й зійшлись на тому, що ввечері їдемо на верблюдах (дромадерах) на  дюну Гранд Мерзуга й милуємося заходом сонця, вертаємось в будиночок, нас годують берберською вечерею, а наступного ранку він везе нас на джипі зустрічати світанок в пустелі.

Після годинного відпочинку рушили в пустелю, де на нас вже чекав бербер з трьома верблюдами. Розсілися: першою їхала  донька Поліна, потім я, а потім моя дружина Саша. Їхати верхи  спочатку було комфортно, але хвилин за тридцять ми під’їхали до підніжжя дюни Гранд Мерзуга. Тут ми злізли з дромадерів, познімали взуття і босоніж подерлися на дюну. Хоча підйому - близько ста метрів, це було не просто:  дуже м’який пісок заважав йти вгору, на два кроки вперед на один сповзали назад. Хвилин сорок катування й ми видерлися на самий верх. Краєвид вражав, навкруги дюни з піску помаранчевого кольору, обмежені лише синім небом.

 Пісок дуже дрібний і м’який: валятися на ньому було саме задоволення.  Але на вершині дув сильний вітер, кидаючи  пісок в очі та за комір, тому ми спустились трохи нижче, сіли на пісок і дивились як за небокрай падає сонце. Чудовий день добігав кінця, я знайшов на телефоні пісню групи «Брутто» “Вечірне сонце”. Ми сиділи, ловили останні промені сонця і підспівували: “ Вечірнє сонце, дякую за день...”

Повернувшись до нашої оселі, зустріли там молоду, перелякану пару з  Німеччини, яка оселилась у сусідній кімнаті. Молодий німець  намагався з’ясувати щодо вечері. Ми подзвонили господарю й за двадцять хвилин він запросив всіх до столу.

На вечерю подали берберську яєшню, по мисці салату, чай та сік. Чім відрізняється берберська яєшня від звичайної я не второпав, мабуть добавкою овочів. А німців я перелякав своїм запитанням які яйця йдуть на берберську яєшню. Начебто курей я тут не зстрічав, то може у діло йдуть яйця ящірок. Молодий німець, почувши Lizard (ящірка), зробив великі очі й з огидою перепитав: «Це яйця ящірки?..»

Араб запевнив, що курки у берберів теж є. Наш сон був спокійним...

О п’ятій ранку в двері постукали. Хутко зібравшись, залізли в джип і поїхали романтично зустрічати світанок. Хвилин тридцять  на джипі по пісках – й ми на вершині  невеличкої дюни, на якій стоять, похилившись, чотири стільця і стіл з автомобільних покришок. Джип загуркотів двигуном й поїхав назад за німцями, а ми втрьох залишились в темряві посеред пустелі. Десь в далині можна було  розгледіти кілька наметів, невеличкі будівлі. Дув сильний вітер, одяг продувало наскрізь і хоча температура була плюсова, за декілька хвилин ми змерзли як цуцики. На нас був весь теплий одяг, пухові куртки, а Поліна - в двох штанях... Це не рятувало, треба було щось робити, аби не замерзнути насмерть.

Йти до наметів - страшнувато, бо в темряві не можливо визначити відстань, а у підніжжя дюни геть нічого не видно: можна й заблукати. Загубитися в пустелі – не найкраща перспектива… Поставивши мітку в навігаторі, вирішили йти до наметів, які помітили у темряві.  Спустившись з дюни, та пройшовши метрів 200, дісталися намету, що виявився невеликим будиночком, з генератором в середині. Ми сховались за нього й посідали на пластикові ящики, що стояли поруч. Стало набагато комфортніше, але ми не змогли відігрітися. Десь за  півгодини побачили світло фар й пішли на зустріч нашому джипу. Щойно він під’їхав, ми бігом заскочили всередину де на нас з переляком дивилась пара знайомих німців. Побачивши їх, ми оцінили мудрість нашого водія, який привіз нас першими. Німці були одіті в легкі куртки, в’єтнамки на босу ногу й без шапок. На нас були і шапки і пуховки і шарфи й ми ледь не замерзли в цій бісовій пустелі.

На горизонті почало світати й невдовзі сонце охопило все навкруги. Це було красиво! Надивившись на красу ми зголодніли й рушили до намету, де був накритий сніданок. Там за великим столом вже сиділи кілька європейців і сьорбали гарячий чай. Судячи з їх зморених облич і різноманітного одягу - шапок, теплих курток й рукавиць, ми зробили вірний вибір, не оселившись в наметі.

Після сніданку водій ще покатав нас по пустелі, довіз до наметів берберів й повернув до будиночка, де ми забрали речі, останній раз глянули на  помаранчеві дюни і виїхали на дорогу в напрямку міста Фес. Попереду було 460 кілометрів шляху…

Далі буде