Журналістика 90-х: як все починалось й чим закінчилось

Щодня відкривалися нові газети, журнали, численні бойові листки… Так само швидко вони зникали, аби на їхньому місці з’являлися нові.

Моїм першим штатним місцем роботи була газета «Посредник». Її організували дядьки, що мали стосунок до Держпостачу УРСР. Ми й сиділи за його адресою – у Музейному провулку. Совок сконав, а разом із ним – планова економіка. Промисловість ніяково намагалася налагоджувати виробничі зв’язки й збут. Моторні керівники за день ставали мільйонерами, особливо якщо вдавалося збути продукцію за кордон за тверду валюту. Але більшості зазвичай не вистачало капіталістичної клепки: виробництва канали на очах, люди місяцями не отримували платню. «Посредник» взявся допомогти у знайомстві покупця з виробником. Фактично це була перша українська газета оголошень. Здебільшого ми публікували рекламу державних промвиробників, кооператори підтягнулися пізніше.

Ніхто не знав як треба рекламувати. В нас не було навіть західних аналогів, які б ми змогли мавпувати. Це був час суцільних дилетантських експериментів й відкриттів. Хтось вигадував верстку під рекламу, мені доводилося ламати голову над текстами. Пам’ятаю, вся редакція була у захваті від мого рекламного винаходу на межі геніальності. Я довго ламав голову над тим, як прорекламувати продукцію сукняної фабрики. Ось що з цього вийшло: «Словно свет далеких звезд манит женщина в платье из ткани «Галактика». Цей текстик було винесено на першу шпальту, як раніше друкували виступи секретарів обкому партії.

Спочатку було цікаво, але з часом набридло. Життя навкруги вирувало, вулицями щодня блукали демонстранти з транспарантами «За все добре проти всього поганого!», а ти заповнював рекламні цеглинки текстами, що мали викликати захоплення й бажання негайно придбати партію будматеріалів чи металопрокату. 

Невдовзі я опинився в «Молоді України». В нашому відділі новин завжди було весело, накурено й повно дивних персонажів: схожий на Шаляпіна здоровезний копач могил, голубівник, божевільний винахідник, жертва спецслужб, якого щодня таємно опромінювали... Всі курили й говорили водночас, зрідка були тверезі: коротко кажучи – нормальна робоча атмосфера редакції 90-х.

Заввідділом Толя Зубков користувався запальничкою лише раз на добу – зранку. Решту сигарет від підкурював від недопалку попередньої. Толя носив вуса «Тарас Бульба» й одного дня хтось подарував йому справжній кинджал, який за розмірами дорівнював шаблі. Невисоченький Толя всюди носив його на поясі, й зброя виглядала навіть з-під кожуха. Як справжній козак, Толя мав відшліфовувати навички володіння зброєю, тому коли він не стукав по клавішах друкарської машинки, тоді кидав кинджала у двері нашого кабінету, від чого ті нагадували стару мішень в тирі. Одного разу Зубков жбурнув знаряддя вбивства у той самий момент, коли двері відчинив головред Володимир Боденчук, що ледь не вартувало керівникові життя… Редакційні будні, коротко кажучи…

Газети була страшенно популярними. У відділ листів кореспонденцію щодня носили мішками. Народ ковтав будь-яку друковану нісенітницю кінськими дозами. Газета «Комсомольское знамя» (в народі – «Коза»), яка вчасно змінила вивіску на «Независимость», надрукувала репортаж про боротьбу героїчних ветеранів Афганістану із велетенськими щурами, що окупували столичну підземку. Це була друга за популярністю тема в країні після факту проголошення незалежності.

Була ще одна надпопулярна страшилка: «рекет». Хлопці в кожанках й турецькому «Адідасі» наводили жах на пересічного українця. Український зліпок московського «Взгляду», програма «Гарт», що виходила на УТ-1, випустила програму про наперсників-рекетирів, які працювали на ринках й центральних вулицях міст. В кадрі здоровезний дядько-оперативник героїчно крутив наперсників й запроторював у відділок. Це був Валерій Кур – один з керівників новітнього київського «6 відділу», або ж Відділу з боротьби з організованою злочинністю, що створили в столичній міліції. Після цього сюжету «Гарту» моя професійна доля була визначена: спочатку я познайомився із Куром, а потім з усім «Шостим відділом» й далі – СБУ, податкова, прикордонники... Ці структури не лише стояли на вістрі боротьби з розгулом злочинності, але й самі отримали величезні можливості для надзбагачення. Система ще якийсь час працювала за радянською інерцією й побоюванням покарання... Але час й умови швидко змінювалися, разом із ними стрімко корумпувалися силовики. Роботи в мене й колег було вдосталь!

Система не могла впоратися із новою реальністю: у кооператорів з’явилися гроші, у здирників з’явилося бажання їх привласнити. Захоплення заручників, розбої та вбивства траплялися щодня. Країна здригалася від кримінальних новин. Зазвичай жертвами злочинців ставали непересічні громадяни: нові українські комерсанти, керівники державних підприємств, іноземці, що зліталися до України за великими та легкими грошима.

Журналісти заважали їм робити свої не дуже законні справи: бандитам, комерсантам, корумпованим мєнтам й сбеушникам, а головне – чиновникам й політикам. Влада розуміла небезпеку, що походила від преси, але на початку не наважувалася на нас тиснути. Але то лише у перші роки незалежності. Трохи поспіль чиновництво оклигалося й говорити правду стало небезпечним. Найбільший дєрєбан державної власності розпочався за часів Кучми. Отоді неоолігархи взялися за інформаційний захист своїх бізнесів.

Першим дзвіночком став шалений тиск на власників «Киевских ведомостей». Силами МВС та СБУ Михайло Бродський потрапив на нари СІЗО. Газеті вдалося стулити пельку. Далі влада діяла дедалі вигадливіше й різноманітніше. Особливо дієвим став судовий інструмент. Тоді ще діяла стаття Кримінального Кодексу «Наклеп» й за нею порушували справи, через контрольовані суди призначали астрономічні штрафи, доводячи видання до банкрутства. Шестиповерховий будинок «Преса України», де розміщувалася більша частина національних видань, стрімко спустошувався. Кучмівська банда на чолі із «директором парламенту» Олександром Волковим прикрила спочатку «Независимость», потім запресували «Сільські вісті», «Робочу газету», примусили прикусити язика «Голосу України». За єдину гостру публікацію проти російського нафтового монстру ТНК кореспондент газети Сергій Лавренюк місяцями ходив до суду й у підсумку отримав шалений штраф.

Не оминула ця доля й мене. Після публікації про капітали прокучмівської групи «СД», арештовані в Швейцарії, до мене подали позови четверо нардепів. За півроку слухань суд призначив чималий штраф й вимогу спростування публікації в… парламентській газеті «Голос України», попри те, що стаття вийшла на моєму сайті.

Потім був позов від компанії Фірташа й Ко «Еуралтрансгаз» з так само необгрунтованими вимогами й таким самим рішенням суду, який вдалося скасувати лише у Верховному суді.

На той час лише поодинокі журналісти ще наважувалися критикувати владу. Та й редактори видань неохоче публікували все, що бодай якось могло розлютити політичну верхівку чи олігархів.

Пам’ятаю, на той час вже перебуваючи в статусі фрілансера, я запропонував популярній газеті розвідку про спільний капітал двох затятих ворогів – Кучми та Лазаренка в одній з телекомунікаційних компаній.  Редактор був відвертим: «Ну нащо ти туди лізеш?! В тебе ж виходять такі чудові статті про бандитів…» Врешті-решт, я знайшов сміливців, які статтю опублікували: це була вкрай опозиційна владі й доволі смілива газета Соцпартії Олександра Мороза «Грані». Але такі осередки інформаційного спротиву були поодинокими. Пресу дедалі більше перетворювали на прислужницю влади.

Паралельно з судовим тиском й загрозою чималих штрафів медіа банально купували. Кучма став винахідником «темників». На телеканалах навчилися говорити те, що вимагала Банкова. За це із власниками розраховувалися дозволами на видобуток газу, можливістю контролювати або ж задешево приватизувати державні підприємства.

Не менш популярною стала практика «доброчинних внесків» на підтримку тих чи інших видань. Здебільшого це відбувалося шляхом перерахування коштів редакціям з бюджетів державних структур на гатунок «Нафтогазу». Свого часу я публікував бухгалтерський документ зі списком видань, які фінансово підтримав «Нафтогаз». Яким було моє здивування, коли я побачив в списку найбільшого отримувача допомоги – начебто незалежну газету «Дзеркало тижня»!

Щоправда, залишався непідконтрольним владі прошарок журналістів-фрілансерів на зразок автора цих рядків. На той час можна було за наявності хисту й енергії прогодуватися виключно з гонорарів. Але невдовзі і з цими невгамовними було покінчено. Незговірливих журналістів почали бити, вбивати, травити в судах. Потреба в гострих матеріалах у ЗМІ відпала, редактори дмухали на молоко… Фріленсери зникли як клас. Журналістська професія почала стрімко деградувати.

А потім прийшли соцмережі й остаточно поховали ту пресу, яку ми ще пам’ятаємо…