На півночі Сіверщини: Сосниця, Семенівка та Новгород-Сіверський (Частина 2)

 Огляд Семенівки варто розпочати з Казанської церкви, дзвіницю якої видно чи не з кожної точки містечка.

 

 

            Збудований храм у 1875 році, висота дзвіниці - майже 50 метрів. У 1935 році церкву закрили, приміщення використовувалося як склад. У війну храм дуже постраждав, відновлений в 1999 році за сприяння Президента Кучми, про якого ми ще згадаємо.

         Поруч з церквою знаходиться Семенівський краєзнавчий музей.

 

 

            Перший зал музею розповідає про історію міста, другий ще з радянських часів інформує про партизанський рух на Чернігівщині, третій зал присвячений сучасності.

            Далі прямуємо до найкрасивішої будівлі Семенівки — будинку нотаріуса Олександра Попова.

 

 

         Маєток побудований в 1912 році, тоді в місті була розвинена торгівля і усі договори оформляв нотаріус. Отже, Попов був досить заможною людиною і міг дозволити собі таке житло. Відмітимо, що і сучасні нотаріуси не бідують. Але Попов прожив в своєму будинку не довго. У 1918 році революційні маси садибу націоналізували, там була міліція, поліклініка, під час Другої світової — гестапо, потім Будинок піонерів, який сьогодні став Будинком творчості дітей та юнацтва.

         Якщо доля нотаріуса Попова після революції не відома, то про Віталія Примакова, який народився в сусідньому будинку, можна довго розповідати багато цікавого.

 

 

         Наведемо лише кілька епізодів з бурхливого особистого і громадсько-політичного життя командира Червоного козацтва. Його дитинство пройшло на хуторі Шумани, тепер це Ріпкінський район, де і нині проживають родичі революціонера. Потім родина переїхала до Чернігова, там Примаков товаришував з сином відомого письменника Юрієм Коцюбинським, а сестра Юрія — Оксана, стала першою офіційною дружиною Віталія Марковича. Друга дружина — Марія Довжик, нічим особливим не відзначилася. Третя (неофіційна) дружина - Ліля Брик відома тим, що тривалий час була коханкою поета Володимира Маяковського. “Примаков був гарний - ясні сірі очі, білозуба посмішка. Сильний, спортивний, чудовий кавалерист, відмінний ковзаняр. Він був високоосвічений, добре володів англійською, блискучий оратор, добрий і чуйний” - читаємо в щоденнику Лілі Брик.

         У квітні 1929 року радянсько-афганський кордон перейшли дві тисячі вершників, одягнених в афганську форму, але розмовляли вони російською. Командував загоном, звичайно під псевдо, Віталій Примаков. Цікаво, що переправа відбулася біля узбецького міста Термез, де через півстоліття в Афганістан входили Радянські війська. Як і СРСР, загін Примакова зазнав невдачі на теренах Афгану. Про своє “відрядження” в Середню Азію він написав книжку “Афганістан у вогні”.

         На відміну від Довженка, який любив Сталіна, Примаков, за свідченням сучасників, міг собі дозволити приходити на засідання керівного складу Червоної армії в нетверезому стані, грубо ображати Сталіна і Ворошилова в присутності інших командирів. Йосип Вісаріонович, звісно, такого нахабства довго терпіти не зміг, і в 1937 році Примакова розстріляли як ворога народу.

         Ну, а щоб нас не звинуватили в симпатіях до марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму щирим українцям та справжнім патріотам радимо оглянути пам'ятник Тарасу Шевченку на іншій частині площі і біля нього сфотографуватися.

 

 

         Далі переходимо до сучасної історії і прямуємо на північний схід в Костобобрів, за п’ять кілометрів до кордону з Росією. Це село відоме тим, що тут ходив до школи другий Президент України Леонід Кучма.

 

 

         З цієї нагоди за ініціативи Леоніда Даниловича тут в 1997 році побудовано церкву на честь святого мученика Даниїла. Як писали ЗМІ, гроші на будівництво храму дав колишній народний депутат України, так званий, “директор парламенту” Олександр Волков. А ще в Костобоброві народилися прем'єр-міністр УНР часів  Директорії Ісаак Мазепа та батько російської журналістки Ганни Політковської, дівоче прізвище якої також Мазепа. До речі, він працював у представництві Української РСР при ООН.

         Далі їдемо на батьківщину Леоніда Кучми в село Чайкіне. Хоча більшість довідників стверджують, що він тут народився, місцеві журналісти вважають, що другий президент побачив світ в лісництві, поблизу села Узруй. Дитинство і юність Кучми дійсно пройшли в Чайкіно. Хата батьків не збереглася, приблизно на цьому місці Леонід Данилович звів будинок, який місцеві називають “офіс Кучми”.

 

 

         На перший погляд здається, що будинок двоповерховий, насправді там їх аж чотири. Центральний вхід на другому рівні, широчезні сходи ведуть на третій поверх в бібліотеку. До речі, книжки з екслібрісом “Бібліотека президента Кучми” може отримати кожен охочий. Ліворуч від входу їдальня зі столом на 8 персон, праворуч — приміщення для охорони з туалетом і ванною. На нижньому рівні басейн, сауна і більярд, на верхньому - спальня й гостьові кімнати.

         На нашу думку, Чайкіно виглядає наче Північна Корея. По телевізору показували широчезні вулиці, величезні будівлі - й ані людей, ані машин.

 

 

         Потім згадалося, що подібні пейзажі ми бачили в родинному селі сім'ї Засух - Ковалівці Фастівського району Київської області. Про це обов'язково розповімо іншим разом. Як з'ясували, Чайкіно будували структури колишнього народного депутата України, дружини екс-губернатора Київщини, бенефіціарки агрофірми “Світанок” Тетяни Засухи. В Державному реєстрі вичитали, що вона є засновником “Агрофірми ім. Шевченка” з юридичною адресою с. Чайкине, Новгород-Сіверського району. Фірма, зокрема, спеціалізується на вирощуванні зернових, бобових і олійних культур та розведенні великої рогатої худоби, кіз, овець і буйволів.

 

(далі буде)