ТЕМА

На південь Київщини і північ Черкащини. Частина 2

11 января 2023 | 15:51 , Віктор МІНЯЙЛО для «ТЕМИ»

фото автора

Збирання чебрецю і ковилю біля ГЕС, будинок з фалічними символами в Стеблеві, дуби Шевченка біля садиби Енгельгардта в Будищі, водоспад “Громова вода” на околицях Лисянки. В цій частині звіту розповідатимемо про визначні достопам'ятності півночі Черкаської області.


         Вранці після сніданку і прогулянки з Пухнастиком поїхали оглядати скелі і водоспади навколо Стеблівської ГЕС, яку краєзнавці називають наймальовничішою в Україні. Дорогою бачили двох фазанів, але вони пролетіли так швидко, що не встигли навіть витягти фотоапарати.

         Залишили машину на оглядовому майданчику біля греблі і пішли шукати скелі “Бурлачка”, “Сфінкс”, Адама Міцкевича і Нечуя-Левицького. Знайшли лише “Сфінкса”, зате нарвали чебрецю до чаю і накопали ковилу (Stipa capilata) для родинної колекції злаків. Навколишні краєвиди, поєднані із ароматом трав ще довго залишатимуться в нашій пам'яті.

         ГЕС побудували в 1931 році однією з перших в Україні, а стеблівський водоспад вважають одним з найвищих на Черкащині. На нашому маршруті ще зустрінеться водоспад “Громова вода” біля Лисянки, про який розкажемо в третій частині звіту. Звичайно, штучне озеро суттєво змінило місцеві краєвиди, але як виглядала долина Росі раніше можна подивитися на старовинних фото в місцевому музеї, або прочитати в повісті Нечуй-Левицького “Микола Джеря”: “Місток висить високо над Россю, прикований залізяками до скель на обох берегах Росі. Під ним шумить і б’ється об каміння біла водяна хвиля. Просто по Росі вгору видно високі скелисті покручені береги, а там далі над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видно наче через кам’яні ворота”.


         Цю церкву Вознесіння Господнього спалили більшовики в 1923 році,  а нову на старому фундаменті збудували  в 2015. Поруч з храмом збереглися могили діда і батька Нечуй-Левицького, які служили в ньому священиками. Церква оригінальна в архітектурному сенсі, у ній немає жодного прямого кута.

         До революції в Стеблеві окрім церкви  були костел, синагога, школа, лікарня, банк, шість млинів і садиба депутата Київського головного суду маршалка Київського повіту Онуфрія Головінського. До нашого часу зберігся лише флігель від садиби.


         Саме тут на кілька днів зупинявся польський поет Адам Міцкевич. В одному з листів він писав: «У Київській губернії я з’їхав зі шляху в село Стеблів і вперше побачив скелі, про які знаємо хіба що з книг. То був для мене новий і захопливий краєвид». Міцкевич також записав вірш «Подорожні» до альбому дружини господаря садиби Емілії і підписав: W Steblowie, r.1825 10 lutego. У гостях у Головінських також були Михайло Грабовський, Марко Вовчок і Микола Костомаров.

         Після революції тут був райвиконком, потім гуртожиток МТС і середня школа. В 1983 році частина садиби згоріла, проводився ремонт з метою створити в будинку музей Тараса Шевченка, який бував в Стеблеві в пошуках місця вчителя малювання. Пожежа 2016 року остаточно поховала ці плани і місцева “еліта” перетворила флігель на будинок народної творчості.


         Неподалік садиби оглянули музей Івана Нечуй-Левицького, створений  в 1968 році у відтвореному будинку родини Левицьких і пам'ятник письменнику.


         У п'яти залах представлені предмети, які демонструють побут мешканців Стеблева того часу, розповідається про життєвий шлях письменника. Ми також розповімо деякі цікаві подробиці з його біографії.

Нечуй-Левицький одним з перших порушив питання русифікації в Україні. Перед поїздкою ми прочитали його повість “Хмари”: В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки... Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати”. Письменник стверджував, що найбільший недолік української інтелігенції це те, що російська література замінила їм національну.

Такий собі привіт з минулого захистникам пам'ятиників Пушкіну…

         За ці думки в СРСР не надто шанували письменника. Так, написана Нечуй-Левицьким з правками Старицького п'єса “За двома зайцями” вперше була опублікована за підписом  “Левицький-Старицький”. Радянська цензура прізвище Левицького з п'єси прибрала, залишила лише Старицького.

         З музею рушили до центру Стеблева шукати щось їстивне. Кафе під назвою “Бар” знайшли на центральній площі біля пам'ятника Шевченку. Дуже смачний розсольник, порція пельменів і дві пересолені відбивні коштували лише 170 гривень. Під час їжі звернули увагу, що до барної стійки перманентно підходили якісь особи з обличчями не спотвореними інтелектом,  замовляли гранчак горілки і пів склянки води. Чому вони не купували пляшку в сусідньому сільмазі, а переплачували в барі, так і залишилося загадкою. У бармена ми про це не запитували, аби не сполохати постійних клієнтів.

         Хто цікавиться військовою історією, може проїхати кілька кілометрів в село Виграїв, де в травні 1648 року козаки Богдана Хмельницького разом з татарами розгромили війська Речі Посполитої. За даними козацьких літописців, з польського боку в битві брали участь 25 тисяч жовнірів (поляки стверджують, що лише п’ять). Військо Хмельницького налічувало 15 тисяч переважно піших козаків та 4 тисячі кінних татар. З нагоди 350 річчя перемоги в 1998 році біля яру, в якому відбувалися події, встановили обеліск. Автор в якості писаря Козацького товариства Київщини (КТК) також брав участь в урочистостях.


         Битва отримала назву Корсунської, оскільки про село, яке тоді називалося Горохова Діброва, мало хто знав. Ще за кілька кілометрів, через 300 років відбулася інша Корсунська битва, щоправда, німці її називали “Черкаський мішок”. На початку 1944 року в районі Корсуня було оточено приблизно 50-тисяч німецьких солдатів, але частині вдалося вирватися з оточення. Детальніше про все це можна послухати в музеї, який розміщений в колишньому маєтку Понятовських-Лопухіних.


         Особливість музею полягає в тому, що про подію розповідають з обох точок зору — радянської і німецької. Зокрема, представлена зброя і обмундирування Червоної Армії, Вермахту і військ СС. В цьому ж приміщенні поверхом вище працює історичний музей.

В експозиції - археологічні знахідки з побуту трипільців, кимерійців, скіфів, слов'ян. Є колекція “Кобзарів” Шевченка. В одній з башт можна ознайомитися з історією палацу та помилуватися краєвидами Корсуня-Шевченківського.

         Наприкінці 18 століття будівництво палацового комплексу замовив племінник і повний тезка останнього короля Речі Посполитої князь Станіслав Понятовський. Потім маєток купив цар Павло 1 і подарував його міністру юстиції, генерал-прокурору Росії князю Лопухіну. Мабуть, це був найдорожчий хабар за всю історію Російської Імперії. В парку, площею понад 100 га. ростуть 200-річні ялини, каштан, посаджений Шевченком, реліктове дерево гінгобілоба, сосни, клени, граби, дуби і зарослі акації. Вхід в комплекс через браму в романському стилі - там зараз бібліотека.


         Про те, скільки в Корсунь-Шевченківському пам'ятників і пам'ятних знаків Тарасу Шевченку розповімо іншим разом, а зі Стеблева ми поїхали на його малу Батьківщину. В 1964 році до 150-річчя поета в цих селах за державний рахунок перекрили хати з соломи на шифер і поклали асфальт. Тоді там і з'явився вислів: “Спасибі Тарасу за шифер і трасу”. В Моринцях побудували будинок культури з актовим залом, книжкову крамницю, куди надходили усі нові видання творів Шевченка, велику їдальню і маленьке кафе. Зараз це все не працює.


         Навпроти клубу в 1989 році з нагоди 175 річчя поета відтворили хату, в якій народився Кобзар. Біла частина — це житлове приміщення, а коричневу використовували для господарських потреб.

 


         Ми в Моринцях були раніше, тому поїхали одразу в Будище до садиби Енгельгардта, в якій козачкував Шевченко.


         Павло Енгельгардт заповідав, щоб після його смерті маєток віддали під школу. Заповіт чесно виконала його вдова. Після 1917 року комуністи влаштували тут профтехучилище для селянської молоді, після війни його перетворили на середню школу, яку 10 років тому закрили через відсутність учнів. Зараз будинок традиційно руйнується.

         Тут є привід детальніше розповісти про власника садиби.  Павло був позашлюбним сином племінника Григорія Потьомкіна, німця за національністю Василя Енгельгардта. Власник Шевченка  народився в тій самій Кирилівці (тепер Шевченкове), де провів дитинство майбутній поет. У 1825 році Павло одружився з представницею прибалтійської гілки його роду, баронесою Софією Енгельгардт. За великим рахунком, малому Тарасику дуже пощастило, що він став козачком. В “Автобіографії” читаємо: «Помещику, Павлу Васильевичу Энгельгардту, только что наследовавшему достояние побочного отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец в комнатные казачки». Чомусь Шевченко в своїх дописах не згадує, що козачок — це не зовсім слуга, а хлопець для особливих доручень, наближена до господаря особа, яка мала певні привілеї.

         Дружина поміщика, баронеса Софія навчила його шляхетським манерам і дворянським звичаям, тому Тарас Григорович невимушено почував себе серед богеми Санкт-Петербурга. Шевченкознавці розповідають, що на одному з балів поет почав їсти ще до офіційного запрошення до столу. На чиєсь запитання: “Чим відрізняється людина від свині?” Шевченко відповів: “Людина їсть коли захоче, а свиня — коли дадуть!”

          Також кріпаку пощастило, коли власник взяв його з собою у Вільно (Vilnius), де Енгельгардт служив ад'ютантом у віленського генерал-губернатора Олександра Римського-Корсакова. Павло Васильович дозволяв Тарасу знайомитися з архівами місцевого музею, оплатив  лекції з малювання у професора Янаса Рустемаса. Тарас, зі свого боку, малював портрети свого господаря і його коханок.

         Поруч з маєтком росте дуб, в дуплі якого, за легендою, Шевченко ховав свої малюнки.


         З Будища поїхали в колишній райцентр Лисянку, де Шевченко       кілька днів вивчвся малярству у диякона Єфрема і носив йому воду. „...В ту же ночь бежал в местечко Лысянку, где и нашел себе учителя живописи отца диякона, тоже спартанца. Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал.” - писав Шевченко в „Автобіографії”.


        

         Тому в Лисянці два пам'ятники Шевченку, маленькому (на фото) і вже дорослому в центрі. Поет згадує місто і в поемі “Гайдамаки”:

“Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Ґонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю червоніє
Шляхетською, жидівською...”

         А ще на центральній площі міста два пам'ятники Хмельницькому: один - батьку, другий — сину. Низка істориків стверджує, що батько Хмельницького — Михайло народився саме в Лисянці. Тут він працював збирачем податків, одружився і за добру працю  отримав хутір Суботів. Пам'ятник відкрили в 2016 році.


         Місцеві краєзнавці переконують, що в Лисянці народився і сам Богдан Хмельницький.  Для об'єктивності зазначимо, що точний час і місце народження гетьмана наразі невідоме. Історики називають Суботів, Чигирин, Переяслав, Черкаси, Київ і навіть Жовкву, Львівської області. Як би там не було, але на центральній площі встановили пам'ятник і Богдану.


         В Лисянці є ще два цікавих пам'ятники, про які розкажемо в третій частині звіту.

         А ми прикупили рідкісних рослин в Розсаднику Валерія Науменка і під його проводом поїхали на околицю міста дивитися на водоспад “Громова вода” маючи на меті зупинитися там на ночівлю.


         Місцеві стверджують, що вода в ньому дуже корисна, багата мінералами і мікроелементами, а червоний колір дає велика кількість заліза. Але під'їхати до нього не було можливості, тому Валерій провів нас в інше гарне місце, де гранітний кар'єр був поруч з річкою Гнилий Тікіч. Дуже сподобалося і ми залишилися на ночівлю між річкою, озером і запаморочливими краєвидами.



         У вечері з нагоди закінчення туристичного сезону посмажили куплений в Лисянці дуже смачний шашлик і полізли в намет.


         Наступний день провели в пошуках печерного монастиря, оглянули визначні достопам'ятності Таращі і місця, пов'язані зі зникненням Георгія Гонгадзе.

Далі буде



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

Акция протеста у Сиднейского театра, приуроченная к Международному дню проституток, который отмечают 2 июня. В тот день в 1975 году одна из церквей во французском городе Лион была захвачена проститутками, которые жаловались на бездействие полицейских, когда жрицы любви сообщали тем о преступлениях.

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки: