ТЕМА

Любко Дереш: знаний засновник літературної течії «псевдо»

07 апреля 2023 | 08:43 , Олег Ельцов. ТЕМА

Коли неписьменний нарк - в топах найпопулярніших літераторів, з літературою щось не так...


Всі мої спроби ознайомитися із досягненнями укрсучліту терпіли фіаско. Все, на що я здатен – без зайвої екзальтації читати Жадана й навіть подивитися екранізацію його книжки. Насолоджуюся мовою Забужко, але дещо непокоюсь за авторку, коли її героїня замислюється над національним питанням у перебігу сексуальних дій в ліжку. Втім, я не лікар й навіть збираюся почитати щось з її нових творів. Знайомство з іншими метрами укрсучліту  породжують лише непозбувну бентегу.

Але я не припиняю пошуків якісної української літератури сьогодення й роблю це наполегливо. Свого часу натрапив на список переможців літературної премії ВВС. Саме в цей момент доня-підліток, яка на відміну від батька читає виключно паперові книжки, надаючи переваги українським авторам й перекладам, чекала від мене чергової літературної поради. Все просто: знаходжу переможця ВВС в розділі «книжки для дітей та юнацтва», разом ідемо в книжковий. Я не є бізнесменом від книжкової торгівлі, але підозрюю, що твори, що перемогли на літературних конкурсах, мають знаходитись на вітринах із відповідною приміткою. Відповідь продавця книгарні загнала мене в ступор: цієї книжки у продажу немає. Ні, її не розкупили – просто давно не завозили…

ОК, починаємо досліджувати інтернет й майже випадково знаходимо один екземпляр у книжкових залишках. Нарешті отримуємо книжково-підліткову перлину додому. Донька читає, я заради цікавості також. Невдовзі сходимося на думці, що ця книжка не варта часу, витраченого ані на її пошук, ані на читання. Це була провальна спроба написати дитячу книжку. Та за змістом й мовою не заслуговувала не лише на літературні відзнаки, а й на саме видання. Якщо хтось вважає, що будь-яка книжка, прочитана нашими дітьми – це вже добре, не зможу погодитися. Деякі книжки здатні прищепити молодому поколінню єдине: несмак. Власне, через це не називаю авторку, яку несіло-невпало відзначило журі від ВВС.

Минув час, донька подорослішала й вчергове спиталася поради: чи варто читати знаного автора укрсучліту? Вона побачила його прізвище в моїй електронній книжці. Я намагався відкрити для себе нове літературне ім’я, яке часто зустрічав в оглядах та рейтингах: Любко Дереш. Взявся за перше ліпше, що потрапило під руку: «Там де вітер». Це виявився останній твір метра, виданий 2021 року, й перша книжка автора, яку я спробував прочитати.

З перших сторінок книжка стала для мене потрясінням: це неможливо, ця людина не може знаходитися в переліку найпопулярніших сучасних письменників України. Це було щось неоковирне: жахлива мова, особливо якщо врахувати походження автора зі Львова, абсолютно аматорська побудова тексту, невміння виписати пряму мову, якісь синтетичні діалоги, наче з дешевих серіалів, неживі – картонні персонажі… Абсолютно неважливі деталі розписані на декілька сторінок, там де треба підвести читача до події – порожнеча. Щось з’являється незвідки, стається з невідомих причин. Логіки у вчинках персонажів – жодної. Відчуваєш зневагу автора до тексту й до читача. Описуючи своє переміщення Києвом Дереш зазначає, що він минає будівлю Консерваторії й задається питанням: чи не сходити йому на концерт? Але з опису очевидно, що він ніколи не відвідував подібних закладів, бо ганебно переплутав будівлю філармонії з консерваторією. Й таких ляпів в книжці вдосталь.

Десь після двадцятої сторінки я вже хотів закрити цю книжку назавжди, але щось не дозволило це зробити. Врешті-решт, після першої третини тексту сюжет якось розкрутився, автор почав описувати напевно знайомий йому світ юної богеми й читати стало легше. Як виявилося, я мав справу із українською спробою гонзо літератури. Ні, Дереш – не наш Керуак, й не Роберт Пірсинг. Видно, що автор читає багато літератури, модної у середовищі хіпстерів й навіть згадує Гантера Томпсона, але наслідувати його авторові заважає брак таланту.

В цілому книжка дуже слабка, в неї немає внутрішньої логіки, вона не виписана. Чи радитиму я її читати представнику молодого покоління нашої родини? Ні. Я взагалі прихильник того, аби не витрачати час на пошуки нових імен й чогось «свіженького». Врешті-решт література – то не холодильник й час виходу книжки не є гарантією, що вона  краща за написане попередніми поколіннями. Але ж у сучасній літературі люди шукають відповіді на непрості запитання, які ставить сьогодення. Безмовно, цікаво почути варіант відповіді від свого сучасника. Втім, як на мене, на будь-яке запитання давно дали відповіді генії – у творах Шекспіра чи Данте можна знайти все, якщо уважно шукати.

Як на мене, єдиним достоїнством книжки Дереша є спроба рефлексії на те, що відбувається із нашою країною із початком подій 2014 року. Досі не зустрічав таких спроб, якщо звісно, не йдеться про примитивний підхід «свої-чужі». Але ця спроба в книжці не завершена, все що пропонує автор – втеча: надто примитивно.

В моїй «електронці» був завантажений ще один твір Дереша 2017 року: «Спустошення». Ні, я вже не очікував від автора шедевру, але вирішив дати йому шанс на виправдання: статус одного з найпопулярніших авторів укрсучліту зобов'язує ставитися до автора з повагою.

Книжка виявилася катастрофою. Дуже примитивно побудований сюжет, абсолютно не виписаний текст, купа підліткової ізотерики, натягнутий перебіг подій, де все виникає з нічого й абсолютно не має внутрішньої логіки. Автор описує те, в чому не тямить й із чим ніколи не стикався. Як от життя олігарха, який без будь-яких причин наймає журналіста в головні радники й робить найближим другом. Олігарх планує завоювати світ, але їздить на бюджетному джипі й влаштовує ділові зустрічі у своєму будинку. Такими ляпами рясно усипана вся книжка.

А що у автора з ідеями? Їх немає. Є намагання скопіювати останні твори Пєлєвіна, але результат настільки жалюгідний, що невдовзі я читав книжку по діагоналі, не розуміючи: нащо було розтягувати авторську порожнечу на такий об'єм? Цілком вистачило б пари аркушів зі шкільного зошиту. Й це виглядало б органічно, бо рівень авторського таланту співставимий із здібностями школяра-семикласника.

Зазначу: книжка написана зрілою людиною, яка розміняла четвертий десяток. Читаючи, в це важко повірити. В обох прочитаних книжках Дереша всі навкруги вживають необмежену кількість дурі – це неодмінна й літературно невиправдана константа його книжок. Якщо у того ж Пєлєвіна автори, наковтавшись грибів улітають в яскраві й непередбачувані психоделичні нетрі, то у Дереша маємо травокурів, які просто «довблять» без жодного впливу на сюжет.

Й ще цікава особливість обох книжок Дереша: одинокий дядько все ніяк не знайде собі подругу. При цьому дівки необмінно в нього закохуються, сплять із ним в одній хаті, й час від часу лізуть до під ковдру. Й що? Та нічого: наш герой тихесенько засинає, а молода особа годиться лише на те, щоби притулившись до нього, гріти всю ніч…

На місці автора, якщо він не знайде більш гідного способу заробітку, я б порадив називати свої подальші твори просто: «Треш-1», «Треш-2» ,тощо. Якщо й сприймати Дереша як літератора, то я б призначив його основоположником літературної течії «Псевдо»: псевдоінтелектуал, псевдолітератор, псевдофілософ.

До нього в мене немає жодних запитань. Залишилися запитання до тих, хто визнає його літератором, хто видає, й головне – хто все це читає.

То що ж не так із укрсучлітом, коли такі дереши потрапляють в його топи?..



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки: