«Укроборонпром» й війна на виснаження

Ворог активно переводить економіку на військові рейки, будує нові військові заводи й вже використовує їхню продукцію на фронті, як от нові небезпечні безпілотники. Натомість зусилля нашої влади ледь помітні. Передовсім їх можна оцінити за діяльністю потужного економічного кластеру «Укроборонпрому».

Нагадаю: до 2014 року в нього входило близько ста підприємств, частину яких ми втратили. Ті, що залишились ледь жевріють й продукують переважно збитки. Численні спроби його реформувати закінчувалися звільненням керівників: Абромявічус, Рябікін, Гусєв… Влітку цю посаду обійняв 31-річний Гєрман Смєтанін. Завдання – ті самі: нарощування обсягів виробництва, реформа, зниження невиробничих витрат. Може три місяці й недостатній термін аби продемонструвати результат, але ж півтора роки війни мало б вистачити, аби бодай щось позитивне стало помітним.

Окрім знищення влітку установки ППО на Тарханкуті, яке було здійснене начебто новою українською далекобійною ракетою, згадати більше нічого. Та й якщо та нова ракета існує, вона очевидно – продукт штучний, бо більше згадок про неї не чутно.

Ще з 20-го року КБ «Луч» запевняло, що готове за два роки й за 40 мільйонів доларів розробити таку ракету. МО філософські кивало, але грошей не надавало. Схоже, війна не сильно прискорила цей процес.

ОК, ракетобудівництво – одне з найскладніших й найтриваліших за технологічними процесами. А що чутно із виробництвом патронів? Наче щось збиралися збудувати із канадійцями, але після цього – тиша. Нагадаю: єдиний в країні патронний завод після 2014 залишився в Луганську. Минуло 9 років…

Можливо щось відомо про запуск в серію дронів «Укроборонпрому»? Здається зараз їх клепають всі, кому ні ліньки: Мінцифри робить це напрочуд успішно, морськи дрони виробляє СБУ (не питайте як це кореспондується із законними функціями й задачами спецслужби)…

Промайнула звістка про заснування спільного виробництва із «Рейнметал», але дуже скромно, аби не розкрити ворогу військових таємниць. Таємниці можна приховати, але інформування й пропаганда – то святе. Не лише для внутрішнього споживання, але й для західної аудиторії. Де переконливі відомості про досягнення української оборонки з початку війни? Припустимо вони ось-ось будуть. Але, повідомте будь-ласка без координат й ТТХ: скільки підземних цехів збудували за півтора роки, покажіть переспективні зразки продукції…

Маючи з 2014 року військовий податок, ми зараз сплачуємо додатковий військовий податок, який наклали на себе за власною волею – у вигляді донатів й перманентних закупівель у військо всього: від прицілів, пікапів й гуми на них, незкінченних дронів й навіть … мінометів.

13 жовтня я прочитав на «Українській правді» цікаве звернення головної редакторки Сєвгіль Мусаєвої. Вона зверталася до читачів скинутися на міномети для кримсько-татарського батальйону. Вони дуже потрібні хлопцям. Міномети зараз ледь не головний дефіцит у штурмовиків, але Мусаєва повідомила, що редакції вдалося домовитися із виробником щодо придбання партії мінометів на волонтерські гроші. Сьогодні це повідомлення на сайті «УП» зникло. Напевно вже зібрали й купили.

Що це, як це може бути?! Чому ми скидаємося на закупівлю мінометів? Хіба це настільки складне виробництво, що держава не в змозі за півтора роки задовільнити в них потреби війська? А як взагалі редакторка може «домовитися» з виробником – «Укроборонпромом»? Хіба він не працює на повну потужність чи є проблема з фінансуванням виробництва найдефіцитнішого озброєння? Тобто Мусаєва домовилась й «Укроборонпром», минаючи МО перекинуло міномети в «підшефний» батальйон, забравши у іншого? А виробництво мінометів на зібрані гроші було організовано у додаткову зміну чи продали з наявного на складах?..

Суспільство з початком війни наклало на себе епітимію мовчанки щодо критики влади. Бо «не на часі», бо «не слід розхитувати човен», бо «розберемося після перемоги»… Панове, із тим, що витворяє влада ця перемога може не наступити. Нам потрібний ефективний менеджмент країни. Нам потрібно більше зброї, менше «проколів» в середині держави й зовні.  Зелена команда цілком очевидно з цими завданнями не справляється. Й попри величезні проблеми, потрібні вибори й якнайшвидше. Бо кожен день зволікання – то загибель сотень українців й колапс державного управління, що посилюється наочно.