Навколо Києва за три дні на двох колесах

Виїджаємо у п'ятницю о четвертій вечора. Я – на американському гревелі, де тягну у внутрішньорамній сумці кілька пляшок алкоголю й фотоапарат в нарульній сумці. Наталка – на своєму древньому улюбленому сітібайку чеського виробника «Автор». Вона обрала перевезення вантажу в рюкзаку. Перед поїздкою їй була встановлена чудова гума «Контінентал», завдяки чому ми їхали майже з однаковою швидкістю. Так в чергове була переконливо підтверждена проста істина: хороші покришки – то чудовий об'єкт для інвестування.

Майже весь час їдемо по велодоріжкам: велоінфраструктура невпинно розширюється! Через міст Патона прямуємо на набережну, потім – Гаванський міст й невдовзі милуємося новим мостом, відкритим на День Києва. Красиво. Збудований бюджетненько: ширина напевно вдвічі менша аніж попереднє надбання столиці – міст Кличка. Далі оглядаємо новенький ідеально доглянутий парк на острові. Спортмаданчики, доріжки для бігу та вєло… Але вже з перших днів люди з пішохідної зони лізуть на велодоріжку, бо по їхній території їздять автівки… Що вони тут роблять, де мєнти: всі пішли на фронт?!

Далі гугл-меп веде нас манівцями (надаємо перевагу пішохідним маршрутам) на оболонські сади. Там мешкає з донькою давня подруга й колега. Донька в неї встигла витягнутися під 1.8 метра. Сидимо-ностальгуємо, оглядаємо садово-огородні досягнення. Чудово! Дений пробіг – 37 км.

Наступного ранку вирушаємо до іншої знайомої. Вона оселилася в Глевасі й нам доведеться їхати через місто. Ми не шукаємо легких шляхів – обираємо найкоротший - через довжелезний тягун на Олени Теліги. Влаштовуємо піт-стоп на заправці: кава з морозивом – це надихає, зазвичай такої «заправки» вистачає на кілька десятків кілометрів.

Дорога далася нелегко: велокомп'ютер констатує: +34 градуси. Ні, він не бреше. Просто коли світить сонце, асфальт активно нагрівається й підігріває повітря, в якому пересувається страждалець-велосипедист. Хтось скаже: дурні – на авто с кондішеном слід їхати! Ми відповімо: самі дурні, на велі цікавіше.

Виїджаємо на окружну. Шматок дороги біля кумедного мавзолею-церкви перебуває під ремонтом, утворився корок з автівок. Але нам те однаково: ми їдемо по новенькій, ідеально зробленій велодоріжці. Такую якість раніше доводилося зустрічати лише в Європі. Слава Кличку й дорожнім службам!

З Одеськї площі повертаємо на трасу: сонце в зеніті, палить нещадно, а на нашому шляху – парочка довгих тягунів. Наталка відстає. Я зупиняюся «під слоником». Це чудовий орієнтир, який свідчить: Глеваха поруч. Поки чекаю на дружину, влаштовую водні процедури: з хоботу слоника ллється струмочок. Здається, мені заздрять водії авто, що несуться повз.

Наталка ледве вигрібає. До того ж вона згоріла й має новенький велосипедний загар, який різко закінчується там, де тіло закріває футболка й   велоштани.

  

Заїджаємо в супермаркет за пляшкою шампанського. Ви напевно знаєте, що головне в велоподрожі – це не здолання себе й кілометрів під спекотливим сонцем, а ковток холодного шампанського після завершення велоподвігу.

Ми в Глевасі, нас зутрічає моя однокласниця, яка окрім інших своїх достоїнств чудово готує. Ми напоєні-нагодовані, теревенимо у тіні, час від часу вистрибуючи на галявину, аби задерти голову до неба, в якому тренуються наші соколи. Намагаємося відрізнити Міги від «Елок», сльози накочуються на очі.

Все настільки класно, що нікуди не хочеться їхати. Але треба. Прощаємося з господинею й невдовзі здоровкаємося з друзями, які живуть неподалік – у Круглику, що з іншого боку траси. Вони заробляють на життя розведенням екзотичних рослин, які окупували все вільне місце. Втім, місце для мангалу залишилось, тому до ночі споживаємо шашлики, пиво, віскі й багато льоду.

Після раніошньої кави рушимо до хати. Обираємо не найлегший, але наймальовничіший маршрут через Хотов. Виїжджаємо з Круглика лісовою  партизанською стежкою. Заїджаємо на Виставковий центр – там теж чудово, теж велодоріжки, на яких зустрічаємо масу братів по розуму. На службовому виїзді спостерігаємо чималий шмат заповідної землі, обнесений довжелезним парканом. З пояснювальної таблички дізнаємося, що це територія будмайданчику майбутнього президентськоо університету. Ага, збудував… Навіть якби не було війни: нащо воно потрібне, та ще й на заповідній теріторії? Часи змінилися: кількість вузів слід скорочувати, а не будувати новий, або увековічнити ім'я Зеленського в історії. Шоу давно закінчилося,

​ Вова!

Повертаємось на лівий берег по напівпорожньому Південному мосту, відкритому лише для блатних власників спецперепусток (не втомлююсь дивуватись, зустрічаючи на мості преміальні автівки – невже на таких їздять військові й представники спецслужб?). У нас немає перепусток, але за весь військовий час лише одна навіжена поліцейська на блок-посту не пропустила мене на міст. Довелося заїхати з їншого блок-посту з притомними поліцянтами.

 

Підведу риску під нашою подорожжю. Вчергове переконалися, що Київщина прекрасна, можливостей для комфортних подрожей велосипедами щороку стає більше. Кожному радимо мати якамога більше друзів й хороші велосипеди.

Попри намагання, нам не вдалося уникнути дегідрації й трохи обгоріти. Чекаємо, коли матимемо облізлі носи. Але це не відверне  нас від мандрів!