Незабутня пригода в маршрутці №490

Суцільний організм маршрутки всмоктав мене як рідного, я миттєво перетворився на складову частину цього вулика. Не питайте мене як. Це було дивом! На мене ніхто не лаявся, не штовхав ліктями, не застосовував больових прийомів: я просто влився в колектив. Ба більше: я зміг витягнути з кишені оці дивні кружальця, які скоро назвуть «шагом». На мене дивився величезний плакат: «Проїзд 15 гривень». Всі просто передавали кружальця жіночці, яка сиділа найближче до водія й вона кидала їх на килимок, де назбиралася чимала купка металу.

Треба було якось облаштовуватися у моєму новому статусі. Я дотягнувся до бильця під дахом, вчепився в нього наче потопаючий. З усіх сторін мене обіймали невідомі люди, з них - двоє привабливих жінок. Мені чомусь здалося, що вони у такий спосіб збираються зі мною познайомитися. Але те саме робив й підстаркуватий чолов»яга, то ж я вирішив ні з ким не фліртувати. Але найближчою до мене (у фізичному сенсі) виявилася пухленька дама, що сиділа поруч. Я ж, не бажаючи того, буквально проїхав всі півгодини в неї на коліні (на іншому сидів інший чолов»яга, до якого я навіть трохи ревнував).

Попри скупченість в салоні було якось затишньо, по-домашньому… Я був щасливий й крутив головою навкруги, спостерігаючи за моїми чи то змовниками, чи то попутниками. Колись мені вже доводилося їздити маршруткою й я запам»ятав як усі голосно теревеніли в мобілки, салоном носилася дивна суміш біляшів, брудного тіла, перегару й свіжоз»їденої цибулі. Минули роки й я відзначив значне зростання культурного рівня мешканців маршруток. Можливо це сталося в наслідок запуску телеканалу «Культура» й появи радіостанції «Класик радіо».

Темний салон інтимно підсвічували екрани мобілок: більшість пасажирів втичила. З інтересом спостерігав за репертуаром, маючи рідкісну можливість дослідити культурні запити населення. Ніхто не читав текстів й навіть не дивився серіалів чи «Телемарафону». Народ здебільшого гортав демотиватори, в лідерах – Кейпоп, якісь бугагашечки й демонстрація нарядів «Гуччі». А ще народ любить гортати сторінки інтернет-магазинів. Жодного процесу купівлі не побачив. Просто гортають, отримуючи насолоду від побаченої краси.

На боковому сидінні помітив парубка з відкритою банкою пива, але він його не сьорбав – культурна людина!

Половина салону сиділа у навушниках, що цікаво – більшість виявилися дротовими. З цього зробив висновок, що користуються маршрутками люди з невисокими статками. Бідні, проте чесні. В салоні не було кондуктора – отої галасливої тітоньки, яка цілими днями штовхає пасажирів й волає: «Задня площадка, нумо передаєм, я вас бачу!» Люди без примусу, якось приречено передавали кревні грошики водієві. Як відбуваються ці розрахунки – не второпаю. Через мене протягом поїздки пройшли грубі гроші: весь час щось передаєш: спочатку в один бік, потім здачу – у зворотній. Мені траплялися цілі стоси банкнот й монет. Що це, для чого, скільки – ніхто не повідомляв, принаймні я не чув, бо слухав музику у навушниках. Але якимось дивним чином відбувалися розрахунки й невдовзі я передавав решту у зворотньому напрямку – отим добрим чесним людям позаду мене.

За вікном – темрява, я втичу у гугл-меп, де у самому кінці Ойкумени стоїть кінцева цяточка мого маршруту. Я невпинно наближаюся до неї, не докладаючи жодних зусиль – у людському скупченні втомлених неусміхнених людей. Відчуваю себе сектантом, який разом із одновірцями вирушив на віддалене богослужіння за все хороше.

Це була незабутня порож. Коли виходив, захотілося всіх обійняти, запросити в гості, потиснути руку водієві й навіть отому парубкові з пивом у клешні… Але всі чомусь виходили мовчки, наче заколотники з таємного збіговиська. Тому й собі залишив салон мовчки, по-англійськи.

Складаючи плану на наступний рік обов»язково занотую «прокотитися на маршрутці».