Чи врятує Україну новий «берлінський мур»?

На згадку приходить заява іншого нардепа Миколи Княжицького щодо «сотен тисяч заяв» від українців за кордоном про вихід з громадянства. Звісно сбрехав Княжицький. Це твердження спростовано МЗС України на запит громадянської мережі «Опора». З початку війни таких заяв подано лише 928.

Тим не менш «сарафанне радіо» засвідчує: люди повертаються у свої зруйновані міста й села на окупованих територіях, а українці за кордоном дедалі частіше вирішують залишитися на чужині назавжди.

Чи в праві держава називати такі рішення «безвідповідальними»? Звісно – ні. Держава може визнавати безвідповідальними лише власні рішення. Життя й доля людини належать лише самій людині.

Ба більше: держава послідовно підштовхує своїх громадян до таких «безвідповідальних» рішень. Дурна погроза припинити консульське обслуговування тих, хто втік від війни за кордон, залякування закриттям банківських рахунків, тощо – це все ефективні заходи, які підштовхують українських біженців відмовитися від своєї держави, змінити реєстрацію платника податків з української на іноземну, тощо. Хто з цього виграє: держава, громадянин?.. Програють всі.

Понад половина фінансової допомоги західних партнерів іде на невійськові потреби. Вистачає на бруківку, на газони… Не вистачає лише на громадян, які втратити все й втекли на українську територію – це теж виштовхує їх назад, в обійми окупанта.

Держава реагує неадекватно. Єдина її відповідь – заснування чергового відомства-паразита з повернення українців.

А в той самий час українці за кордоном інтегруються в тамтешнє суспільство, вивчають мови, шукають роботу, наповнюють податками неукраїнські бюджети…

На окупованих територіях за тіла й душі українців бореться окупаційна влада. Й не лише гаслами з набору скаженої імперської пропаганди. Росія гатить страшні гроші у відновлення зруйнованої інфраструктури й житлового фонду, пропонує роботу, платить чималі пенсії й звісно – промиває мозок…

Цьому не можна протистояти лише патріотичними гаслами й відосиками президента. Бо завдяки «сарафанному радіо» й інтернету кожен бажаючий здатен порівняти й обрати – де його життя буде кращим. Й чим далі – тим більше буде прикладів для порівнянь.

На росії розуміють, що створення прийнятних умов для життя на окупованих територіях – це продовження їхньої імперської політики в інший спосіб. Війна - не лише на лінії зіткнення, а й в тилу. Й економічна війна за українських громадян триватиме після закінчення бойових дій. Із цим доведеться рахуватися обом сторонам, бо ніякий «берлінський» мур довжиною в 1000 км вже не допоможе.

Де легше знайти роботу, де кращі зарплати, медичне обслуговування, ефективність  поліції, судів, держустанов, комунальників, тощо – от що передусім порівнюватимуть громадяни. Й маю підозру, що сенс запальних гасел стоятиме на останньому місці.

З цієї неминучої істини виходять дві новини: добра й погана. Позитив для маленького українця в наявності самої цієї конкуренції: нехай дві державні машини конкурують у боротьбі за громадянина, а він вибиратиме де йому краще. Погана ж новина полягає в тому, що в разі програшу цієї економічної війни, українська держава ризикує просто зникнути. А от українці залишаться. Вони автоматично опиняться на територіях інших держав й стануть їхніми громадянами – російської, польської, румунської, угорської…

Аби цього лиха не сталося, аби жахливі жертви цієї війни не були марними, Україна має просто зараз опікуватися своїми громадянами, або як люблять казати політики: «Повернутися обличчям до людини».. Хто персонально має це робити: Зеленський чи Єрмак? Й вони також. Але й податківець, який звик жити на хабарі, й нечисті на руку працівники ТЦК, й лікарка в поліклініці, яка знущається з українців, які потрапили до неї на прийом, й рогулі, що паркуються на газоні та місці для інвалідів. Всі разом, тобто великі та маленькі українці роблять цю державу неконкурентноздатною, антилюдською, не придатною для життя. Окрім гасел потрібне ще щось для порівняння.