КНДР: Аudiatur et altera pars

 

- Отож, пане Миколо, враховуючи, тривожні повідомлення з Далекого Сходу, перше питання буде лаконічне: «Війна буде?»

- Звичайно ж, не буде! Те, що ми спостерігаємо, це є гра на публіку. Такий собі драматичний спектакль, де глядачі – весь світ. Пхеньян наразі дуже зацікавлений у тому, щоб показати, що Корея – це країна, з якою варто рахуватись. Атомними випробуваннями, погрозливими заявами та запуском супутників корейці намагаються досягнути кількох цілей. По-перше, повернути Південну Корею до попередньої політики «Сонячного тепла», за якої Сеул буде давати Пхеньяну бодай якісь ресурси, аби тільки останній поводився «пристойно» й перестав шантажувати весь світ ядерним кийком.

По-друге, це потрібно для внутрішнього вжитку. У Пхеньяні хочуть довести, що товариш Кім Чен Ин є повноцінним вождем. Традиційно вважалось, що керманич в КНДР має бути похилого віку, і 30-річний маршал не вписується в цю систему. Значить, йому потрібно компенсувати молодий вік рішучими заявами. Тут можна провести аналогію: коли його попередника Кім Чен Іра було оголошено верховним головнокомандувачем (це сталося за декілька місяців до смерті Кім Ір Сена), то він також утверджувався, оголосивши воєнний стан і загальну мобілізацію.

Війна на півострові неможлива вже принаймні тому, що еліти двох Корей добре усвідомлюють: перемогти у такій війні неможливо, а будь-який масштабний збройний конфлікт знищить, що одну, що другу Корею.

Не можна забувати і те, що обидві Кореї – країни не зовсім самостійні. За Північною Кореєю стоїть Китай, за Південною – США. Кожна з цих наддержав, в силу ряду факторів, зацікавлена в максимальній ескалації конфлікту, але, водночас, зовсім не бажає, аби він не переріс у масштабну війну. Нинішня ситуація хоч і веде до гонки озброєнь, але справжній військовий конфлікт (та ще зі застосуванням ядерної зброї) знищить нинішні режими Південної Кореї, Китаю, Японії, Тайваню та США.

Не варто також забувати, що в Південній Кореї щойно змінилася влада і, з точки зору Пхеньяну, не зайве їй нагадати про свої претензії….

- Наскільки потужнім є запит самого народу на рішучого і грізного вождя? Чи це гра Кім Чен Ина перед північнокорейськими елітами?

- Народ сприймає Кім Чен Ина досить природно. В країні розроблено і втілено у масову свідомість вчення про «манґенденську (за місцем народження Кім Ір Сена) революційну сім’ю» , представники якої й мали б керувати країною. Думаю, якби вТрудовій Партії Кореї обрали за голову когось іншого, корейці би цього не зрозуміли. Тому обрання Кім Чен Ина для корейців є логічним, якщо не рахувати його молодого віку. Кім Чен Ин, в свою чергу, намагається компенсувати свою молодість рішучістю у протистоянні з Півднем. Також він у всьому – від одягу до зачіски – намагається бути схожим на Кім Ір Сена, який теж, у віці Христа, створив та очолив КНДР.

Панмунчжом. Єдиний пункт переходу на демаркаційній лініїміж Півднем і Північчю 

 

Взагалі, варто зазначити, що Кім Ір Сен створив державу не комуністичну, як у нас прийнято вважати, а традиційно-націоналістичну. Нинішня КНДР відповідає класичним конфуціанським канонам про ідеальну державу-сім’ю: є вождь – батько нації, зобов’язаний піклуватись про своїх підлеглих, є народ, який віддячує за це вождю беззавітною вірністю.

- Тобто Кім Чен Ин ідеологічно більш близький не нашій КПУ, а "Свободі"?

- Так. Тим більше, наскільки мені відомо, багато чільників «Свободи» зараз вивчають праці Кім Чен Іра, зокрема «Зберігати чучхейський та національний характер революції» та «Про деякі питання націоналізму».

 

На демаркаційній лінії між Північчю та Півднем

 

Щодо самоповаги, то націоналізм Північної Кореї не має аналогів у світі. Там вважається, що корейці як народ та нація з’явилися окремо від усіх інших народів (в історичному музеї в Пхеньяні вам навіть покажуть череп "пхеньянантропа").

Наші філологи-сходознавці бідкаються, що не можуть нормально спілкуватись з колегами-корейцями (що північними, що південними), бо ті виходять із постулату унікальності корейської мови, яка з жодною іншою не пов’язана, і будь-які версії щодо її схожості з іншими мовами відкидаються як єресь.

 

На під'їзді до демаркаційної лінії

 

Треба сказати, що такий націоналізм характерний для обох Корей, але на Півночі він має державний статус, а на Півдні – це швидше лише побутова ксенофобія. Саме через це багато корейців, як з півдня півострова, так і з-за кордону щиро симпатизують Півночі. Не треба думати, що це якесь проплачене дійство. Ці люди абсолютно щиро вірять у переваги Північної Кореї як національної потуги. Особливо фанатичні в цьому плані корейці Японії, яких там дискримінують за національною ознакою. Ті взагалі є відданими патріотами КНДР (тим більше, що вони не мають іншого громадянства, окрім північнокорейського), багато хто з них добровільне жертвує пів-зарплати чи навіть більше Пхеньянові.

- Ви кажете, що в Кореї вождь – це батько. Але, очевидно, поганий. Бо «діти» голодують. За останні місяці ЗМІ кілька разів повідомляли про страшезний голод, навіть з випадками людожерства.

- Насправді голоду в КНДР немає. Фактично ці чутки розповсюджують усякі південнокорейські благодійні фонди та світові продовольчі програми – з метою збільшити своє фінансування. Вони, до речі, допомагають не за спасибі. Не можу сказати точно, але думаю, що на власне утримання благодійників йде близько половини зібраних благодійних сум. Не кажучи про те, що фундації на кшталт Світової продовольчої програми взагалі не мають на меті якусь гуманітарну допомогу, а лише перефінансовують за державний кошт клан власних дрібних фермерів, які інакше просто збанкрутіли би.

Великі проблеми з продовольством у КНДР були в 1990-ті. Але варто сказати, що голод у Північній Кореї (тут він називається "важкий похід") не має нічого спільного з українським Голодомором – це не був свідомий геноцид свого народу, і керівництво держави, на відміну від Сталіна, не побоялося звернутися до світових інституцій за допомогою. Такі ж проблеми в 1990-х роках були у багатьох країн – від України до Куби, але корейці найкраще зуміли вийти із скрути, не пошкодивши свій політичний режим. Зауважу, що Куба вирішила свої проблеми, перетворившись на центр секс-туризму, а Корея зуміла цього уникнути.

- Тож скільки, приблизно, відсотків гуманітарної допомоги в "банячку" сучасного корейця?

- В кастрюльці корейця на 95% власна їжа (навіть фізично неможливо доставити в КНДР стільки харчу, щоб прогодувати всю країну).

Нам важко говорити про благополуччя в КНДР, бо хоч там і малі зарплати (у середньому десь 20 доларів), проте рис і кукурудза, капуста-кімчі (це чи не головна страва корейської кухні) там видаються безкоштовно за картками. До речі, рису видається 200 г на день. Якщо хто скаже, що то мало – нехай зварить 200 г рису і спробує його з’їсти. А хто хоче додаткових харчових продуктів, то вони є на базарі за високими цінами.

То я й кажу: рис і маїс за картками, їх продавати на базарах не можна. Так само за картками і ряд продуктів харчування та предметів побуту – від електричних лампочок до предметів одягу. Те, що розподіляється за картками, коштує суто символічні суми у порівнянні з тим, що продається у вільному продажу. Розрив у цінах тут величезний. Наприклад, пляшка пива по талону коштує 50 вон, без талону – 1500.

КНДР в 1995-му, коли лютував голод, зовсім не казала, що у неї все ОК, навпаки, активно залучала гуманітарну допомогу. Зокрема, Україна їй пожертвувала харчів на 3 млн. доларів. У сталінському СРСР, який організував геноцид у 1933 році, це було би неможливим.

Загалом, у Кореї популярна місцева кухня, яка практично повністю вегетаріанська (у цій країні нема місць для пасовищ), але вона дуже смачна. Особливо страви кімчі, куксу (холодна рисова вермішель). Втім глобалістські тенденції проникають і в Пхеньян. Нещодавно тут відкрився ресторан шаурми (саме ресторан), а в кав’ярнях для іноземців почали продавати сосиски (які тут називають «сосіджі»).

- Можливо Ви все ж помиляєтеся. Адже в СРСР 1933 року більшість іноземців були певні, що Країна Рад «благодєнствує». Під час Ваших поїздок Кореєю Ви спілкувалися з простими корейцями чи лише з «номенклатурниками»?

- У принципі, ніяких проблем для спілкування з корейцями там нема. Це досить гостинний, компанійський народ, представники якого люблять усілякі корпоративи: вилізти кудись на гору (бо корейський клімат є досить спекотним, а у горах – прохолодно) і гамати там "тормозки"…

У мене ніколи не було проблем у спілкуванні з корейцями, тим більше, що старше їх покоління добре пам’ятає російську мову. Хоча при цьому корейці не дуже люблять іноземних туристів, які переважно ведуть себе неадекватно.

Наприклад, китайці п’ють і грають у рулетку – там виділений спеціальний острів для цього. У самому Китаї азартні ігри заборонено, тож китайці масово їдуть до КНДР, де для них створили такий собі корейський Лас-Веґас. Російські туристи там постійно п’ють і шукають повій (благо, що там є російські ж професіоналки). Ті російські повії переслідують тебе навіть у готелі ЦК ТПК, до речі. Для іноземних туристів є також багато тайських і філіппінських повій. А от північнокорейські жінки цим «бізнесом» не займаються взагалі.

- Але не раз повідомлялося, що КНДР дуже «закрита» країна, і туристу туди потрапити дуже складно…

- Зауважу, що туристи – це вселенське зло. Можна згадати, що це вони розбестили тайців, що саме гіппі в пошуках Шамбалипідсадили на наркотики Індію,Непал та Шрі-Ланку. Я вже мовчу про те, що в Україну половина туристів їде за «молодим м’ясом». Обмеження туристичного потоку – це нормальна практика для багатьох країн. Наприклад, у Бутані є ліміт на 20 тисяч туристів щорічно (і тільки для відвідання певних місць), у Перу Мачу-Пікчу може відвідати не більше 1300 туристів на рік (а минулого року було 900). І тільки на адресу КНДР, яка теж регулює турпотоки, чомусь кажуть про «закритість держави».

До туристичних груп, зазвичай, приставляють ґіда. Але це зовсім не «шпигун», як у нас прийнято вважати, часто це студенти російської філології. Хочете – можете ходити з ним (ніхто ж не ображається, що в Луврі чи Ларнаці вас водять ґіди), хочете – ходіть без нього. Я багато ходив по Пхеньяну без ґіда – і ніяких репресій щодо мене не було. Тим більше, в Пхеньяні є місця, де тусують іноземці – зокрема набережна Тедонган. Я ніколи не бачив, щоби за ними ходили якісь кадебісти або щоби когось притягували до відповідальності за похід по місту без ґіда. До речі, багато людей, що займаються туризмом до КНДР спеціально наганяють жуті про «закриту країну», аби побільше здерти грошей із своїх клієнтів.

- Але ж, очевидно ж, що життя в Пхеньяні має різко відрізнятися від життя глибинки. Так само, як і у нас життя в столиці зовсім не таке, як у забутому Богом якомусь селі Мокрі Пеньки Гнилоболотського району…

- Так. Корейська глибинка живе, як і українська, – всі її мешканці мріють переселитися до Пхеньяну, але не всім удається. «Москва слєзам нє вєріт» - це актуально для КНДР. Зауважу, що Пхеньян не найшикарніше місто в Північні Кореї. Вонсан – набагато продвинутіше, з хмарочосами й ілюмінацією. Пхеньян і Вонсан – це як Пекін і Шанхай у Китаї.

- Посольства КНДР в Україні наразі немає. Чи доводилося Вам як голові товариства «Україна-КНДР» виконувати функцію представника посольства?

- Ну, я не маю таких повноважень, але коли корейці щось хочуть, наприклад, придбати в Україні чи знайти якихось партнерів, то я їм допомагаю. Товариство також виконує деякі представницькі функції в Україні. Організовуємо дні корейської культури, проводимо корейські виставки мистецтва, живопису та друкованих видань, зустрічаємо корейських студентів які приїздять до нас на навчання. А коли українці хочуть відвідати Корею, ХАЙ ПИШУТЬ НА [email protected]

 

Розмовляв Дмитро ПАНАЇР

Світлини Миколи ПОЛІЩУКА

 

Джерело: "Збруч"