Без вини винуваті?..

Чи може хтось хоч на одну мить уявити себе в статусі засудженого до довічного позбавлення волі? Ви скажете: «ні в якому разі, це неможливо, що стосується мене особисто, так – стовідсотково, я не можу опинитися в клітці на все життя, бо не скоюю злочини, а така міра покарання застосовується тільки до особливо небезпечних злочинців». А комуністи при нагоді в черговий раз закликають парламентарів підтримати «законодавчі ініціативи» і повернути смертну кару як найвищу міру покарання за скоєння особливо жорстоких і небезпечних для суспільства кримінальних злочинів. Ця тема в черговий раз збурює суспільство своєю провокаційною дискусійністю: чи варто повертати смертну кару, чи не варто?

Але наразі позитивним можна визнати той факт, що повернення смертної кари в нашій країні, на щастя, неможливе. І це переконливо свідчить, що в нас є мотивація і прагнення сподіватися на зміни на краще в сфері кримінальної юстиції, бо насправді всі ті історії «довічників», які ми досліджуємо, свідчать про те, що якби смертна кара на практиці існувала, то десятки, а може і сотні людей, що відбувають довічне покарання, були б розстріляні в разі «судової помилки». Можливо, з часом нащадки й спромоглися б добитися скасування судового рішення, за яким людину було страчено, і навіть можливе виправдання і відшкодування шкоди, але загублене життя повернути неможливо.

Довічники: чи всі справді вбивці?

А зараз судову помилку виправити цілком реально, якщо мати на те добру волю і здоровий глузд. В Україні відбувають покарання більше ніж 1800 засуджених до довічного терміну покарання. За їхніми же словами їх можна поділити на три групи. Перша – і їх близько дев’яносто відсотків – це люди, які реально скоїли вбивство за обтяжуючих обставин, більша частина з них кається і присвячує своє життя або релігії, або в інший спосіб долає своє сіре і монотонне життя.

Друга категорія людей – це ті засуджені, які дійсно вчинили злочин, але покарання у вигляді довічного позбавлення волі насправді надто суворе, тобто скоєне ними злочинне діяння непропорційне тяжкості призначеного покарання. Як приклад: дружина засудженого до довічного позбавлення волі К. звернулася до науковців Харківського інституту вивчення проблем злочинності з проханням зробити експертний висновок на предмет пропорційності винесення судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі щодо її чоловіка. Коли експерти інституту вивчили матеріали кримінальної справи, провели ґрунтовний аналіз обставин події злочину, вони одностайно дійшли висновку, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі є непропорційним щодо тяжкості скоєного злочину, бо засуджений був співучасником діяння, в той час, коли організатор і виконавець цього злочину отримали терміни позбавлення волі 12 і 13 років.

І нарешті третя категорія – це люди, судові рішення відносно яких у вигляді довічного позбавлення волі (виключної міри покарання) являються доволі сумнівними з огляду на їх справедливість. Таким чином, знову ж таки виключно зі слів самих засуджених, до другої та третьої категорії відносяться приблизно десять відсотків від загальної кількості «довічників», тобто близько 180 осіб, умовно кажучи, «несправедливо покарані».

Це люди, що були засуджені за реально сумнівними судовими рішеннями. Ми не можемо говорити про вину або невинуватість, бо про це має висловитися виключно суд, але після вивчення матеріалів кримінальних справ, спілкування із самими засудженими, їх родичами й іншими фігурантами створюється стійке враження, що є певна категорія людей засуджених до довічного терміну позбавлення волі, я не знаю, яка їх кількість – двадцять, тридцять, а може, сто осіб, що засуджені за сумнівними вироками! Ви скажете, що покарання без вини не буває, і якщо людина опинилася в статусі довічно засудженого, то, напевно, були щонайменше об’єктивні і доволі вагомі причини «запроторити» людину за грати на все життя, по суті, без реальної можливості опинитися на свободі. В Вашому уявленні, напевно, люди, які перебувають в камерах довічників – це Чикотили, Онопрієнки і Ткачі – серійні вбивці, яким не місце в цивілізованому суспільстві, і вони мають бути ізольовані на все життя?

Ми неодноразово чули з різних публічних джерел, в тому числі і висловлювання перших осіб держави, твердження, що судова система України має недоліки, які потребують вирішення. В рамках так званої реформи кримінальної юстиції змінюються закони, змінюється концепція оцінки доказів в суді, але на сьогоднішній день не змінюється практика винесення вироків, і довіра до судової гілки влади залишається низькою. А певна категорія людей – довічно позбавлені волі – взагалі не можуть реалізувати своє право на справедливий суд на національному рівні, при тому, що з об’єктивних причин були позбавлені можливості звернутися і до міжнародних судових інстанцій.

Більшу частину з цих людей, а саме до 2010 року за першою інстанцією судив апеляційний суд, і апеляція на рішення суду розглядалася Верховним Судом України, тобто фактично людина була позбавлена можливості реалізувати своє право на перегляд справи в рамках касаційного провадження, тому, що з одного боку теоретично закон передбачав процедуру перегляду кримінальних справ в касаційній інстанції для засуджених до довічного терміну покарання, але з іншого боку, перегляд здійснював той самий Верховний Суд, який по суті переглядав справу в апеляційній інстанції, тому і вірогідність скасування цих рішень була вкрай низька, майже нульова. З прийняттям Закону «Про судоустрій і статус суддів» і змінами в КПК всі справи, за якими покарання передбачається у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються за першою інстанцією судом загальної юрисдикції і переглядаються в судах вищих ланок на загальних умовах.

Ми не станемо робити жодних висновків, а тільки розповімо те, що вдалось дізнатися про цю категорію людей, а також про ті аргументи обвинувачення, які їм висували, і докази на користь захисту, які нам вдалося дослідити. Перед тим, як написати ці рядки, автору довелося витратити чимало часу в Інтернеті для того, аби з’ясувати хто ж насправді є ті 1800 з гаком осіб, що на сьогоднішній день відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а також поспілкуватися з багатьма засудженими до довічного терміну покарання особисто.

Ми наведемо декілька прикладів історій, які нам вдалося дослідити. За сприяння керівництва Державної пенітенціарної служби України ми відвідали декількох фігурантів кримінальних справ, які, на наш погляд, відносяться саме до третьої категорії засуджених. Але спочатку хотілося б розповісти трошки для широкого кола людей, особливо тих, що переслідують мету повернення смертної кари, що ж це таке – покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Умови утримання

Дехто скаже, що ті, хто скоїв страшні і жорстокі, нелюдські злочини, які обурили суспільство своєю зухвалістю, мають каятися в жорстоких і нестерпних муках. Права людини схиляють до милосердя, що навіть ці особи мають відбувати покарання в належних людських умовах і до них не можуть бути застосовані тортури і жорстоке поводження. При тому, що всі ці люди, про яких ми розповідаємо, переконливо свідчать, що вони реально життя позбулися, бо це не життя, а існування.

Як відомо, дві третини країн світу законодавчо, або на практиці відмовилися від застосування смертної кари. Смертну кару цілком скасували 96 країн, в тому числі і Україна. Білорусь – остання країна Європи, де продовжують страчувати людей, причому вбивати безглуздо і таємно, навіть родичам не повідомляють про дату страти і не видають тіла вбитих родичам. В Україні страти припинили з 1995 року на вимогу Ради Європи у зв’язку зі взятими Україною на себе зобов’язаннями після вступу до цієї міжнародної організації. Тобто вже майже вісімнадцять років вищу міру покарання у вигляді розстрілу в Україні припинили застосовувати, а з 2000 року вироки у вигляді смертної кари були замінені на довічне позбавлення волі. Станом на 1 січня 2013 року за даними Державної пенітенціарної служби України (далі ДПтС) в установах системи виконання покарання налічується 1810 осіб засуджених до довічного позбавлення волі, вироки відносно яких набрали законної сили. Перші установи для утримання цієї категорії злочинців з’явилися в Житомирі та Вінниці. Оскільки кількість таких засуджених постійно збільшується, виникла потреба при кожній колонії максимального рівня безпеки створити сектори для утримання довічників, зараз такі сектори створюються і в деяких колоніях середнього рівня безпеки.

Нам вдалося поспілкуватися з засудженим до довічного терміну покарання, який вже понад вісімнадцять років перебуває в неволі спочатку засудженим до розстрілу (вищої міри покарання), а зараз в статусі «довічника». З етичних міркувань ми не будемо називати прізвище людини, а також установу, в якій він перебуває. Інтерв’ю подаємо в тому вигляді, в якому отримали, без коригування.

– Розкажіть, будь ласка, що Вам довелося пережити за всі ці роки в статусі засудженого, які відбулися зміни в Вашому становищі?

Я расскажу за те девяностые годы и немножко обрисую ситуацию на данный момент, что происходит. Если брать девяностые годы, то это полный хаос и полный беспредел, потому, что как бы до сих пор то же самое практически происходит, только в большем таком масштабе. Девяностые годы, люди, которые попадали сюда – это полностью та каста, которая никого не интересовала. Стекол в камере нет, двадцать четыре градуса мороза, полностью замороженная стенка, с параши крысы вылазят, завозят кашу, такую, что невозможно дышать, задыхаешься только от того, что завозят то, чем будут кормить, борщ там, каша. О какой то картошке в девяностых годах можно только мечтать, чтобы хоть одна оказалась в борще. Если ты начинаешь чего то добиваться, то забегают просто ночью с собакой десять человек с рогатиной такой деревянной, тебя прижимают к стенке к шее и начинают пугать. Моральное такое давление, психологическое. Допустим, утром проверка, ты высовываешь руки в «кормушку», чтобы тебе надевали наручники, там естественно собаки, могут по рукам тебя «киянкой» (дерев’яний молоток) ударить, это как «заположняк» (в порядке вещей). Если ты что то потребуешь, что тебе положено, например, белье нижнее, то об этом даже речи не могло быть. Люди которые заезжали под расстрел, когда уже был мораторий, но смертная казнь все равно выносилась. Люди заезжали, холод, голод, абсолютная сырость, содержание было такое, что это даже нельзя назвать содержанием. По поводу питания, то тут не может быть даже и речи о каком то нормальном питании, которое хотя бы несло какие то минимальные калории, которые должен принимать человек в день. Хлеб такой давали, что берешь хлеб, давишь его, а оттуда вода. Передач не разрешали. Потом немножко как бы оно нормализовалась, мы начали поднимать эти вопросы, начали раз в два месяца восемь килограмм продуктов разрешать. Потом пришел 2001-й год, начали свозить в две тюрьмы, на тот момент это было решение Винницкая тюрьма и Житомирская, начали свозить постепенно в эти тюрьмы. «Прием» был каждого этапа очень серьезный, ламали, Днепропетровский этап в марте месяце, который привезли, если не ошибаюсь, там было восемь трупов. Людей так убивали, что они до земли не падали. Те которые были на капельницах, врачи приходили и говорили: «ну что, лечить его или пусть умирает». Всех прибили и гнали через всю тюрьму. Естественно так же само собаки, естественно так же само избиения каждый день, каждое утро и каждый вечер. На данный момент, конечно, стало более лояльно, стало немножко лучше в плане и содержания и питания. С 2001-го по 2005 год передвижение все бегом, до тех пор, пока не начали поступать жалобы, несмотря на то, что когда идешь на свидание, тебе говорят : «разговаривай о сале», ни о каких то избиениях, давлении ни боже упаси. Это продолжалось до тех пор, пока не начались конкретные жалобы со стороны «родительских комитетов», это связано было и с Рафальского мамой и еще одного заключенного, Полторацкого. И еще одно послужило этому всему, что один заключенный, который плохо видит, он выходил из камеры, его заковывали в наручники и крикнули «бегом!», а на каждом коридоре есть такие железные подставки для телефона на посту, и она немножко отступает от стены. И вот человек выбегает, ему говорят «бегом», он бежит и сносит эту подставку, эту железяку, эту пластину. Когда пришел начальник медчасти, посмотрел, а он лежит и хрипит, как его не переломало, только ребра сломало, три ребра. После этого уже прекратили передвижение в такой быстрой форме. Загоняли сюда «маски шоу», которые заходили и избивали просто, я сам со своими сокамерниками неоднократно попадал под «маски». Причем ничего не делал, выполнял все требования и все равно бьют, пока шмонают, а шмонают, как твари, скидывают все вещи, которые на самом деле у тебя все сложены, их просто выкидывают и ногами еще и топчутся. Естественно если там такое, как сигареты нормальные, или шоколад, который передали родные, могут и в карман себе положить и пойти дальше. Это «заположняк». Но все то же самое, утром проверка, все передвижение в наручниках, собака, прогулка, потом приход «домой» и целый день в камерной системе 2-3 человека содержатся в 16-ти квадратах. Те, у которых есть поддержка со свободы – друзья, родственники, то им, конечно, немного легче, и естественно, к ним сразу и другое отношение, а те люди, которые не имеют никакой поддержки со свободы, с ними даже не хотят разговаривать, а если разговаривают, то с бомжем на свободе разговаривают лучше, чем с человеком, который не имеет вообще ни какой поддержки и социальных связей.

– Скажіть будь ласка чи багато є таких засуджених які перебувають в статусі засудженого п’ятнадцять і більше років?

– Я думаю, что в колониях, где содержатся осужденные к пожизненному сроку наказания, процентов семьдесят это тяжеловесы, те, которые уже точно поотбывали по пятнадцать лет. Потому, что я сел в те девяностые годы и со многими повидался, многих очень знаю, и я тебе скажу так. Думаю, что пять процентов, а может и десять процентов – это люди, которые явно не заслужили такой приговор. Это люди не социально опасные, у которых есть семьи, которые абсолютно адекватные, хотя у нас у всех уже нервная система нарушена –это однозначно, потому, что пройти такой срок и с таким отношением, которое было, но и тем не менее каждый ведь контролирует себя, поэтому считаю, что семьдесят процентов сидят большой срок, из них десять процентов явно не относятся к этой категории, этой касте убийц. Потому, что есть люди, которые, к примеру, принимали участие в преступлении, но принимали участие пассивное, не то, что был исполнителем, а дали приговор пожизненную меру или вообще расстрел. Создается впечатление, что государство решило, что этот человек уже не достоин, не то, что там дальше существовать, он не имеет даже права на жизнь. А ты смотришь на него и видишь, что да, он совершил преступление и готов нести наказание, но за те действия, которые он совершил, а не то, что есть преступление, которое никто не рассмотрел, никто не посмотрел, ходатайства, которые люди писали в судах, которые писали здесь, добивались. А кто у нас судит? Судьи, а кто судьи – люди. А как у нас судят?»

– «К примеру, в то время отправить жалобу по своему делу – это было нереально, за эту жалобу к тебе приходили, убивали, кидали на карцер и говорили: «еще раз напишешь, будут проблемы такого же рода». А за Европейский суд вообще нечего даже говорить, оно не отправлялось вообще. Это до 2000 года, потом это стало более лояльно, то есть если пишешь по делу и добиваешься, пиши себе, куда хочешь, что хочешь, только не касайся именно содержания и конкретно администрации.» «Единственное, что нам разрешили – продукты питания, опять же продукты питания для тех кто имеет поддержку со свободы, да и только магазин, а для тех, кто не имеет, ему какая разница, что там разрешили. Бесспорно, тут есть и категория нелюдей, и то, что они совершили, то и мертвые перевернутся в могилах, но есть и категория людей, которые на самом деле попали сюда по ошибке, и если поднять ихние дела и посмотреть, то они либо не виновны, либо по преступлениям, которые они совершили, они уже давно искупили свою вину. К примеру возьмем Россию, Путин пришел к власти, пересмотрели весь пожизненный приговор, криминал заменили на пятнадцать лет, оставили террористов, маньяков, это на самом деле люди, которые должны содержаться под таким приговором. На самом деле приговор пожизненно –это люди, которые должны быть опасны, да, у них должно быть содержание, которое должно быть суровое, потому, что не знаешь, что он завтра совершит. Но приговор должен быть гуманный, и все, что предусмотрено в законе, он должен получать. Ну как это так, человека лишили всего, никаких тебе ни свиданий…»

До речі, відповідно до чинного законодавства засадами кримінально-виконавчої сфери є гуманне ставлення і повага до честі і гідності, дотримання прав людини, а метою виконання покарання є перш за все зміна соціальної поведінки особи, що відбуває покарання, і відмова її від суспільно небезпечних діянь, тобто – зміна свідомості. Це стосується і «довічників», бо закон все ж таки передбачає, хоч і гіпотетично, звільнення також і для цієї категорії осіб, тому і засади кримінально-виконавчої системи мають поширюватися і на них, в тому рахунку і гуманне ставлення до цієї категорії людей.

Про стосунки між персоналом і засудженими ми писали в попередніх публікаціях, в тому числі і про застосування масок і спецзасобів під час залякування і побиття засуджених.

Ось що каже з цього приводу соціальний психолог Віктор Пушкар: «Абсолютна більшість людей не є патологічними садистами; хоча з точки зору християнської моралі, а хоч цілком світського гуманізму бити беззбройних спецзасобами – це нелюдське поводження. Щоб як слід познущатись з іншого, його треба дегуманізувати, фреймувати як не-людину. В психології це зветься утворенням псевдовиду. А ще до того треба тимчасово перетворити себе із звичайної людини на людину-функцію, маска в тому допомагає. Нема обличчя – нема людини – нема людського ставлення. Чому в європейських установах персонал носить бейджи, і в Департаменті виконання покарань (ще не службі) це теж формально запровадили на початку 2000-х; не знаю, чи всюди є це зараз. Бейдж з іменем працює як протилежність до маски. Щодо використання масок і шоломів, навряд десь відверто пишуть, що це засіб досягнення анонімності під час жорстоких дій».

А ось розповідь засудженого довічно:

«В октябре 2004 го года меня привезли в Сокальскую ИК-47 Львовской области этапирован был из следственного изолятора. По прибытию в Сокальскую ИК-47 на нас надели черные мешки прямо в вагоне-«столыпине», привезли в саму колонию, мешки сняли, и мы были избиты сотрудниками администрации в присутствии офицеров колонии, оперативников, дежурного помощника начальника колонии. Причины избиения, конечно, никто не пояснял. Вот такие побои продолжались практически каждый день на протяжении где то полугода. Утро начиналось: в шесть утра подъем, мы должны были застелить кровати. Матрацы свернуть в трубочку и целый день до десяти вечера нельзя было садиться на кровать вообще. Если находили малейшую причину, то не делали замечания, а просто избивали всю камеру. Просто они так развлекались. Вещи пропадали, с каптерки личных вещей, конечно же каждый боялся что либо сказать, опасаясь побоев. Питание, конечно, очень отвратительное. На баню ходили – коридор длинный, холодный, особенно, если это зима, то раздетые наголо в одном белье, а вода еле теплая, летняя. Медицина, как по мне вообще никакая, ее вообще практически нет, все лекарства приходится покупать за свой счет, просить родителей, родственников, если есть такая возможность, конечно, чтобы высылали, потому, что медицины нет. Продукты питания то же самое, Вы знаете, завтрак, обед, ужин дают еды такой, что ее просто невозможно есть, она не пригодна к употреблению человеком. Свидания проходят раз в три месяца через стекло, да, конечно же, хотелось бы, чтобы были и длительные свидания (в рамках чинного законодавства «довічникам» тривалі побачення з рідними не дозволені) с близкими родственниками, женами, детьми, матерью, но пока законом это не предусмотрено. Будем надяться, что наше государство подумает какэто сделать и узаконить эти изменения в лучшую сторону».

Один позитивний приклад

Спроможність виправляти помилки, напевно свідчить про те, що судова система держави здатна на одужання.

Відсидівши два з половиною роки, 39-річний Ігор Безсльозний зміг довести, що він невинуватий. За це він розплатився свободою, здоров'ям і успішним бізнесом – зараз колишній директор фірми працює звичайним слюсарем. Поламане життя, підірване здоров'я – ось що отримав житель Житомира за прагнення міліції та обласної прокуратури по-швидкому відзвітувати у розкритті резонансного вбивства. А вся причина в тому, що він вже був раніше судимий. «Повісити» вбивство на колишнього ув'язненого виявилося простіше простого. У вересні 2005 року в Житомирі відбувся злочин, про який тоді написали всі українські газети. Володимира Сахневича – авторитетного підприємця, за деякими даними – керівника місцевої ОЗУ, розстріляли у салоні власного автомобіля. Кілер цілився з близької відстані через бічне скло машини. Володимир Сахневич помер на місці від чотирьох вогнепальних поранень. Одна зі свідків бачила стрілка на місці злочину. І визнала в ньому Ігоря Безсльозного. Даремно Безсльозний доводив, що в день вбивства він був за багато кілометрів від Житомира – в Обухові на зустрічі з клієнтами. Його заарештували, почалося розслідування. У результаті Безсльозного визнали винним у розстрілі і дали максимальний термін – довічне позбавлення волі. Ігоря доставили в камеру для довічно ув'язнених житомирського ВТК № 8. Саме тут утримують найнебезпечніших злочинців країни. Він згадує, що коли за ним зачинилися двері камери, він немов прозрів:

– Я відчув справжній жах, коли зрозумів, що залишок своїх днів можу провести в цих чотирьох стінах. Враження було таке, ніби я стою на краю прірви і від наступного кроку залежить – впаду я вниз або залишуся жити.

Суддя Житомирського апеляційного суду зачитала вирок: «Безсльозного Ігоря Валерійовича у вчиненні злочину визнати невинуватим і по суду виправдати». Апеляційний суд Житомирської області постановив: виплатити 262 тисячі гривень за всі страждання, які переніс Ігор у в'язниці. Але, хоча цей приклад є поодиноким, він переконливо свідчить, що судові помилки виправляти можливо, і це тільки підкреслює актуальність питання. Ця тема є актуальною з огляду на події, що відбуваються в судовій сфері. Гарантія справедливого судочинства робить людину вільною і незалежною. Держава, в якій не існує справедливого суду, є хворою і вразливою. В такому середовищі людина ніколи не почуватиметься в комфорті і в безпеці від кривосуддя, правового нігілізму і безчинства чиновників всіх рівнів, в тому рахунку і суддівського корпусу. Якщо людина знає і відчуває, що у будь-яку мить може опинитися несправедливо покараною у вигляді кримінального переслідування системою несправедливості і розправи, без права на справедливий суд, людина втрачає віру в справедливість на рівні держави. Коли в суспільстві перебільшено несправедливості, тоді суспільство вимагає суттєвих змін в сфері кримінальної юстиції.

Дмитра Безсльозного виправдала апеляційна інстанція. А які є можливості для доведення справедливості у тих, хто засуджений довічно і підтверджений всіма судовими інстанціями?

Три сумнівних випадки

Коротко розповімо лише про декілька справ які ми досліджуємо.

1. 26 жовтня 2006 р вибуховим пристроєм була підірвана автомашина директора ринку «Шувар» Федишина Р.С. Потерпілий Федишин Р.С. отримав легкі тілесні ушкодження, неповнолітня М. Куцинда, яка проходила неподалік отримала тяжке тілесне ушкодження, небезпечне в момент заподіяння і від гострої крововтрати померла на місці події в кареті швидкої. У вибуху був обвинувачений Володимир Панасенко, який працював на тому ж ринку. Він заявив, що непричетний до цього злочину:

Панасенко був засуджений до довічного терміну покарання на підставі свідчень Рудого, який лікувався від алкоголізму в психіатричній лікарні. З лікарні його забрали міліціянти. Під тиском слідчого Рудий спочатку оговорив самого Федишина, потім назвав іншого замовника, а втретє свідчив проти Панасенка. В суді відмовився від своїх слів і назвав справжнього замовника злочину. На своїх показах наполягає і зараз:

6 червня 2013 року начальник УБОЗ ГУ МВСУ у Львівській області Василь Телиця повідомив на прес-конференції, що затриманий виконавець цього злочину Машевський, який близько семи років перебував в розшуку. Як буде діяти слідство далі, невідомо. Чи будуть враховані аргументи захисту Панасенка, свідчення Рудого, в яких він називає, на його переконання справжнього замовника злочину, Ананка, чи являтимуться свідчення Рудого для слідства і прокуратури переконливим аргументом для того, аби ініціювати перегляд справи Панасенка, – залишається загадкою. Між іншим, матеріали кримінальної справи по обвинуваченню В. Панасенка свідчать, що в діях осіб причетних до вибуху автомобіля не було замаху на вбивство Р. Федишина, а мало місце залякування з метою отримання певних преференцій.

2. Двадцятирічного Максима Орлова і чотирнадцятирічного Олександра Козлова звинуватили у подвійному вбивстві. Не зважаючи на багаточисельні розбіжності в позиції обвинувачення, Орлов був засуджений до довічного терміну покарання, а О. Козлов до 14-ти років позбавлення волі. Обвинувачення ґрунтується виключно на зізнаннях неповнолітнього Козлова, отриманих під тортурами без участі захисника, не зважаючи на те, що, відповідно до закону, якщо особа обвинувачується у скоєнні злочину, а санкція статті передбачає довічне позбавлення волі участь захисника, є обов’язковою навіть для дорослої людини. Ось відео з описом подій:

3. 30 річного підприємця Олександра Рафальського звинуватили в організації злочинного угруповання, до складу якого крім Рафальського входили Чернак С.С., Барановський В.В., Харченко В.Б. (останній помер у в’язниці, так і не дочекавшись справедливого судового рішення) з метою вчинення серії вбивств на території Київської області. Всіх засудили до довічного позбавлення волі. 4 квітня 2001 року біля села Денихівка Тетіївського р-ну Київської області виявлено чотири людські голови та чотири руки, які за попередніми висновками Київського обласного бюро судмедекспертизи належали трьом особам жіночої статі та одна – 11 річного хлопчика. Проте матеріали кримінальної справи містять в собі ряд розбіжностей, починаючи від експертних висновків, як щодо способу вбивства і розчленування трупів, так і належності саме знайдених тіл до осіб, зазначених загиблими, а обвинувачення ґрунтується виключно на зізнавальних свідченнях засуджених (крім Рафальського – він єдиний, хто не визнав своєї провини), отриманих під тортурами. Про цеми писали, а також зробили відео.

19.06.2013 року на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією «заслухавши та обговоривши звернення Рафальської Т.М. щодо неналежної перевірки компетентними органами її численних звернень про незаконне затримання, арешт, ведення досудового і судового слідства, винесення 30 липня 2004 року Апеляційним судом Київської області вироку та засудження її сина – Рафальського О.А. до довічного позбавлення волі, допущені грубі порушення вимог кримінального та кримінально-процесуального законодавства під час дізнання та досудового розслідування кримінальної справи, застосування як до Рафальського О.А. так і до інших засуджених осіб незаконних методів ведення дізнання та досудового розслідування і зокрема катування засуджених, ігнорування правоохоронними та судовими органами їх доводів про невинуватість в інкримінованих їм злочинах, надання необґрунтованих відповідей протягом багатьох років…», Комітет вирішив: «Рекомендувати Генеральній прокуратурі України в установленому порядку відкрити кримінальне провадження та провести всебічне, повне і об’єктивне досудове розслідування за фактами зловживань службовим становищем, перевищення влади, застосування незаконних методів ведення дізнання та досудового слідства у кримінальній справі за обвинуваченням Рафальського О.А. та інших осіб і, зокрема, стосовно працівників Головного управління МВС України в Київській області Бурмакова О.П., Шевчука Ю.Я., Трясуна П.Р., окремих працівників міліції Ставищенського районного відділу Головного управління МВС України в Київській області Тетіївського районного відділу Головного управління МВС України в Київській області, Обухівського РВ ГУ МВС України в Київській області, слідчих органів прокуратури, у провадженні яких перебувала зазначена кримінальна справа, прокурорів, які здійснювали нагляд за ходом слідства у справі та прокурорів, які затверджували обвинувальний вирок та підтримували державне обвинувачення в судах. Про проведену роботу поінформувати Комітет до 1 жовтня 2013 року».

Проте системні порушення прав людини по цій справі вже дванадцятий рік не знаходять адекватної реакції з боку агентів держави. Таким чином складається враження, що тільки рішення Європейського суду може спонукати владу більш прискіпливо звернути увагу на недоліки слідства, скасувати свої попередні рішення і виправити судові помилки. Наприклад, так сталося в справі Замфереско та справі Нечипорука.

Ось що пише про можливість перегляду справи адвокат Рафальського та Нечипорука Аркадій Бущенко, виконавчий директор УГСПЛ: «Що слід поліпшити в нашому кримінально-процесуальному законодавстві для того щоб забезпечити у найбільш тяжких випадках, коли йдеться про довічне позбавлення волі практично без права, фактично без будь-якої можливості звільнитися до закінчення життя того засудженого? Я розумію, що на хвилі, так скажемо, ейфорії щодо нового КПК, взагалі то пропозиція щось міняти може виглядати трохи ексцентричною, але я маю сказати, що цей розділ, що стосується виключного провадження, залишився майже не реформований з 2010 року. Тобто після цього він перекочував в новий КПК, і що дивно в цьому розділі, що фактично Верховний суд позбавлений можливості корегувати судову практику в середині країни без вказівки із ззовні. Тобто він може відкрити провадження лише, коли є висновок, скажімо Європейського суду, зараз виключно Європейського суду за тлумаченням Вищого спеціалізованого суду, тобто поки ця високоповажна інституція не висловиться з приводу того, чи було порушене право на справедливий судовий розгляд, Верховний суд не може нічого зробити. З мого погляду це дика ситуація, оскільки Верховний суд для того і існує в країні, щоб виправляти порушення права на справедливий суд, а не спостерігати і не очікувати поки наднаціональна судова інстанція висловиться з цього приводу. Інакше складається враження, що наш Верховний суд формується виключно немовлятами, які мають отримати вказівку від дорослої правової системи щоб почати діяти. Така ситуація для Верховного суду є образливою. Була проблема виконання рішень Європейського суду, і в вирішенні цієї проблеми наша держава зайшла вже занадто далеко, фактично звузивши компетенцію Верховного суду, яка до 2010 року, з мого погляду, була задовільно сформульована. Тобто істотні порушення кримінального процесу, істотні порушення кримінального закону давали підстави Верховному суду втрутитися в ситуацію. Зараз ця компетенція звужена фактично до вказівок Європейського суду з прав людини, нібито ми не маємо своєї національної правосвідомості, або наш Верховний суд не здатен взагалі застосувати європейські стандарти в контексті певної справи. Можна сперечатися щодо вдалості цього інституту до 2010 року, але в принципі я вважав би їх задовільними, з ними можна було працювати. Інше питання, що мене не задовольняло тоді в інституті перегляду за виключними обставинами, це спосіб порушення питання про перегляд справи щодо виключного провадження. Колегія з 5 суддів, яка невідомо як формується, тому якщо повертати повноваження Верховному суду, то треба окремо виписати процедуру формування цієї колегії з 5-ти суддів, 3-х суддів це не важливо, скільки там буде, але важливо, щоб було зрозуміло як ця колегія формується. Заявник в цьому випадку повинен мати можливість отримати доступ до судової процедури, засідання цієї колегії має бути відкритим, прозорим, щоб зацікавлена сторона могла представити свої аргументи і почути відповідь. Я не кажу, що кожна справа має переглядатися. Є купа справ, де дійсно не має підстав для перегляду, але для того, хто звернувся, мають бути відомі ці мотиви, за якими його клопотання про перегляд було відхилене на цій стадії прийнятності. Я також вважаю, що це дуже складні справи які самотужки жодна людина, яка відбуває покарання, а тим більше, довічно, не може потягнути з погляду підготовки цієї справи, бо це купа документів. Треба підготувати обґрунтування, що засвідчують невірність тих рішень, часто кілька рішень, три рішення, включаючи рішення вищої судової інстанції, часто це рішення самого Верховного суду, а бували ще рішення про повернення справи на додаткове розслідування, на новий розгляд. Це купа рішень, фактично людина сперечається з усією системою кримінального судочинства, і вона має надати дуже переконливі аргументи і дуже переконливі докази того, що система в цьому випадку, скажімо м’яко, помилилася. І самотужки жоден ув’язнений довічно не зможе цього потягнути, а наше законодавство не передбачає надання безоплатної правової допомоги в цих випадках. Безоплатна правова допомога обмежується тільки вичерпанням національних способів захисту, виключне провадження не є таким засобом захисту. Тому я виступаю за те, щоб розширити дію закону про безоплатну правову допомогу на такі випадки, крім того, я думаю, що в якості практичного заходу має працювати певна команда адвокатів.»

Отже, постає завдання змінити законодавство: повернути виключне провадження, яке існувало до 2010 року і надати відповідні повноваження Верховному суду України.

Автор дякує керівництву Державної пенітенціарної служби України за сприяння у проведенні інтерв’ю з позбавленими волі довічно та редактору інформаційної аґенції «Поряд з Вами» Олені Білозерській за допомогу в проведенні відеоінтерв’ю та опрацювання відео.

Харківська правозахисна група