Крадіжка з бюджету як мистецький витвір

 «І головне: усе було зроблено “згідно з чинним законодавством”. Комар носа не підточить! Таких людей, як я, – всього кілька десятків, і всі зайняті. Вони нікого не знайдуть. Ні... їм точно гаплик», – підсумував ображений винахідник.

Подібних розмов із людьми з протилежного окопу за останні десять років було чимало. Змінювалися факти, події, однак завжди залишалось основне: організація крадіжки державних грошей для цих солдатів фортуни є мистецтвом, фінальний заробіток – гідною розумної людини оплатою, а слоган «якщо ти такий розумний, то чому такий бідний?» – аксіомою.

Тому, коли нещодавно одна розумна дівчина запитала мене, що сталося б із економікою, якби держоргани перестали вимагати відкати, це увігнало мене в ступор. Тут немає відповіді, бо неправильним є сам засновок. Чиновники в держорганах не вимагають відкатів, хабарів чи вдячности. На їхню думку, вони взагалі не крадуть. Чиновники лише «створюють умови», «використовують законодавство», «помічають можливості». Для багатьох із них це просто робота, для декотрих – мистецтво. Досить нестандартне, але саме тим воно й цінне. А чи може художник відмовитись від картин, співак – від пісень і всі вони разом – від квітів?

Щоб не бути голослівним, один приклад: сумнозвісна «Бойкова вишка». Це тільки на перший погляд легко – купити за 400 млн. доларів те, що коштує 250 млн. Насправді ж там – титанічна праця. Сформувати тендерні умови так, щоб під них потрапила лише одна вишка, зареєструвати фірми в Белізі, Британії та Новій Зеландії, змусити норвезького дилера не розголошувати ім’я покупця, проплатити лояльність економічної преси. Віртуозна комбінація. «Дванадцять друзів Оушена» відпочивають.

Або історія з «Межигір’ям». Якщо людина «не в темі» спробує дослідити в інтернеті історію президентського гнізда, то за кілька годин вона з’їде з глузду. Переходи двох будинків на Парковій алеї від КМДА до «Нафтогазу», потім до «Надр України» і назад. Згодом дикі обміни цих будиночків на «Межигір’я», десятки судів, «Австрії-Британії-Ліхтеншейни»... Це ж усе хтось придумав. І не лише придумав, а й утілив, можна сказати – витворив. Немає сумніву: ця група «творців» відчуває не тільки фізіологічну радість, а й інтелектуальну насолоду. Що їх змусить відмовитися від цього?

Все сказане, безумовно, не стосується іншої групи крадіїв. Маю на увазі тих, у чиєму філологічному запасі превалюють фрази «з тебе – лимон щомісяця» чи «введеш у свій бізнес нашого пацана». Останнім часом вони стають дедалі популярнішими. Представники групи «інтелектуалів» їх зневажають. По-перше, тому що все це перейдений етап, і мистецтвом тут навіть не пахне, а по-друге – заробітки пацанів виглядають нікчемними на тлі справжніх великих звершень. Жодним пістолетом не заробиш стільки, скільки добрим словом, і жоден приватний бізнес не дасть заробити на собі стільки, скільки державний бюджет.

Але саме в цій сумній концепції є місце для оптимізму. Бо коли головними крадіями державного бюджету є «творці», то й угамувати їхній потяг до прекрасного можна цілком інтеліґентними заходами. «Схемники» трактують державний бюджет як один із виявів вільного ринку, відтак намагаються заробляти гроші, не порушуючи закону. Зміна закону автоматично тягне за собою зміну їхньої поведінки.

Наприклад. У сленґу кількох журналістів, що займаються державними тендерами, існує таке поняття, як «ефект пані Галі». Народився цей мем після того, як репортери радіо «Ера» додзвонилися до голови тендерного комітету однієї з шахт Донецької области – з одним запитанням: «Чому шахта придбала шахтарські ліхтарики у кілька разів дорожче, ніж вони коштують у маґазині?». Пані Галя у прямому етері дала вичерпне пояснення: «Ми тендер оголосили, на нього прийшло лише двоє, один пропонував дорого, інший – дуже дорого. Взяли те, що дешевше».

Подібних тендерів в Україні відбувається по кілька щотижня. Всі розуміють, чому там лише двоє учасників: одному повідомили, що «тут буде вигравати Василь Петрович», у другого не прийняли документи через відсутність якоїсь копії, третій пригадав, як його били у під’їзді після минулого тендеру (таке вже теж трапляється). Але, як-то кажуть, трансцендентальне знання до справи не підшиєш. А з погляду закону пані Галя та всі її соратниці – чисті, мов скупа чоловіча сльоза на товариському суді.

Закон, звісно, дозволяє за таких умов скасувати тендер. Дозволяє, але не змушує. А якби змушував? Наприклад: голову тендерного комітету, який допустив перевищення ціни на 50% від ринкової, штрафують на скількись гривень, а сам тендер оголшують недійсним. Чи багато митців спробувало би повторити таку схему? Ясна річ, вони придумували б інші. Але так було всюди. Колись я з великим натхненням прочитав книжку про 500 історій із німецької економіки, коли тамтешні підприємці обдурювали бюджет. Згідно з чинним німецьким законодавством. Кожна історія закінчувалася згадкою про зміни в законах, щоби в дірку, яку знайшов один, не прослизнув наступний. Тепер там крадуть трохи менше, ніж у нас...

Тобто, якщо звести розмову до елементарних матерій, то людьми тут рухає вигода і страх. Тим паче, що нинішня влада зробила все, щоб люди боялись. Особливо – клерки середньої ланки, чиїми руками і проводяться оборудки. Можна розповісти десятки історій про те, як чиновники, що їх представники «нової еліти» змушували підписувати корупційні документи, звільнялися, брали на пів року лікарняний, імітували зламані ноги – тільки б не погоджуватися. Занадто вже яскраві приклади множаться на їхніх очах. На зразок: тендерний комітет міністерства в повному складі сидить у СІЗО, а міністра навіть на допити не викликали.

Але багато паперів усе-таки підписується. Бо поки що в українському законодавстві існують десятки леґальних дір. І їх цілком вистачає, щоб забрати з колоди бюджету свої взятки.

Дірки ці знайти неважко. По-перше, є контрольні органи, які – попри всю свою низьку інтелектуальну спроможність – мають сякий-такий досвід. По-друге, є ображений ринок. Бо якщо хтось неправильно виграв тендер, то хтось інший його програв. І цей «хтось інший» зазвичай із великою втіхою розповідає про те, що треба зробити. Розповідає не лише друзям, а й журналістам чи громадським активістам. В інакшій країні ці члени НГО вже за кілька днів донесли б інформацію до уряду – в рамках співпраці й заради заощадження бюджету.

У нас це теж можливо. Але є певний нюанс. Нещодавно один із топ-крадіїв зронив у неформальній бесіді: «А я не боюся зміни влади. На свій вертоліт я завжди встигну». Тож зміни в українській корупції обов’язково настануть. Щоправда, лише тоді, коли стихне гул гелікоптерів...

http://krytyka.com/ua/articles/kradizhka-z-byudzhetu-yak-mystetskyy-vytvir