Не така вже й бздура

Це важливо, бо, як відзначав сам Флінн, тип мислення, який потрібен, аби справлятися з проблемами виживання, наприклад, у пустелі, не має нічого спільного з тим, який потрібен, аби давати собі раду в так званому «першому світі», де переважають інші навички. Цікаво, що останнім часом ефект Флінна щасвідчує – коефіцієнт інтелекту, який із сімдесятих років незмінно зростав, починаючи з дев’яностих не лише застопорився (що природно, бо врешті-решт він не може вічно рости), а й пішов на спад. Причім передусім у розвинутих державах – натомість у країнах, що розвиваються, він продовжує зростати.

Апріорі логічним здається, що врешті-решт будь-яке поліпшення якості життя і рівня освіти людей робить гострішим розум і розширює інтелект. Та чому відбувається протилежне з коефіцієнтом інтелекту в розвинутих і привілейованих суспільствах? Чому середній IQ знижується? Існують пояснення на всі смаки: від самовдоволення, занепаду освітніх систем – і до впливу соціальних мереж. Безсумнівно, всі ці фактори відіграють важливу роль, але крім них існує ще один – тихіший і непомітніший, на який, як мені здається, варто звернути увагу.

У своїй книжці «Шляхи стратегії» професор Крістоф Клаве зазначає, що ця інверсія «ефекту Флінна», можливо, зумовлена тим, що в розвинутих суспільствах відбувається поступове і щораз помітніше збіднення мови, звуження лексичного поля. І йдеться не лише про скорочення кількості слів, які є у вжитку. Відбувається також оте спрощення мови, яке – через втрату відтінків і тонкощів, що їх дозволяє великий лексичний запас – сприяє суттєвому зменшенню можливостей викладати складні думки. Для мене ця думка стала одкровенням. Бо справді: я й сама скоротила свій вокабуляр. І не лише, коли говорю, щоб не здаватися педантичною чи пишномовною, а й коли пишу – аби мене краще розуміли.

Мова спростилася настільки, що, як зазначає Клаве в своєму есеї, зникли деякі граматичні часи. Не лише складні або/і менш вживані (як, наприклад, теперішній час умовного способу), а й більш звичні – як-от простий минулий час чи імперфект. Фактично зараз усе виражається теперішнім часом. Досить лише побачити газетні заголовки: «Страшні зливи тижнями терзають країну»; «Король приймає прем’єр-міністра». Усі ці події вже відбулися, та байдуже: здається, що розповідь у теперішньому часі додає їм більшої  релевантності й актуальності. Схоже, навіть романи заразилися цією потребою сьогочасності; у багатьох з них з усіх граматичних часів використовується лише теперішній, а всі решта, з усіма їм притаманними відтінками, перестали існувати.

Подібне збіднення має місце також з прикметниками. Вже ніхто не завдає собі труду вживати якісь інші, крім чотирьох чи п’яти найочевидніших: «добрий», «поганий», «гарний», «бридкий», «великий» чи «малий». Додається префікс «супер» чи кілька перчених слів – і цього досить, аби висловити певну думку. Якщо раніше були потрібні два чи три речення, щоб описати, наприклад, захід сонця, то тепер достатньо сказати, що він «суперовий» чи «офігенний» – і готово. Це звуження нашого лексичного поля може видаватися бздурою, але як Орвелл у своєму романі «1984», так і Гакслі в «Прекрасному новому світі» вже давно застерігали нас щодо того, як диктатури використовують слова, граматичні часи й евфемізми, щоби формувати мислення. Не хочу вас лякати, але не завадить згадати, що спочатку було слово. І не лише тому, що так каже Біблія, – а тому, що слова сприяють мисленню, отже роблять нас вільними.    

Зреферувала Галина Грабовська