Містечкове культуртрегерство професора Грицака й галицькі пляцки

Перше, що вразило – це грубі фактологічні помилки, які здалися дивними для науковця, професора й головного редактора журналу "Україна модернова" та члена редколегій низки серйозних видань. Скажімо, автор стверджує, що в період 2000-2025 років населення планети подвоїться, що є абсолютною нісенітницею. Далі він заявляє, що хакаси, тувинці й буряти були знищені російською імперією. Я був і в Хакасії, й в Туві, й в Бурятії, спілкувався з представниками титульних націй. Всі живі, хоч й мають проблеми з алкоголем, як і решта північних народів на території росії. Можу запевнити пана професора: щойно розпочнеться неминучий розвал російської імперії, ці народи боротимуться за своє право на існування поза межами росії, як робимо це ми сьогодні.

Взагалі, здалося дивним, що Грицак, наводячи принципово важливі цифри й твердження, не посилається на джерела, або ж каже просто: так вважають науковці. Така сама проблема із дефініціями. Обговорюючи важливість інституцій, пан професор відносить до них кав'ярні. Чому не зупинки автотранспорту й не ринки?...

Втім, не це є головною проблемою тексту. Лякають ідеї, заховані у красивих фразах.

Цитата: "В Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим". Мушу повідомити пану Гріцаку, що лякалка про міграцію громадян доволі наївна й діє лише на неосвідчені прошарки населення. Міграції бувают різних штибів й вони існували й існуватимуть завжди за виключенням напевно СРСР. У цьому природньому процесі немає нічого жахливого, бо людські й фінансові маси пересуваються здебільшого за економічних або ж з екологічних мотивів. Й їхнє місце не довго залишатиметься порожнім – на ньому опиниться людина з того країни чи регіону, де умови гірші. Врешті-решт, громадянин – не власність держави. А своїм від'їздом він сигналізує: держава виявилася неконкурентноздатною у боротьбі за нього. Й це є стимулом для держави ставати людянішою.

Але найбільше вразило продовження цієї фрази: "А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві (якщо ви знаєте, то Миколаїв – це така довга кишка в сорок кілометрів, одна вулиця і раптом велика площа), і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід".

Пан Грицак не бачить різниці між культурою та галицькими пляцками? Чи він збирався читати лекцію з кулінарії?... Й чому "культура йде із Заходу"? А на Півночі, Півдні, Сході й в Центрі її немає, чи вона до нас не доходить? Ніхто, звісно, не відкидає важливість культурних надбань узагальненого Заходу, але звідки ці хибні географічні обмеження? Й, виходячи з тексту, йдеться не про всю західну культуру, а таку собі галицьку, яка захоплює дикі території на Півдні, де раніше не було галицьких пляцок. Галицькі пляцки в Миколаєві – це просто мережа громхарчу й не більше того.

Мене завжди дивувала необізнаність гуманітаріїв в реальній економіці (не знаю, чи має історик при захисті кандидатського ступеню здавати екзамен з економічного мінімуму). Нагадаю пану професору те, що знає будь-який школяр: Миколаїв – одне з найбільших міст України, місто-суднобудівник, машинобудівник, потужний виробник харчової продукції (яка напевно міститься й у галицьких пляцках), тощо. Миколаївці тяжко працюють й зі зростанням української економіки ростуть їхні статки. Люди можуть більше витрачати на відпочинок та відвідання кафе. Саме через це в місті з'явилися галицькі пляцки, а не тому що до їхньої появи в Миколаєві було голодно, чи він являв собою культурну пустелю.

Й ще про галицьку, себто західну культуру, яка просувається на Схід: з цією думкою професора можуть не погодитися харків'яне, дніпряне, мешканці багатьох-багатьох міст, селищ та хуторів на Сході, Півдні й Півночі України. Гадаю, Галичина могла б збагатися їхніми культурними надбаннями, якби не "Закон Грицака", за яким культура має "текти" виключно у східному напрямку.

Ще цитата: "Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості". До чого тут стійкість й гіпстерство автор не пояснив. Й у який спосіб воно пов'язане із Галичиною?... Все гіпстерство на радянському та пост-радянському просторі глибоко вторинне. Воно народилося й рушило світом зі справжнього англосаксонського Заходу. Гіппі США та Західної Європи курили траву й боролися проти війни. Їхні радянські послідовувачи пили портвейн, боролися за джинси "Левіс" й диск "Пінк Флойд".

Можна було б з легкою усмішкою проігнорувати цей есей львівського професора, але він не смішний, а небезпечний. У той час коли вся країна й весь народ як єдине ціле боронить Україну у страшній війні, Ярослав Грицак доводить право на галицьке месіанство відносно "дикого Сходу". За ним виходить, що ми не єдині й не рівні, а Україна не соборна. Якою буде наступна лекція автора: про культурні сорти українців, про ментально відсталі регіони?...

Культура не буває вищою чи нижчою. Всі культури однаково великі й самоцінні. Може бути пропаганда й псевдокультура, які існують всюди, просто її слід відрізняти від справжньої культури. На Сході України культури точно не менше, ніж на Заході. А от російської пропаганди там традиційно було більше. Але той час минув. Проте, ідеї, що проголошує пан Грицак з університетської кафедри, створюють родюче підгрунття для спротиву, сепаратистських настроїв й ворожої пропаганди.

Україна рушить не в Галичину, а на глобальний Захід з його ідеями рівності в правах, різмаїття вибору й взаємопроникнення культур. Ліберальні ідеї – це принципи порозуміння й компромісу, а не месіанської вищості, коли одні краще за інших знають що є добро й що є зло. Ми маємо порозумітись: Схід-Захід-Південь-Північ-Центр, взаємозбагатитись й будувати єдину країну, в якій немає "рівніших". Це шлях незчисленних компромісів у створенні держави – не Галицької й не Донецької, а Соборної.

Свій виступ Ярослав Грицак ні сіло ні впало завершує гаслом: надзавдання українців – спасти себе і спасти ціле людство. Пане Грицак, досить мессіанити: людство може образитися.