Проте, інформуючи суспільство про створення умов для безперешкодного та зручного прийняття скарг від населення, поліцейські керівники не акцентують уваги на головному питанні: «Чим закінчується їх розгляд?»

    Саме це і вирішила з’ясувати Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (Асоціація УМДПЛ), направивши відповідний інформаційний запит до Національної поліції.  Отримана у відповідь офіційна статистика неприємно вразила, адже вона наочно демонструє –  наразі оскарження дій поліцейського не являється ефективним інструментом захисту своїх прав.

    Крім цього, навіть поверхневий аналіз вказує, що протягом трьох останніх років в оновленій поліції спостерігається загрозлива негативна динаміка щодо забезпечення права громадян на об’єктивний розгляд скарги.

      1.Офіційна статистика

      У 2017 році органами поліції було отримано 56.824 скарги на дії поліцейських, з яких 10.590 або 18,6% від загальної кількості визнані такими, що підтвердилися.

      У 2018 році громадяни направили в органи поліції 73.726 скарг, з яких лише 4.006 або 5,4% підтвердились.

    Але найбільшою несподіванкою стало те, що з прийняттям Дисциплінарного статуту НПУ та запровадженням діяльності дисциплінарних комісій, статистика щодо якості розгляду скарг громадян у поліції не покращилась, а навпаки погіршилась. У І-у кварталі 2019 року поліцією було отримано 14.782 скарги на протиправні вчинки співробітників, з яких в ході службових розслідувань підтвердились тільки 499 або 3,4% від загальної кількості. Фактично 96,6% отриманих від населення скарг поліція визнала неправдивими і «списала у корзину».

    Очевидно, що подібна статистика аж ніяк не відображає реальної картини з порушенням прав й свобод людини правоохоронцями, а скоріше свідчить про наявність грубих нормативних та управлінських прорахунків в організації процесу роботи зі зверненнями громадян в НПУ. У теперішній час українці позбавлені права на справедливий розгляд своєї скарги у поліції, хоча саме категорія «справедливість» має бути внутрішнім стержнем всієї її діяльності. Такий стан справ не тільки прищеплює співробітникам почуття безкарності за вчинені порушення та спонукає їх до скоєння повторних протиправних дій, а й нищить той самий рівень довіри суспільства до правоохоронців, який проголошується керівництвом поліції головним критерієм оцінювання її діяльності.

    2.Причини існування проблеми

    Їх доволі багато, але головною, на думку автора, є відомчі нормативно- правові акти НПУ. Закладені ними засади процедури розгляду скарг громадян не відповідають принципам неупередженості та змагальності сторін, без чого прийняття справедливого рішення за скаргою просто неможливо.

    Так, норми «Положення про дисциплінарні комісії в Національній поліції України»не регламентують процедуру відбору та порядок залучення представників громадськості до участі у роботі комісій, залишаючи це питання на розсуд керівника органу поліції. В результаті, представники громадськості залучаються до роботи комісій епізодично і для розгляду незначних дисциплінарних проступків поліцейських, в той час, як службові розслідування резонансних порушень здійснюються без участі громадськості та поза її контролем. У певній мірі показовим є те, що  НПУ взагалі не має інформації про кількість службових розслідувань, проведених дисциплінарними комісіями за участю представників громадськості – така статистика в поліції просто не ведеться.

    Але найбільшою проблемою стало запровадження Міністерством внутрішніх справ відомчих нормативних актів, які виводять скаржника з процесу розгляду поліцією його скарги. Те ж «Положення про дисциплінарні комісії в Національній поліції України» не передбачає самих елементарних речей – повідомлення скаржника про створення і склад дисциплінарної комісії, яка проводить службове розслідування за його скаргою, час і дату проведення нею засідань тощо.

    В свою чергу «Порядок проведення службових розслідувань у Національній поліції України» взагалі не передбачає не тільки участі у розслідуванні самого скаржника, а й навіть його ознайомлення з ходом цього розслідування. Водночас  права поліцейського, дії якого оскаржуються, виписані окремим пунктом і співробітнику надаються доволі вагомі важелі для свого захисту –знайомитися з зібраними матеріалами, подавати додаткові докази своєї невинуватості, клопотати про залучення свідків на свою користь, оскаржувати дії членів дисциплінарної комісії, користуватися правничою допомогою та інше.

    Умисно чи ні, але у своїх відомчих актах МВС відверто ігнорує вимоги Закону України «Про звернення громадян», стаття 18 якого визначає право кожного бути повноправним учасником розгляду своєї скарги і мати аналогічні з поліцейським права, у тому числі:

    -особисто викласти аргументи особі, що перевіряє скаргу, та брати участь у її перевірці;

    -знайомитися з матеріалами перевірки;

    -подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає скаргу;

    -бути особисто присутнім при розгляді заяви чи скарги;

    -користуватися послугами адвоката або представника організації, яка здійснює правозахисну функцію.

    Національна поліція України систематично і довготривало порушує наше «право на скаргу», чому сприяють відповідні накази МВС, зосереджені не на захисті інтересів громадян, а на досягненні кардинально протилежної цілі – захисті «честі мундиру». Саме це і підтверджують наведені цифри статистики. І за таких умов запропонована Арсеном Аваковим формула «сначала подчинись, потом обжалуй», як засіб розв’язання конфлікту між цивільною особою та поліцейським, виглядає знущанням, настільки мізерними є шанси на справедливе «обжалуй».

    Втім, така ситуація – звичайний стан речей і для інших правоохоронних органів. Наскільки уважно й принципово ставиться те чи інше відомство до розгляду скарг громадян, можна судити з даних таблиці (дані отримані у відповідь на інформаційні запити).

Інтернет-альманах “Антидот”