ТЕМА

Казкове королівство Марокко. Частина 4. Сплатити штраф й нагодувати мавпячого короля

16 мая 2019 | 10:43 , Олександр Гармата, для ТЕМИ

распечатать        комментарии [0]       добавить в
фото автора

Дорога веде на північ Марокко, за 9 годин краєвид за вікном машини змінюється радикально. Спочатку - кам’яниста пустеля, потім - пісок і пальми, далі - кущі, трава, поодинокі дерева і нарешті гори та сосни.


 За сто кілометрів до Феса я вхожу в лівий поворот, перед поворотом знак обмеження швидкості 60. Дорога йде за  пагорб і вниз. Глянув на спідометр, стрілка на 70. За пагорбом з’являється перехрестя, на якому стоїть поліцейська машина, від неї полісмен, піднявши “фен”, біжить на переріз нашому авто. Зупиняємось, даємо документи, на клаптику паперу вартовий дороги пише: “Дозволено 60, у вас – 71, з вас 150 дирхам”. І передавши наші документи іншому інспектору, побіг ловити наступну жертву. Поліцейська бригада працювала як стахановці, один бігав з “феном” по дорозі і завзято зупиняв практично всі машини, другий сидів в машині, де приймав гроші і давав здачу, а третій, здвинувши кашкета на потилицю, зі спітнілим лобом заповнював протоколи. Поруч на капоті лежала пачка вже заповнених протоколів, на яких зафіксоване те саме порушення: дозволено 60, їхали 71. Процедура займала п’ять хвилин, тому черги не було. Отримавши на руки протокол та документи, поліцейський посміхнувся,побажав гарного дня, і взявся за наступного порушника.

Тільки поїхали далі, дружина згадала: “Ми не посиділи  перед дорогою, та не подякували дому!” У всіх подорожах є в нас така традиція: коли залишаємо будинок, в якому ночували, сідаємо і мовчимо з півхвилини, а потім вголос дякуємо цьому дому.” Цього разу ми так швидко збирались, що забули про подяку, але дорога нагадала. І як каже мудрий єврейський народ:“ Дякуємо, що взяв грошами”.

Прикрості шляху лишились позаду, а нас чекав ліс мавп, який по мав бути за 70 кілометрів від Фесу. Для мавп ми купили цілий пакет арахісу.

Ліс побачили здалеку, бо на в’їзді була кафешка, поруч - місцеві  з верблюдами та кіньми для туристів. Ми їх проскочили і заїхали в сосновий ліс, зупинились на  галявині,  де також сиділи місцеві з худобою і чекали на шаленого туриста. Навколо вешталось з десяток різновікових мавп.

Вийшли з машини, в руках у дружини - пакет з арахісом. Ватажок мавп швидко підбіг, підстрибнув й вихопив пакет з рук Саші - арахіс розсипався по землі. Одразу набігли мавпи, які почали  сварку за арахіс, ми з донькою Поліною про всяк випадок сховались за машину. На допомогу прийшов місцевий чоловік, який відігнав мавп, зібрав арахіс, передав його моїй дружині і розповів, що передовсім слід пригостити  ватажка, а потім інших.

Ми з Поліною здалеку спостерігали, як Саша годує мавп. Біля її ніг сидів ватажок, якому вона першому кидала арахіс; поки він їв, вона кидала горіхи іншим мавпам. Тільки но ватажок з’їдав свій арахіс, він смикав мою дружину за штани й отримував наступну порцію. Двічі Саша поцілила арахісом йому в око, але це того зовсім не збентежило: аби ж тільки харчування не припинялося.

Далі наш шлях до міста Фес пройшов без пригод. Вже на околицях міста ми помітили й здивувались, що будинки стали схожими на європейські. Ми проїжджали невеликі містечка з охайними парками, з гарними дорогами, наче їдемо не по Марокко, а десь через французькі чи іспанські містечка.

Увечері прибули у Фес, де на нас чекала заброньована наперед кімната в ріаді, в північній частині медіни. Кімната на останньому поверху, з неї можна вийти на дах. Картину доповнювали мотузки для сушіння білизни. На першому поверсі - столи й дивани  в марокканському стилі.

Менеджер - молодий, говірливий араб, побачивши Поліну, запитав скільки верблюдів ми за неї хочемо і він готовий одружитися на ній. Я сказав, що треба зачекати років 7-8 , а потім вона сама вирішить. Наречений був дуже здивований, що їй лише 11 років (гадав, що 15). До речі ніхто не знає де в Києві можна продати верблюдів і за яким курсом?..

На ранок пішли роздивлятися Фес. Одразу, в медіні поринули в атмосферу східного базару, вузьких вулиць і натовпів людей.  Тут ми врахували всі свої помилки з медіни Маракеша і на всі пропозиції допомоги відповідали рішучим “NO”. Медіна Феса сподобалась, тут нас з ходу назвали українцями. Продавець шкіряних капців, коли ми до нього звернулись,сказав що ми з України, що його син вчиться в Києві на фармацевта і що українців в Марокко щороку більшає.

Вийшовши з медіни, пішли вештатись цивілізованим містом. Здалеку подивились на один з палаців короля Марокко: щось там відбувалось і військові в парадній формі ближче сторонніх не підпускали.

Погода не балувала, на небі висіли чорні хмари та накрапував дощ. Перечекавши зливу в сучасному торговому центрі, пішли додому, де зустріли вечір під торохкотіння дощу по даху.

Закінчення буде



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: Noname

Удачный пиар-ход

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100