ТЕМА

Буковина – чарівний край Черемоша й Прута. Частина 2

29 сентября 2020 | 08:28 , Виктор Миняйло для «Темы»

распечатать        комментарии [0]       добавить в
фото автора

Де приймав ванну основоположник хасидизму Ізраель Баам Шев Тов, що робив герой Громадянської війни Василь Іванович Чапаєв в горах України, та хто будував дорогу через перевал Шурдин. Продовжуємо звітувати про двотижневу подорож Буковиною.


          Вранці обійшовши з Пухнастиком навколо озера поїхали в Топорівці оглядати дві Ільїнські церкви. Стара враження не справила, а нова однозначно must see, тим більше, що знаходиться біля дороги.

          Дозвіл на будівництво храму мешканці села отримали від самого імператора Франца-Йосипа в 1911 році, коли стара Іллінська церква перестала вміщати усіх охочих. Збудований в 1914 році під керівництвом румунських і чеських архітекторів в традиційній румунській архітектурі.

          Виявилося, огляди монастирів і церков забирають багато сил. На об’їзній Чернівців дуже захотілося їсти, але всі придорожні  забігайлівки були зачинені на карантин.  Ми їхали червоною зоною! В одному з підпільних кафе купили смажену курку, кетчуп і літр «Пепсі», виклавши 220 грн.  З’їли все це як злодії, за першим поворотом. Дуже смачно, а курки вистачило аж на два дні.

          За Чернівцями біля села Вашківці оглянули монастир святої Анни. За легендою,  смілива і горда дівчина Анна врятувалася на цій горі від турецького полону. Коли турки погналися за нею, дівчина звернулася до Бога, земля розсунулася і навіки поглинула Анну, зовні залишилася лише її довга коса. На нашу думку – сумнівна перспектива навіки перебувати під землею. Якби турки продали Анну в рабство, могла б стати другою Роксоланою.

          А місцеві монахи можуть сміливо бажати Росії вдавитися своїм газом. Такої кількості майстерно складених дров не бачили ніде!

          У Вижниці усі визначні достопам’ятності знаходяться в центрі. Ми звернули увагу на синагогу, перетворену більшовиками на будинок культури. За часів незалежності єврейську культову споруду прикрасили українським орнаментом. Саме тут починав свій творчий шлях народний артист України Назарій Яремчук.

На початку минулого століття у місті проживало 90% євреїв, було 11 синагог, зараз залишилося лише три єврейські родини.

          Продовжуючи єврейську тематику поїхали у сусіднє село Виженка, аби оглянути мікву, (місце ритуального омивання) в який змивав гріхи сам засновник хасидизму Ісраель Баал Шем Тов. Його могилу відвідали пару років тому у Меджибожі, а в Умані похований його онук, учень і продовжувач хасидизму Рабин Нахман Брацлавський.

          Біля мікви зустріли прогресивну журналістку Марію Старожицьку з донькою. Вона повідомила, що живе неподалік в «Терраріум резиденції», де пише новий сценарій антиутопії. Після нетривалого спілкування нам порадили проїхати трохи далі у Вижницький національний парк, де можна поставити намет біля річки.

          Залишок дня провели у блукані вздовж річки, яка також називається Виженка. Скрізь чистенько і охайно, на місцях для пікніку - баки для сміття. Неподалік виявили намет родини з Чернівців. Вони сказали, що заплатили за стоянку 50 гривень, і нам також доведеться платити. Ми були не проти, але до нас так ніхто й не підійшов.

          Наступного дня поїхали на перевал Німчич. Там довідалися, що герой (як це не дико звучить) Громадянської війни і радянських анекдотів Василь Іванович Чапаєв в першу світову війну воював на цьому перевалі й був нагороджений Георгіївським хрестом 2-го ступеня. Згідно з даними Російського державного військового-історичного архіву:  «Фетфебель В.И. Чапаев награжден за то, что в бою 15 июля 1916 года на перевале Нимчич руководил подчиненными, примером отличной храбрости и мужества, проявленным при взятии занятого неприятелем укрепленного места, ободрял и увлекал за собой подчиненных, и будучи опасно ранен, после сделанной ему перевязки, вернулся в строй и снова принял участие в бою». Хрест вручав Чапаєву великий князь Кирило Володимирович. Зараз на перевалі висить картина на якій Василь Іванович спілкується з гуцулами.

          Варто зазначити, що у жовтня 1916 року ставка, яку очолював особисто Ніколай 2, розташовувалася в селі Жванець, зараз територія Хмельницької області. 4 травня 1916 року цар, головнокомандувач південно-східного фронту генерал Брусилов та генерал Денікін прибули на Німчич для інспектування позицій російських військ. Портрети царя і генералів також висять на перевалі.

          Вдосталь намилувавшись краєвидами, вирушили далі на пошук водопадів, які тут називають гуками. До села Ростоки, де цілий каскад цих гуків, можна було проїхати напряму пару кілометрів, але місцеві сказали, що повені розмили дорогу і ми повернули назад на Вижницю. Біля мікви смачно пообідали за 220 гривень: гороховий суп з копченостями, два щойно виготовлених  великих фаршированих перці й картопля з м’ясом.

          Перед водоспадом Сикавка несподівано наштовхнулися на величний пам’ятник Тарасу Шевченку з написом: «Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде!»

          Спочатку подумали, що це вислів стосується тих, хто ставить пам’ятники геніальному поету по Україні де треба і де не треба. Але все виявилося набагато серйозніше. Довідники вказують, що в далекому 1862 році тут було встановлено обеліск-колону з саме цією цитатою Шевченка, й це був перший пам’ятник Кобзарю в Західній Україні. В роки Першої світової війни під час розширення дороги обеліск демонтували, бо він заважав пересуванню військ та техніки. Пам’ятник відновили в 1990 році. А ще тут можна придбати сувеніри і дари лісу, якими торгують місцеві жителі.

          Поставили галочку біля чергового Шевченка, набрали водички з водоспаду,  поїхали далі. В Ростоках припаркували в тіні машину і пішли по навігатору вздовж водоспадів з надією дійти до скелі «Протяте каміння». Пройшовши близько кілометра зустріли якогось екскурсовода з групою товаришів. На запитання, чи правильно йдемо, він пояснив, що напрямок правильний, але по переду висока драбина, по якій не підніметься наша собачка, порадив піти в обхід. Ми, на жаль, послухалися провідника , довго блукали якимись потічками, а в результаті повернулися до машини.

          Стомлені і злі вирішили якнайшвидше знайти якесь цивілізоване місце для ночівлі, бо намет, хоча й з надувним матрацом, вже дещо набрид. Проте турбаз з окремими будиночками ніде не було, натомість нам пропонували двоповерхові котеджі понад 2 500 гривень за добу. Звичайно ночувати за таку ціну ніхто не збирався і ми отаборилися на березі річки біля альтанки одразу за Путилою.

          Доїли куплену під Чернівцями курку, запили її пивом і пішли спати.

          Вранці, поки погода не зіпсувалася, вирішили їхати прямо на закинуту базу РЛС «Памір», яка знаходиться високо в горах і дорога туди, м’яко кажучи, не зовсім схожа на дорогу.  Ще в Києві довго думали, їхати туди, чи ні. Хтось казав, що доїдемо, інші  категорично заперечували, треті вказували, що все залежатиме від погоди, машини і прокладки між кріслом і кермом. Врешті решт, дійшли висновку: якщо не поїдемо, то потім ніколи собі цього не пробачимо.

Дорогою довелося форсувати кілька річок, долати вузенькі місточки, в кількох місцях пом’яли  об каміння диск правого переднього колеса.  Але ж ми доїхали!!! Такої краси не очікували, вид гігантських куль на тлі гірської панорами перевершили усі сподівання. Радимо якнайшвидше подивитися, поки люди і час їх остаточно не зруйнували.

          Раніше в кулях були розташовувавались радіолокаційні антени, одна з яких навіть зберіглася. Але вцілому признаення об’єктів змінилося: зараз тут відпочивають корови, свині і туристи.

          На галявині назбирали чорниці і суниці, яка не відомо з якого дива вродила в серпні. Ночувати не залишилися, бо побоялися дощу, який потім таки пройшов. Якби цей дощ застав нас на горі, то милуватися шариками довелося б невизначений термін. Дорогою назад зустріли місцевих на бусіку, вони масово збирали Іван-чай. Нарвали трави і собі, тепер довгими зимовими вечорами смакуватимемо корисний для здоров’я напій.

          Подорож на РЛС «Памір» забрала багато сил, шукати  готель не було жодного бажання і ми зупинилися на обладнаному місці для ночівлі, біля самого румунського кордону.

          Гуляючи вздовж річки перманентно смакували лісовою малиною. Звернули увагу, що кордон обладнаний за останнім словом техніки. Видно, що дерев’яні стовпчики і  колючий дріт змінювали не так давно - дерево ще не згнило, а дріт не поржавів. Але навіщо зайві витрати? Румунам у нас робити нема чого, а якщо наші масово дременуть в Румунію, то це буде проблема румунів. Краще б ці кошти направили на обладнання надійного кордону з Росією, звідки до нас суне всіляке лайно!

          Навколишні краєвиди змусили забути про політику. Стомлені, але задоволені завалилися спати. Щоправда вночі прокинулися і витягли з машини запасну ковдру. За нашими оцінками, на вулиці було від +3 до +5 за Цельсієм. Це в середині серпня!

          Вранці довго чекали поки з-за гір підніметься сонечко, зігріє своїми промінчиками наше містечко. Випили лише Іван-чаю з чебрецем і м’ятою, а поснідали вже в сусідньому Селятині. Традиційна піца з томатним соком та американо коштували 120 грн. Під час сніданку з’ясували, що до нас підключився румунський роумінг, і з’їв усі гроші на двох номерах телефонів. Щоб перевірити електронну пошту довелося поповнити рахунок  в банкоматі сусіднього  магазину.

          Після сніданку спеціально заїхали в місцевий лісгосп, подивитися на ведмедів. Мішки сиділи в маленьких клітках-в’язницях, нам їх було дуже шкода.

          Далі поїхали на найвисокогірніший перевал України – Шурдин. (1173м.) Під час Першої світової війни на цій ділянці Карпат точилися запеклі бої між російськими військами під командуванням генерала Брусилова і австро-угорцями. При чому українці воювали з обох сторін. За однією з версій, дорогу на перевал проклали саме росіяни. На нашу суб’єктивну думку, з того часу вона так і не ремонтувалася. Середня швидкість 25 кілометрів за годину протягом 22 кілометрів. Сам перевал ми не помітили, хоча краєвиди дійсно приголомшливі.

          Ще в Києві вичитали, що за перевалом в селі Долишній Шепіт є багато міні готелів, виставили точки в навігаторі, але він завів нас в нікуди. Ми вперше повернули назад, під’їхали до хлопця, який будував біля дороги розкішний ресторан. Познайомилися, його звати Діма. На прохання посприяти з притулком він обдзвонив усіх родичів та знайомих, а потім згадав, що сам має будиночок високо в горах, щоправда, зовсім без зручностей. Вода в потічку, туалет на вулиці. Звозив туди на своєму «Ніссан-патрол» Олю, їй все дуже сподобалося. Оскільки наш «Форд» на гору заїхати не міг, ми перевантажили свої  речі в Дімину машину, Оля поїхала з ним, а я з Пухнастиком пішов на гору пішки. Відтак, за 300 грн. на добу поселилися в будиночку з панорамними вікнами на всю стіну, мальовничими краєвидами і повною відсутністю співвітчизників.

        

  Увечері спустилися в село за помідорами й не зустріли жодної людини. Зате побачили родину гарних коней, не стриножених, не прив’язаних, без вуздечок. Вони гуляли вулицями самі по собі.

          Селяни пояснили, що вранці випускають худобу на вулицю, а ввечері вона сама приходить до дому. А ми прийшли в свій гірський будиночок, і вперше за тиждень лягли спати на м’яких ліжках.

ДАЛІ БУДЕ



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100