Девальвація понтів

Ті, хто повернулися в Україну, або купили «білий квиток» сьогодні роблять бізнес, сидять в кальянних, тусять, відвідують фітнес-центри й ганяють на мотоциклах. Вони не поспішають до військкоматів.

Свинопаси сидять за кордоном чи в барах мирних міст, очікуючи, коли війна закінчиться й все стане «як раніше». Не стане. Ми житимемо в геть іншій країні: з новими грандіозними проблемами й нацією, яка змінилася гранично.  Для мене найбільшим дивом цієї війни стало єднання українців: зник поділ на ліво\правобережну Україну та за політичними уподобаннями. Всі як один зрозуміли ціну питання й стали єдиною спільнотою, яка й є нацією. Це головна відмінність між «до» та «після».

Коли весь цей жах закінчиться, ми будемо  інакшими. Повернеться з фронту понад мільйон людей, які жертвували своїм життям, роками страждали в окопах й очікували від країни «зворотнього зв»язку». Й одна з головних їхній претензій буде: чому в нас не було підміни, чому з 40 мільйонів боронити державу пішов лише мільйон, де була решта?

Коли вони запитуватимуть про це своїх однолітків, що не бачили ворога, тим не буде чого відповісти. Здається, це розуміння вже приходить сьогодні. Усі ці крутелики на фермерських пікапах «REM», надуті мачо з «качалок», супермени у чорному «а ля Рембо» починають відчувати, що вони виглядають дещо фальшиво й ганебно поза полем бою.

Коли ветерани повернуться у мирні міста й села, довоєнні понти девальвуються. Бо може статися, що в ДТП з «крутеликом» на кабріолеті із білявкою в солоні другою стороною може виявитися підстаркуватий дядько на «Ланосі», який пройшов через ад війни, де немає кальяну й залів «Спортлайфу». Це може бути штурмовик, розвідник із десятком «язиків» на власному рахунку й кількома десятками рейдів за лінію фронту, боєць ССО, танкіст чи мінер. Таких героїв буде повно серед нас. Вони ні чим не відрізнятимуться від тих «селюків», білокомірників, хіпстерів, з якими було легко  бикувати до війни. Але після війни – все, це неможливо. Бо ти свинопас, а він – козак. Й обидвоє це розумітимуть.

Хтось сподівається, що з часом все повернеться до старого: дядьки-ветерани, що вижили, поховавши побратимів, залікувавши рани, знов повернуться у села, містечка й офіси, забувши військове минуле й за звичкою житимуть «як до війни». Я особисто в це не вірю. Надто тяжкі потрясіння, надто довга війна, надто міцне «бойове братство». Ветерани будуть новою силою, яка встановить власні правила в політиці, в побуті, на дорогах й у людських стосунках.

Всі, хто сидів в тилу, без урахування причин та обставин – їхні вічні боржники. Це відчуття має стати нормою. Нація складатиметься з двох класів: з тих, хто пройшов ад війни й решти. Ми, другі – вічні боржники перших. Такою буде нова післявоєнна реальність. Це треба пам»ятати тим, хто звик до «понтів», аби не виглядати комічно.