Що у міністра в голові...

Зокрема, 22 вересня цього року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо підготовки кадрів). З-поміж іншого зазначалося, що випускник вищого навчального закладу, який навчався за кошти державного бюджету, зобовязаний після закінчення ВНЗ пропрацювати три роки «за направленням» на робочому місці, встановленому урядом. У разі відмови студент мав би відшкодувати державі витрати на своє навчання з урахуванням індексації на рівень інфляції. Авторами такої поправки були Станіслав Ніколаєнко та секретар Комітету ВР України з питань науки й освіти Володимир Кафарський.

Утім, 26 жовтня Президент України Віктор Ющенко наклав вето на цей закон. Однак якщо врахувати, як швидко він змінює свої рішення, то виникає небезпека, що закон таки набере чинності. Хоча він і суперечить Конституції України та міжнародним актам про права людини.

Сам міністр пояснював ідею цієї своєрідної «панщини» тим, що, мовляв, держава витрачає на навчання майбутнього фахівця десятки тисяч гривень. А натомість по закінченні ВНЗ молоді спеціалісти втікають до комерційних структур. І як результат ніхто не хоче працювати, приміром, викладачем у сільській школі. Звісно, така проблема існує. Однак вирішити її командно-адміністративним методом це все одно, що шукати чорну кішку в темній кімнаті. Адже мають бути задіяні інші методи заохочення. Передусім економічні. Інакше якщо молодому спеціалісту й доведеться відпрацьовувати ці три роки, то можна уявити якість його роботи. Кому від цього стане легше запитання риторичне. Хоча сам міністр запевняв, що вимога, яка не сподобалася студентам, стосувалася лише спеціальностей, що становлять суспільну потребу. Утім, хто гарантує, що з часом потреби не зміняться і під один гребінець не «зачісуватимуть» переважну більшість «бюджетників»?

А щоб привернути до своєї ідеї фікс якнайбільше прихильників, Станіслав Миколайович обіцяє ледь не небо в діамантах. Мовляв, у сучасних умовах тотального безробіття держнаправлення це дарунок долі. Адже, за договором, молодого працівника повинні забезпечити зарплатою, що не менша за прожитковий мінімум, житлом і «підйомними».

Утім, хотілося б звернути увагу пана міністра на один момент, який він свідомо не хоче оприлюднювати або про який через свою «науково-адміністративно-законотворчу» роботу й не здогадується. Нині до комерційних структур працевлаштовують (звісно, якщо не через знайомства) здебільшого тих, хто має досвід роботи. Щонайменше дватри роки. А отже, ще навчаючись у ВНЗ, більшість студентів і випускників змушені за невелику платню працювати у державних структурах, таким чином відпрацьовуючи ті три роки й повертаючи державі кошти, витрачені на своє навчання.

Що ж до «забезпечення зарплатою, не меншою за прожитковий мінімум, житлом і «підйомними», то тут без коментарів. Через брак у бібліотеках необхідної науково-методичної літератури молодим вчителям доводиться купувати її за власні гроші. Скільки ж коштує одна книжка, пан міністр може дізнатися в будь-якій книгарні. Окрім цього, молода людина має й гарно вдягатися, аби не виглядати серед учнів якимось опудалом. А ще хочеться часом з друзями піти на концерт чи просто посидіти в кафе. Рахуйте, пане Ніколаєнко, рахуйте. А ще відмінусуйте плату за гуртожиток (це єдине житло, яке може надати держава молодому спеціалісту). Отож перед тим, як щось говорити й обіцяти, спочатку добре подумайте. Адже ви передусім держслужбовець, а не політик, який напередодні виборів обіцяє все і всім. Хоча ви самі казали, що «доки зарплата в школі не досягне (як того вимагає закон) у середньому 900 грн, а у ВНЗ 18002000 грн, ми не зможемо залучити до роботи в системі освіти талановиту молодь, вимагати від вчителів підвищення кваліфікації, творчого підходу до роботи». Тож, мабуть, аби зекономити кошти, і доводиться Міносвіти «впроваджувати інновацію» примусове відпрацювання. Бо у серпні заступник голови Бюджетного комітету Верховної Ради Людмила Супрун «підкорегувала» головного освітянина, заявивши, що коштів на таке підвищення (а потрібно 7 млрд) у бюджеті просто немає. Хіба що це можна буде зробити за кошти, отримані від продажу Криворіжсталі. Та як потратити ці 24 мільярди, вже існує багато проектів.

Наразі деяка заповзятливість (яка іноді межує з дивацтвом) Станіслава Миколайовича насторожує. Так, у серпні, перебуваючи з візитом у Луганську, міністр освіти, як повідомляли ЗМІ, заявив, що керівництво ЛИНОСу (Лисичанський нафтопереробний завод. Ред.) необхідно «розкуркулити і пустити по світу з торбою, оскільки вони не забезпечили школярів Лисичанська компютерами. Хоча, як згодом повідомляла прес-служба підприємства, 2004 року завод перераховував 0,5 млн. грн. на благодійність. З цієї суми 135 тисяч грн. відрахували на потреби навчальних закладів міста. Допомагає керівництво підприємства навчальним закладам фінансово і цього року. Така нелюбов пана міністра до «буржуїв» цілком логічно пояснюється. І зовсім не належністю його до Соціалістичної партії як відомо, в її лавах є й солідні бізнесмени. Вочевидь, справа тут у психології. Адже, якщо вірити його біографії, у 19821985 рр. він був секретарем Каховського МК ЛКСМУ, а у 19881990 рр. першим секретарем Нижньосірогозького РК КПУ. Та й другу вищу освіту (першу отримав в Українській сільськогосподарській академії за двома спеціальностями інженер-механік та інженер-педагог. Ред.) за фахом політолога він отримав 1991 року в Одеському інституті політології та соціології. Тобто під певним впливом тоді ще панівної ідеології.

Тому й не дивно, що з «усією пролетарською ненавистю» пан міністр, якби мав можливість, зніс під корінь усе, що не має форми державної власності. Доказ того кампанія Міносвіти і науки проти недержавних вищих навчальних закладів, мотивом якої стало збільшення кількості ВНЗ, які дають «корочки», а не знання. Певною мірою у цьому є сенс. Бо й справді деякі вищі навчальні заклади, що називаються «академіями», «інститутами», мяко кажучи, не відповідають своїм назвам, вартість їхніх дипломів рівна вартості паперу, який пішов на їх виготовлення. З цим справді потрібно боротися, аби люди не платили чималі кошти за невідомо що. Однак метод боротьби Міносвіти це не «удар по точках», а радше «килимкове бомбардування», під час якого гине більше мирних мешканців, ніж ворожої сили. Утім, це не зупиняє рішучість міністра Ніколаєнка, який заповзявся «очистить наши ряды». Взагалі-то дивно, що реформувати вищу освіту намагається людина, яка, по суті, у цій сфері не працювала. Судіть самі за лише деякими віхами його карєри:

• 19781979 рр. лаборант-викладач Кіровоградського технікуму сільського господарства.
• 19791980 рр. слухач педагогічного факультету Української сільськогосподарської академії.
• 19801982 рр. викладач, секретар комітету комсомолу Каховського радгоспу-технікуму.
• 19821985 рр. секретар Каховського МК ЛКСМУ.
• 19851987 рр. директор Красноперекопського сільського профтехучилища.
• У 19871988 рр. інструктор відділу науки і навчальних закладів Херсонського ОК КПУ.
• 19881990 рр. перший секретар Нижньосірогозького РК КПУ; голова Нижньосірогозької райради народних депутатів.
• 19911994 рр. заступник начальника управління освіти Херсонської облдержадміністрації; старший викладач, доцент Херсонського педагогічного інституту.
• Народний депутат України другого скликання з квітня 1994 року (2-й тур) до квітня 1998 року, висунутий СПУ. Секретар Комітету з питань науки та народної освіти. Член фракції СПУ і СелПУ.
• Народний депутат України третього скликання з березня 1998 року. Уповноважений представник фракції Соціалістичної партії і Селянської партії України («Лівий центр») з травня 1998 року, потім фракція СПУ.
• Липень 1998 року секретар Комітету з питань науки і освіти. Народний депутат України четвертого скликання з квітня 2002 року. Висунутий СПУ.

Отже, як бачимо, досвід роботи на ниві вищої освіти у нього ...аж кілька років. Можливо, Ніколаєнко і нині щось-десь викладає в якомусь закладі на кшталт інституту підвищення кваліфікації. Однак з цієї короткої біографічної довідки видно, що він здебільше займався питаннями професійно-технічної освіти або перебував «на відповідальній роботі» незалежно від того, чи це райком комсомолу, чи Верховна Рада. І ще один цікавий момент. Його кандидатська дисертація називалася «Дидактичні основи підготовки спеціалістів для сільського господарства у вищих профтехучилищах з курсу «Основи ринкової економіки». Та й практично всі його більш як 20 науково-методичних праць присвячено саме професійно-технічній, а не вищій освіті. А між цими двома напрямами відчутна різниця. Це все одно, що пілота кукурузника пересадити без перепідготовки за штурвал потужного боїнга. Злетіти він, може, й злетить, а що потім... Порівняння не випадкове. Бо після того, як за «штурвал» Міносвіти сів «пілот» Ніколаєнко (через політичні торги), освітянський літак потрапив у жорстоку бовтанку.

31 жовтня у Харкові відбулася нарада ректорів вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації Східно-Північного регіону, зокрема Харківської, Донецької, Луганської, Полтавської, Сумської областей. Присутні були і міністр Ніколаєнко із заступником Степко. У доповідях вони розповіли про свій проект змін у вищій освіті України. Наразі у їхніх доповідях постійно утверджувалася думка, що порушення у вищій освіті найбільше властиві приватним ВНЗ. Обурило «керманичів» і те, що недержавні ВНЗ відмовляються співпрацювати з Міністерством освіти у питанні зовнішнього тестування. Вивела з рівноваги заступника міністра заява одного з ректорів приватних ВНЗ про те, що це є порушенням конституційного права громадянина на отримання вищої освіти. На це Степко відповів, що має бути якась межа, через яку не може переступати громадянин. Мабуть, це потрібно розуміти так, що вища освіта в Україні елітна, тому кількість громадян, які мають доступ до неї, повинна різко скоротитися. Цікаво, що його начальник Ніколаєнко проголошує зворотнє. Отож - кажуть одне, роблять зовсім інше. Однак якщо людина не пройшла за конкурсом до державного ВНЗ, вона має право навчатися за контрактом і в державному, і у приватному ВНЗ.

Окрім цього, за словами міністра освіти та його заступника, Міністерство освіти має запровадити контроль за навчальною та науковою діяльністю будь-яких вищих навчальних закладів. Іспити та заліки студенти складатимуть не у своїх ВНЗ, а у спеціалізованих центрах, які здійснюватимуть тестування; а на базі цих тестових оцінок Міносвіти здійснюватиме акредитацію ВНЗ. Тобто, таким чином міністерство матимеме механізм, за допомогою якого одні ВНЗ можна акредитувати, позаяк студенти отримують високі оцінки, а інші відповідно ні. Та, як стверджують фахівці-програмісти, немає такого програмного забезпечення, до якого не можна було б несанкціоновано влізти. А отже вплинути на результати: «правильним ВНЗ», з погляду Міносвіти, додати балів, а «неправильним» зменшити. До того ж тести можна зробити зручними для одних і незручними для інших.

Результатом наради стала відмова керівника Головного управління освіти при Харківській держадміністрації підписувати акредитаційні та ліцензійні справи приватних ВНЗ. Таке усне розпорядження дали Ніколаєнко і Степко. І ще один факт. Приїзд міністра до Харкова збігся з акцією «Харківщина: кращі імена», де відзначали кращих викладачів, вчених. На сцену винесли знамена всіх харківських ВНЗ і коледжів окрім недержавних. Мабуть, щоб не мозолити очі міністру

Нині вся діяльність нинішнього міністра освіти Станіслава Ніколаєнка нагадує старий, але й досі актуальний радянський анекдот:

Михайле Сергійовичу, корови дохнуть.

То пофарбуйте корівник у червоний колір.

Все одно дохнуть!

Тоді в зелений.

Усі корови поздихали!

Шкода, адже в мене було ще стільки цікавих ідей!

То що, чекатимемо сумного фіналу чи краще відправимо міністра туди, де його ідеї нікому не заважатимуть?

 

Іван ЧЕРЕВИЧКО