Ще вчора українці комплексували через брак свободи слова. Сьогодні говорити можна. Проте, ніхто не слухає. До влади пропхались чиновники зі стійким імунітетом до критики. Більше того, час від часу вони влаштовують сеанси публічної самокритики. То президент викриває своїх підлеглих, то підлеглі виступають із заявами. Слухаючі їхні одкровення ми розуміємо, що нічого крутішого про них сказати не можемо. І тому все більше мовчимо.
Раніше ми боялися сказати, що генпрокурор негідник. Сьогодні, по-перше, їх двоє. А, по-друге, його так вишукано опускає сам президент! Дарма, що сам призначав.
Нас засуджує Шевченківський районний суд. Але президент випереджає нас і заявляє, що цей суд виносить злочинні рішення. І ми мовчки досиджуємо терміни.
Хочеться щось їдке сказати про ментів. Але головний із них Луценко заявляє: сьогодні я хочу бути нормальною людиною, а не ментом. Що після цього можу додати я!?
Про відкритість влади найліпше свідчить паркан навколо Секретаріату президента, який так схожий на браму Зимнього. Всі бачать, і його символізм перевершує мою красномовність.
У свідомості пересічного українця все більше укорінюється впевненість, що саме так і мають працювати політики. Що критикувати себе й один одного прямий обовязок можновладця. Що це і є, нарешті, демократія. Справді, за кого ми ставимо галочки у бюлетенях? За тих, хто краще гонить на владу. Кучма критикував комуністів і став президентом. Але його помилка була в тому, що після виборів він намагався керувати країною. Треба було продовжувати балакати про комуністичні злочини. Ющенко пішов далі звинуватив владу у злочинах кримінальних.
Суть помаранчевої революції саме в тому, що до влади прийшли люди, які декілька років поспіль викривали злочини влади. Закінчилися вибори і ми зі здивуванням помітили, що помаранчеві продовжують займатися тим самим. Ми очікували додаткові робочі місця, а вони нам розповідають про темне минуле. Ми хочемо їсти, а вони ганяються за Ахметовим. Інколи, коли саджають якогось, нехай і бувшого, начальника ми втішаємось і забуваємо про обіцяну свинину за 15 гривень.
Українська держава як інструмент насилля стала більш витонченою. Попередня влада обмежувала свободу слова, нинішня знівелювала його значущість. Слово вже не вражає. Раніше чиновники боялися мітингів під своїми вікнами. Сьогодні вони пишаються наметами біля своїх офісів як проявом демократичності. Ми в цій ситуації змушені переходити від балачок до діла.
Джерело: "Братство"
