НЕПРИКАЯНА КУЛЬТУРА

Міністерству культури в Україні традиційно не щастило - і за радянських часів, і вже за доби незалежності. Реальну культурну політику держави виробляли зовсім не тут, а у відомому будинку на вулиці Орджонікідзе-Банковій, де містився спершу ЦК КПУ, а згодом - адміністрація Президента України. Міністерству ж залишалася роль своєрідної центральної філармонії з організації урочистостей і урядових концертів. Навіть на посаду міністра наприкінці 1980-х - на початку 1990-х воліли призначати акторів - спершу Олененка, а згодом - Хоролець...

І лише одного разу цю традицію було поламано. Восени 1992-го міністром у першому (ще реформаторському!) уряді Кучми став визначний український інтелектуал, людина бездоганного морального авторитету Іван Дзюба. Він спробував перетворити загумінкову установу по вулиці Франка,19 на те, чим повинно бути міністерство культури великої європейської держави - орган із стратегічного планування культурних процесів, вироблення й реалізації послідовної державної культурної політики.

З цією метою Іван Дзюба добрав собі команду, з якою міг спілкуватися однією мовою, користуючись одним понятійним апаратом. Центральною постаттю цієї команди був його перший заступник Микола Яковина - блискучий художник, талановитий перекладач, і найперший у колишньому СРСР не-комуніст-керівник області (у 33 роки пан Микола був обраний головою Івано-Франківської облради). І, навіть за свідченням старих апаратників міністерства, працювалося тут у часи Дзюби як ніколи цікаво.

...Івана Дзюбу «пішов на пенсію» новообраний президент Леонід Кучма. «Пішов» непродумано й незграбно - бо ще понад рік команда Дзюби трималася в міністерстві навіть без свого лідера. І, врешті-решт, щоб остаточно розгромити цю команду й повернути все до звичних радянських стандартів, у вересні 1995-го довелося ліквідувати саме міністерство культури, створивши на його місці нове - «культури і мистецтв». Доважок в одне слово дозволив новому міністрові Дмитрові Остапенку безболісно позбутися всіх, хто нагадував про добу академіка-реформатора. Міністерство знову стало центральною філармонією.

Естафету в Остапенка (який плавно повернувся в іншу філармонію - Національну) перейняв виходець із комсомольсько-партійного апарату Юрій Богуцький. Він був далеко не гіршим міністром кучмівських часів, - принаймні, він не викликав гострого неприйняття в традиційно складному культурно-мистецькому середовищі. Богуцький керував українською культурою з 1999-го по 2005-й. З півторарічною перервою, під час якої міністром в уряді Ющенка був Богдан Ступка, - за загальним визнанням, то була найгірша роль в творчій карєрі геніального українського актора... Але й доба Богуцького була загалом стагнаційною, а міністерство разом із усією владою хиталося в широкому спектрі між євроінтеграцією і побудовою «єдиного гуманітарного простору» з Росією, Білоруссю й Казахстаном (у рамках ЄЕП готувалася й така угода).

Перемога Віктора Ющенка відродила надії на вироблення й здійснення такої державної культурної політики, яка відповідала б стратегічним національним інтересам і світовим стандартам. Але за єдиної умови - якщо новий міністр за своїм рівнем уявлятиме, що таке сучасна державна культурна політика і як її здійснювати.

Ще у передвиборчий період аналітики (з табору Януковича) прогнозували: в разі перемоги Ющенка крісло міністра культури приречена посісти відома естрадна співачка Оксана Білозір, - в силу своїх близьких особистих стосунків із родиною президента. Тим більше, що на той момент Оксана Володимирівна вже три роки працювала в парламенті (сюди вона прийшла номером 70-м списку «Нашої України» з крісла завідувача кафедри Національного університету культури і мистецтв, - того, що «імені Поплавського»).

Щоправда, в парламенті депутат Білозір обрала не фахово близький комітет з культури, а значно престижніший - у закордонних справах. І групу в рамках фракції «Наша Україна» вибрала вона теж престижну - «Солідарність» Петра Порошенка. А в квітні 2004 року Оксана Білозір встигла обзавестися й власною політичною партією - Соціально-християнською, що (попри очевидний для всіх «диванний» характер партії) свідчило про серйозність політичних амбіцій її лідера.

Коли просто в стінах парламенту формувався кабінет Юлії Тимошенко, несподіванок у царині культури не сталося. Але призначення міністром культури і мистецтв України естрадної співачки, не наділеної ані великим адміністративним досвідом, ані енциклопедичним осягненням проблем сучасної української культури, породило в багатьох сумнів: чи зможе міністерство на чолі з таким міністром виправдати сподівання, які зявилися з обранням президента, по-справжньому небайдужого до проблем української культури?..

Досвід першого місяця роботи Оксани Білозір на посаді міністра лишень поглибив ці сумніви. У перші ж дні роботи міністр заявила пресі про необхідність термінового ремонту свого службового кабінету - і водночас виявила демонстративну зневагу до провідних українських митців і культурологів, які 8 лютого спеціально зібралися в «Києво-Могилянці», щоб спільно обговорити проблеми порятунку національної культури. Вона викликала стійке неприйняття в фахових середовищах кінематографістів, художників, літераторів. Нарешті, 28 лютого, прибувши на Національну кіностудію ім.О.Довженка, Оксана Білозір зажадала усунення з зали журналістів, і, коли цієї вимоги не було виконано, сама демонстративно залишила зібрання. Вся Україна бачила на телеекранах, як міністр у помаранчевому шаліку показує спину кіномитцям, що здобули світову славу українському кіно.

Брак власного управлінського досвіду Оксана Білозір могла б компенсувати кваліфікованою командою. Однак вона відмовилася від послуг високофахових і порядних управлінців, людей із бездоганною громадянською позицією - Ганни Чміль (її активно рекомендували кінематографісти) та Миколи Яковини (його рекомендувала УРП «Собор», наголошуючи: то був би важливий вияв наступності щодо напрацювань доби Івана Дзюби).

...Знаменно, що Білозір спершу погодилася призначити пана Миколу першим заступником і він навіть працював на Франка,19 над виробленням нової структури міністерства але згодом перемінила свої наміри. Наближені до міністерства люди повязують цю зміну настроїв із тиском навколокультурних ділків, яким Микола Яковина протистояв, працюючи на посаді першого заступника міністра в 1992-1995 роках. (Принагідно відзначу - в концепції Яковини міністерство вперше мусило б серйозно опікуватися ще й літературою - а ця першорядна формотворча ланка національної культури «провисла» відтоді, коли НСПУ набуло характеру нормальної творчої спілки й перестала бути радянським «міністерством літератури». Тепер із цим теж доведеться зачекати.

Натомість призначені дотепер новим міністром заступники й радники не викликають здебільшого яскравого враження. Зате незмінним учасником нарад і заходів з участю пані міністра є Роман Нєдзельський, продюсер агенції «Україна-світ», чоловік Оксани Білозір. Не посідаючи в міністерстві жодної офіційної посади, він, за свідченням людей обізнаних, виконує найрізноманітніші функції - аж до відповідей за мобільним телефоном міністра. І в тому, очевидно, ще одна ознака того, що українське суспільство не досягнуло ще належної гендерної рівності - адже можна тільки уявити, який скандал здійнявся б у ЗМІ, якби, скажімо, подібну роль при міністрові оборони Анатолієві Гриценку взялася виконувати його дружина Юлія Мостова!

Коли на початку березня автор цих рядків виступив з різкою критикою перших кроків міністра Оксани Білозір, дехто розцінив мою заяву як передчасну: мовляв, міністр проходить неминучий період учнівства. Проте, на жаль, і подальші кроки пані міністра були настільки незграбні, що ярлик «ляльки Барбі» (якій, мовляв, краще співати, а не говорити) начепив Оксані Білозір не якийсь ТРК «Україна» чи газета «Факты», а цілком проурядова й бездоганно проющенківська «Україна Молода», - в звязку з абсолютною безпорадністю пані міністра (за другою освітою - дипломата!) на прес-конференції щодо майбутнього року України в Польщі. Коли ця безпорадність била, крім усього, по міжнародному реноме нашої держави.

Але останні сумніви щодо того, що саме очікуватиме на українську культуру під керівництвом Оксани Білозір (якщо ці сумніви ще в когось зберігалися) розвіялися після нещодавнього призначення генеральним директором Державної циркової компанії України Володимира Гнатенка.

Не секрет: циркова галузь у сфері культури є чи не найбільш корумпованою. За оцінкою голови Комітету ВР України з питань культури і духовності Леся Танюка, близько 85% коштів тут обертається «в тіні», служачи збагаченню потужного директорського клану, який паразитує на 11 приміщеннях державних цирків, абсолютно занедбавши національне циркове виконавство. Така система склалася протягом тих десяти років, коли цирковою галуззю керував ні хто інший, як... В.Гнатенко!

Показово: ще 19 травня 2000 року премєр-міністр Віктор Ющенко дає доручення провести термінову реформу циркової галузі й розібратися з керівниками, винними у зловживаннях, зафіксованих у численних актах КРУ та Рахункової палати. Виконання цього доручення під тиском директорського лобі було спущено на гальмах, але міністр Юрій Богуцький три роки тому таки випроводив В.Гнатенка на «заслужений відпочинок». І ось сьогодні Оксана Білозір закликає під свої знамена 68-річного ветерана (з яким повязано ще й гучний скандал навколо незаконного продажу 41 картини з Державного фонду під час виставки в ФРН на початку 1990-х - тоді В.Гнатенко був першим заступником міністра культури Л.Хоролець)...

Від цього кроку міністра палко застерігали артисти цирку - ті, по чиїх творчих долях свого часу важким бульдозером проїхалася система. Але директори, які робили все можливе і неможливе для перемоги Януковича, мають сьогодні всі підстави сміятися в обличчя артистам, які днями й ночами мерзли на Майдані.

Що маємо при новій владі у культурі: стрімко ростуть заборгованості із зарплатні працівникам закладів культури (навіть національних!) Скрізь спалахують великі й малі скандали, які міністерство не має чи то змоги, чи то бажання, гасити. Зате міністерство виходить з «актуальною» ініціативою: скасувати звання «народних» і «заслужених», - спадщину тоталітарного часу, яка заважає українській культурі рухатися в Європу...

Все вищенаведене не дає підстав сподіватися, що Оксана Білозір колись хоч трохи наблизиться до планки міністра культури України, встановленої на початку 1990-х академіком Іваном Дзюбою. І за часів президента Ющенка ми матимемо міністерство-філармонію на чолі з міністром-конферансє, а символом ситуації в українській культурі залишиться нещодавнє число «Вечірнього Києва», де на шпальті сусідять іміджеве інтервю міністра Білозір й велика реклама Національного університету культури і мистецтв із фото усміхненого Поплавського.

З усього видно: за «реформаторською» риторикою щодо скасування системи почесних звань сьогоднішнє міністерство культури і мистецтв України стає ширмою, за якою здійснюватимуться старі, усталені в роки кучмівського «безміру» схеми. Тому вважав би, що за таких умов ознакою сили, а не слабкості Президента Віктора Ющенка буде визнання очевидної помилки, допущеної з призначенням Оксани Білозір. Адже розпачливий вигук в прямому ефірі радіо «Ера» ще одного колишнього члена команди Дзюби - «пане Президенте, звільніть культуру від своєї куми!» - є більш ніж симптоматичним, адже це сказала людина, яка відіграла найактивнішу роль в подіях «помаранчевої революції». Бо дальше перебування Білозір на посаді міністра справді не лише нищить надії на нормальний сценарій розвитку української культури, але й суттєво скорочує рівень підтримки в середовищі творчої інтелігенції «партії нової влади» НСНУ, де пані Оксана тепер - член президії.

· Автор Максим Стріха - доктор фізико-математичних наук, письменник, радник міністра культури України Івана Дзюби