Прощавайте, Карпати!

Маршрутом з Воловця на Шипіт швендяли разів з шість. Що характерно: пару разів збивалися з маршруту. Там головне – триматися чітко під ЛЕП. Минулі рази я вдавався до улюбленого прийому «ломанути навпростець». Завжди це давало позитивний результат. Цього разу не допомогло. Знаючи підступність маршруту, ми спеціально перепиталися у дядька, якого зустріли в лісі. Той впевнено направив нас на розвилці вправо. Й, як з’ясувалося, збрехав. Невдовзі ми продиралися через підлісок, ноги плуталися в ожині… Песика довелося брати на руки, бо він не скаржився, але страждав у тих хащах.

Коли стежина остаточно скінчилася, я вирішив відпрацювати прийом «ломанути навпростець». Нам слід було продертися вгору напевно метрі з 500, аби перетнути нашу загублену стежину. Спробував без собаки залізти по невисокому схилу. На самому його початку була підступна сипуха. Якось її здолав, але зрозумів, що з псом на руках це повторити нереально. Повернули назад.

Заночувати вирішили майже на початку шляху, біля розвилки, звідки нас послали на загибель. Галявина була чудова, на березі річки, жодної людини навкруги, хіба що кілька разів проїхав лісник. До нас не підходив, що він робив на своєму джипі – не ясно.

Песика прив’язали довжелезною мотузкою до дерева, аби мати змогу спокійно поставити намета й приготувати їжу. Але це чортеня вміє буквально за хвилину намотати всі 10 метрів мотузки навколо всіх кущів й жалісно закликати відв’язати його. Цю процедуру довелося виконати разів з десять, перш ніж намет був розставлений, їжа готова, а пес під господарським наглядом нарешті зміг дослідити кожен камінець у потічку й став схожим на водяного щура.

 Ранок, як власне й решта карпатських днів, видався теплим й сонячним. Затопали відомим маршрутом (ну як його можна було не побачити!) й за пару годин дісталися сироварні.

Це класичне місце зупинки туристів: тут є джерело й безліч галявин. Останній раз були тут років сім тому… й не впізнали. Ні, залишки сироварні стояли на місці. Але решта була заставлена наметами й захаращена сміттям неймовірно. Спочатку подумали, що то якийсь дитячий табір. Але чому стільки сміття, чому намети скорше схожі на халабуди пастухів? Та й забагато їх для цього місця й цієї пори року.

Невдовзі розібралися: то був циганський табір. Його мешканці всі виїхали на збирання ягід, в таборі залишився лише один доглядач на мотоциклі. Цигани обладнують своє житло дуже просто: роблять з гнучких тонких гілляк каркас й натягують зверху поліетилен. Вуаля!

Вишукуючи біль-менш чисте місце аби попити чайку, ми з’ясували, що цигани не перуть шкарпетки – вони надають перевагу білим, а коли ті змінюють колір на чорний, просто викидають. Напевно, дехто шкарпетки взагалі не носить. Ці викидають брудні стельки зі взуття. Цими предметами циганського туалету вкрите все навкруги. І виглядає це жахливо.

Дорогою «підкорили» Великий Верх. На вершині випили традіційну стопку кон’яку (маємо таку традицію). Відзначили, що наруга над горами триває не лише силами циган, але й місцевих. Вершину прикрасив хрест (в інших місцях наче гриби викульгують каплички). Те, що в заповідній зоні взагалі нічого не можна будувати про це в українських Карпатах ніхто не чув. Я б ще зрозумів, якби поруч з хрестом встановили якусь лавицю для втомленого мандрівника. Саме так роблять в непальських джунглях місцеві мешканці. Ні, в нас думають не про людину, а про бога.

Попри все це Карпати залишаються прекрасними. Особливо восени, особливо там, де чорничні полонини й схили набуваються червоного кольору. Це точно не гірше за тюльпанові плантації в Голландії – це я вам точно кажу.

Єдине, що доводило до сліз – всюди розсипи пластикових пляшок, якогось ганчір’я, обгорток від цукерок. Такого не було ще кілька років тому.

 Оскільки ми нікуди не поспішали, окрім того наш надто енергійний чотирьохлапий друг робив маршрут не прямим, а зигзагоподібним, на шипітську галявину вийшли затемно. Людей на ній на відміну від літнього сезону, геть не було. Я одразу впізнав наш улюблений куточок, де завжди таборимось. Але Наталка чомусь побажала йти далі, шукати краще (жінки завжди схильні шукати краще). В результаті ми протопали по камінню в долину аж до самого Шипоту.

Й отут ми зніяковіли ще більше ніж від циганського табору. За кілька років всі під’їзди й підходи до водоспаду аж до самого шлагбауму щільно забудували ресторанами, будиночками, готелями й магазинчиками.  Все це горіло вогнями, було повне попсовими туристами й справляло гнітюче враження.

Власне, в Пилипці ми знали єдине місце, гідне уваги: магазинчик-наливайку «Плай», на веранді якого було випито з друзями кілька гекалітрів пива. Але й цей пивний рай перепрофілювався в готельний ад.

Шукати щось пристойне було безнадійно, повертатися на Шипіт не хотілося. Я збігав на розвідку трохи вгору від пилипецького хайвею й знайшов рівний майданчик. В нього були дві чесноти: відсутність циганських шкарпеток й цивільних туристів в білих кросівках.

Вранці ми вже у сонячному світлі оцінили рівень згвалтування Карпат, які ще пам’ятаємо. Все було вщент забудоване. А де ще не звели маєтки й готельчики, велися будівельні роботи. Пам’ятаю, років з 15 тому товариш, який забудовував сусідній Піддобовець, пропонував мені на вибір збудувати в цих місцях хатинку під бізнес. Дивилися місця. Все сподобалося окрім одного: в цій місцевині вже на той час було обмаль водних ресурсів. Але ж з тих часів споживання води зросло напевно в десятки разів, судячи з щільної забудови. Звідки всі ці пани беруть воду?..

Цю загадку мені розкрив вуйко з літрухою пива в клешні, поки ми разом куштували пінний напій. Виявляється, підприємці пробурилися десь в горах до води й проклали водогін в село. Ось й чудово! Але я ніде не помітив очисних споруд, отже, все ця вода, вже зміишана з туристичним лайном, ллється кудись в місцеві річки. Окрім того, якщо вода з гір пішла трубою в долину, значить її стане менше в горах. Нема чим буде напоїти худобу, отже, зникне скотарство й смачні карпатські сири… Я вже не кажу про таких як ми волоцюг з наплічниками. Напевно тепер будемо тягнути води в гору з долини. Невдовзі в Карпати з такими темпами їх «освоєння» дедалі важче буде відшукати потічка чи джерельце. Все висмокчуть через водогони для цивільних туристів з валізами на колесиках.

Ми рішуче покрокували геть з туристичного раю. Маршрут особливо не розробляли, йшли навмання. Просувалися в напрямку Воловця трасою. Дорогою смакували місцеві яблука, які у селян рясно вродили й падали з гілок нам під ноги. Час від часу заходили до місцевих крамниць, аби перевірити чи є в них пиво. Й так без поспіху дісталися Гукливого. В селі дві прикметні споруди: чудернацький чотирьохповерховий готель в стилі «пабахатому» й навпроти нього – мережева харчевня «Донер-маркет». В закладі не продають пиво, але дозволяють принести своє. Поки готували наші донери, я закупився пивом в магазинчику при готелі. Що характерно: в Карпатах раптом з’явилося безліч гарного пива від наших сусідів: чеське, словацьке не дорожче за українське. Деякі сорти навіть в Києві не зустрічав. Ця зміна порадувала.  

Увага: «Донер-маркет» в Гукливому – це місце, обов’язкове для відвідування! Аби зрозуміти чому, просто зайдіть після цього у такий самий у Воловці й відчуйте різницю.

Поївши, ми почали чиплятися до аборигенів аби дізнатися де тут водоспад Гукливий. Всі дружньо робили здивовані очі й направляли до Шипоту. Як з’ясували допитливі дослідники в нашій особі, ніякого водоспаду тут немає… Зробивши це відкриття, ми зрозуміли, що у такому разі немає сенсу топтати асфальт й повернути в сторону, прямуючи вгору по стежині. «Вгору» - це високо сказано. Коли я прикидав маршрут після Пилипця, був здивований висотами на мапі. Зовсім поруч – Великий Верх з його понад 1600 метрами й раптом вся місцевина від Пилипця до Воловця з висотами від 700 до 800 метрів.

Мапа не збрехала. Діставшись обіцяних 800 метрів, далі ми йшли майже по рівному. Це була найкраща частина нашого тріпу. Дивуюсь чому раніше тут не бував. Напевно, тому ж, що й решта мандрівників. Жодної людини, жодних циганських шкарпеток – лише казкові осінні краєвиди.

Наш потяг прибував лише наступного вечора, тому зупинилися в кількох кілометрах від Воловця на казковій полонині. Поруч – джерельце, обладнане для поїння худоби.

Власне, ці тваринки розбудили нас вранці. Я трохи хвилювався за нашу мікро-вівчарку, яку могли проковтнути алабаї пастухів. Міцно тримаючи песика на руках, виповз назовні, де зустрівся із пастухом та маленькою шавкою. Алабай теж був, але як вихована тварина, він ліг дещо вище, контролюючи ситуацію.

Розговорилися із пастухом. Йому також не подобається дика забудова Карпат, але вважає, що процес неминучий й очікує, що невдовзі будівельні машини з’являться й в тій місцині, де зараз стоїть наш намет. Землеміри вже ходять, землі продаються. От невдовзі все сплаплюжать у Пилипці й перемістяться сюди. Так за декілька років й доб’ють українські Карпати.

Зібравши майно, рушили до Воловця. Красиво, дуже красиво, аби не оті шрами від квадроциклів. Вони відтепер повсюдно в Карпатах й це катастрофа. Слідами їх протекторів вода вимиває цілі урвища. Чому це відбувається й чому такого не спостерігалося ще 5-10 років тому – здогадайтеся самі.

Все, що стало зрозумілим після цієї лайтової подорожі знайомими місцями: українським Карпатам – капець! Те, за що їх любили так багато людей, за чим сюди їхали іноземці – це майже дика природа, можливість дикого пересування тим, хто справді любить гори, а не чотирьохзіркові готелі – це все вмирає на очах. Напевно люди з грішми, збуджені успіхом Буковеля, вирішили й собі заробити грошенят. Нині в декількох місцевинах будують розгалужені горнолижні-спа комплекси за зразком європейських курортнів. Але ж тут не Альпи й сюди не повалить «жирний» турист. Країна, зруйнована війною будує європейські курорти – це якась дурна фантастика.

Доводилося бувати й в Альпах, й навіть в Андах й Гімалаях. Все це не можна скопіювати в наших Карпатах. Всі гори особливі. Їх слід берегти й давно час рятувати. Але ми, напевно, надалі будемо освоювати ті 90% Карпат, які розташовані на територіях інших країн. Там вони доглянутіші. Прнаймні, румунські й словацькі  Карпати дуже сподобалися.