ТЕМА

Навколо Фастова. Частина 2

20 января 2023 | 11:56 , Віктор МІНЯЙЛО для «ТЕМИ»

фото автора

Продовжуємо розповідь про цікаві місця Фастівського району. Цього разу окрім церков і млинів на нашому шляху будуть музей, дві садиби, склеп-усипальниця і монастир-велетень.


З Дмитрівки їдемо на північ в Скригалівку, де оглядаємо Покровську церква кінця позаминулого століття з нахиленим хрестом. Цікаво, що до1917 року село називалося Скраглівка. Чим комуністам не сподобалася стара назва, до кінця не зрозуміло.


         За 10 кілометрів на схід у Веприку відвідуємо музей композитора Кирила Стеценка. Приміщення побудовано в 1982 році на місці, де стояла дерев'яна хата, в якій композитор провів два останні роки життя. Він помер в 1922 році і похований біля церкви, в якій служив священиком. В музеї представлені речі Кирила Григоровича — ліжко, рояль, стіл, зроблений композитором, рушники, вишиті його дружиною, а також колекція ікон і книг. Біля будинку вкопали стовпчик з назвами населених пунктів, де свого часу проживав Стеценко.

 

         За часів УНР композитор заснував Народний хор, який з часом перетворився в капелу “Думка”. Диригував на Софійському майдані в січні 1919 року під час проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР (подробиці у нашому звіті про подорож до Фастова). Хор тоді виконав “Молитву за Україну” і “Вічний революціонер”.


        

         В селі є дерев'яний храм Святої Параскеви, побудований в середині 90-х на старому фундаменті і дзвіниця, яка нагадує футбольні ворота, де замість дзвонів б'ють у верхівки газових балонів.  Жодних фото старої церкви не зберіглося, вона просто відтворена під старовину.

         Ще у Веприку народився колишній віце-прем'єр і народний депутат, член президії ради директорів банку “Україна” Леонід Козаченко. Вів став відомим в 2003 році, коли був затриманий за зловживання службовим становищем під час закупівлі зерна і ухиляння від сплати податків.

         З Веприка їдемо в Пришивальню, де на березі річки Ірпінь оглядаємо руїни великого триповерхового млина, побудованого в 1904 році. Нині від споруди залишилися лише стіни.


 

         За Пришивальнею в Томашівці зустрічаємо перший маєток. Щоправда, в садибі Сігізмунда Хоєцького тепер також церква, точніше заміський скит Свято-Введенського монастиря.


         Після чергового розподілу Польщі в 1795 році ці землі отримав князь Олексій Долгорукий, який продав їх депутату польського сейму Яну Непомуцькому (Івану Францовичу) Хоєцькому. В 1825 році село дісталося його сину Петру, згодом той переїхав в сусідню Дідівщину, а Томашівку залишив сину Еварісту. Останнім власником села був син Еваріста — Сігізмунд, який і збудував маєток в 1903 році. Будинок асиметричний, частково одно-, подекуди - двоповерховий, має багато фронтончиків, карнизів і велику відкриту веранду.

         Після революції тут відкрили хату читальню, співочий та музичний гуртки, потім в маєтку були господарські приміщення місцевого колгоспу. За незалежності палац занепав, аж поки в 2001 році його на 50 років не передали церкві. Монахи зробили євроремонт, обгородили територію цегляним парканом з великими баштами, наставили безліч скульптур левів, орлів, янголів і погрудь релігійних діячів. Обладнали навіть зоопарк із страусами, павами і ламами.


         Важко одразу збагнути в якому стилі все це побудовано, складається враження, що господарям просто нікуди подіти гроші. Щось подібне можна побачити на території МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом). Вхід в монастир безкоштовний, але в самому будинку можна оглянути лише одну кімнату - церковну лавку. Як би там не було, але маєток Хоєцьких - одна з небагатьох гарно збережених садиб Київщини. На нашому шляху буде ще один монастир, в порівнянні з яким Томашівка просто відпочиває.

         Далі повертаємося в бік Фастова і зупиняємося в селі Велика Офірна. Тут на кладовищі в 1902 році каторжанин із Сибіру, старовір Василь Балабанов побудував маленьку капличку. В 1910 році її освятили як церкву.

        

         З Великої Офірни їдемо на північ в Велику Мотовилівку дивитися склеп-усипальницю польського поміщика, археолога, першого краєзнавця Київщини Едуарда Руліковського. В 1800 році на цьому місці побудували костел-каплицю, яку в 1929 році зруйнували атеїсти, а цеглу розібрали селяни на власні потреби. Збереглися лише підвали і склеп-усипальниця з мармуровими  плитами самому Едуарду і його брату Антонію. На правій дошці напис польською мовою: “Едвард із Порадова. Руліковський, історик, археолог. Народився 1825 р у В. Мотовилівці, помер 1900 р у В. Солтанівці”. 10 років тому все це виглядало так:


         Але в 2016 році за фінансової підтримки польського посольства усипальницю відреставрували. Фото з відкритих джерел.


         Відтак, варто детальніше ознайомитися з діяльністю родини Руліковських, яким з 18 століття належали ці землі. Едвард-Леопольд тут проводив археологічні розкопки, а знайдені артефакти зберігав у своєму маєтку і парку “чтобы предотвратить их от уничтожения“. Деякі його знахідки представлені навіть у львівському Оссоленіумі, нині бібліотека Стефаника. Руліковський автор краєзнавчих книжок польською мовою “Опис Васильківського повіту з точки зору історії, звичаїв” та “Опис Київського повіту”, які вважають першими путівниками південної Київщини. Останні роки провів у Києві, свою колекцію заповів Музею старожитностей, зараз це Музей українського мистецтва.

         Ще в Мотовилівці є Покровська церква 1846 року, побудована в поліському стилі, якому притаманні блакитні кольори. Після революції тут традиційно зберігали зерно, німці відновили Богослужіння, яке не припинялося до нашого часу.


         З Мотовилівки пару кілометрів їдемо до селища Борова, де оглядаємо садибу творця російських броньованих кораблів, головного конструктора крейсера “Аврора” Ксаверія Ратніка. Він і свій будинок спроектував у вигляді корабля, кімнати вважалися каютами, а балкон — капітанським місточком.


         Ратнік народився в Миколаєві в 1852 році. Після закінчення морського училища в Петербурзі служив інженером-механіком на Каспійському морі, потім в Севастополі і Миколаєві брав участь у будівництві броненосців.  З 1895 до 1903 років працював в Санкт-Петербурзі начальником Балтійського суднобудівельного заводу. В 1905 році йому присвоїли звання генерал-лейтенанта і призначили головним інспектором кораблебудування. Через два роки пішов “за домашніми обставинами” у відставку і оселився в Боровій. Тут Ратнік збудував красивий триповерховий будинок, висадив сад і займався сільським господарством. Зокрема, вирощував кавуни і дині, які київські селяни до того бачили лише на картинках.

         Після революції, початок якій дав постріл його “Аврори”, Ратнік добровільно роздав селянам своє майно, але це не врятувало його дітей: одного сина розстріляли, інший зник без вісти. Помер в 1924 році в Боровій, тут і похований. Зараз в садибі приміщення Київської дослідної станції овочівництва і бахчівництва.

         Також в Боровій вчився в школі нещодавно позбавлений українського громадянства і мандата народного депутата України Віктор Медведчук, більше відомий, як кум Путіна. Тут поховані його батьки.

         Ще в Боровій є церква Успіння Богородиці, побудована в 1902 році. Після революції церкву закрили, німці відновили Богослужіння і добудували церкву за сприяння місцевого деревообробного комбінату.


        

         Останньою атракцією нашої подорожі буде монстир-велетень в Малій Солтанвіці.


         Це розбудовується Російська православна церква за кордоном (РПЦЗ). Після революції частина московських попів втекли в еміграцію і там організували свою церкву, не підпорядковану РПЦ МП.  Територія, на якій розташований найбільший в світі монастир РПЦЗ, входить до Солтанівської та Малоросійської єпархій. Обитель відкрита для паломників і туристів, нас ніхто не запитував, що ми тут робимо, і не робив зауваження, що не так вдягнені.

         Звичайно, насамперед ріже слух слово “Малоросійська”. На сайті РПЦЗ пояснюють, що цю назву затвердили в зв'язку з тим, що єпархія розповсюджується не лише на державу Україна, але й на кілька країн пострадянського простору і Східної Європи. При цьому її територія така ж, як територія “Малоросійської митрополії, затвердженої Константинопільським патріархом Калістом 1-м в 1361 році.” “В церковному розумінні термін “Малоросія” позбавлений як, політичного, так і етнічного чи мовного характеру”, - розповідають монахи.

         Від монастиря не далеко до Одеської траси, з якої ми починали розповідь. Власне, вона вже завершилась.



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

Кэйт Мосс. photos by Irving Penn

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100