Золота підкова Закарпаття: вулкани, печери, водограї/ Частина 1

Першою на шляху трапилась ставка рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, яка знаходиться в селі Гуйва, одразу за Житомиром. Щоправда, за 20 метрів від бункеру ніхто не знав де вона розташована. Інтелігентного вигляду дядько в окулярах, з бородою і при краватці запевняв, що найближчі ставки знаходяться біля Вінниці, а поруч нічого немає. Але ми вперто поїхали запланованим маршрутом і без проблем знайшли наземне бомбосховище - це єдина вціліла споруда ставки:

 

Тут Гімлер розробляв план колонізації східних територій «Ост» і мріяв побудувати помпезний пантеон загиблих за Третій рейх. Мрії його не збулися, але з іншого боку траси Житомир-Вінниця на початку 90-х нащадки Гімлера облаштували кладовище німецьких солдат, які загинули під час Другої світової війни. Щоб не їхати в Гуйву аналогічне кладовище можна оглянути в околицях Круглика біля одеської траси. Гімлер в своїй ставці був лише тоді, коли в своїй перебував Гітлер. Отож, ми  рушили в напрямку «Вервольфу».

 

Вже в Вінницькій області в Корделівці звернули ліворуч на Гулівці в пошуках бункеру рейхсмаршала Германа Геринга. Хоча в Інтернеті знайшли досить детальну схему проїзду, кожен зустрічний показував де знаходиться ставка, вірніше те, що від неї залишилося. Так що знайшли її без проблем, але жодної вцілілої споруди там не було.

Деякі горе-історики стверджують, що в Геринга була коханка під Вінницею ще з часів першої світової війни. Але він служив виключно на західному фронті. А ще Герінг любив говорити: «Я сам вирішую, хто в Люфтвафе єврей, а хто не єврей». Єврейська частина нашої подорожі буде наступного дня.

 

Здавалося б, ставку Гітлера «Вервольф» в Стрижавці зайдемо легко: на трасі в потрібному напрямку стоять кілька вказівників. Але не так сталося, як гадалося. Спочатку під’їхали до якоїсь будки зі шлагбаумом і касою, де запевнили, що ми знаходимося на території  ставки. Купили 2 квитка за 30 гривень, Нашого чотирьохногого Пухнастика пропустили безкоштовно. Ми годину блукали лісом, але нічого так і не знайшли.

 

На зворотному шляху завітали в якійсь музей, де в великій кімнаті виставлені зброя та інші речі часів Другої світової війни. На запитання, де залишки ставки, екскурсовод запевнила, що від ставки нічого не лишилося. Але перед поїздкою ми детально вивчили книжку Андрія Швачка та Мартіна Богарта «Ставка Гітлера в Україні», то довелося їй нагадати, що вона м’яко кажучи, каже неправду. Неохоче екскурсовод зізналкся, що потрібно проїхати ще метрів 200 далі.

 

А цей перший музей, як кажуть в нас у Верховній Раді: «Развод лохов», які платать 30 гривень, аби подивитися іржаву гільзу.

 

За 200 метрів безпосередньо на території «Вервольфу» офіційна влада створила Історико-меморіальний комплекс «Пам’яті жертв нацизму», вхід куди коштує 20 гривень. Все прибрано, охайні стежечки, вздовж яких стоять щити з  описами злочинів фашистів. Щоправда на фото обличчя молодих людей, яких вивозили на роботи до Німеччини, чомусь сяяли радістю.

 

Тут варто зазначити, що Адольф Гітлер, попри всі його недоліки, був невибагливий до їжі і скромний в побуті. Як відомо, він був вегетаріанець, а в «Вервольфі» жив в маленькому одноповерховому будиночку, з прибудованим наземним бомбосховищем, залишки якого можна побачити і зараз.

 

Якщо вірити книзі «Ставка Гітлера в Україні», її будували німецькі і польські приватні компанії, при чому залучали лише німецьких робітників. Озеленяла територію німецька фірма «Seidenspinner», яка працює на ринку ландшафтного дизайну і зараз. Полонені на початкових стадіях робіт викорчовували пеньки, а документального підтвердження про їх розстріл не виявлено. Також на території ставки не було і не планувалося підземних споруд. Всі три залізобетоні бомбосховища, залишки яких можна оглянути, були побудовані над поверхнею землі.

 

Єдина споруда ставки, яка вціліла – це, так званий,  «басейн», а насправді пожежний резервуар для води.

Як стверджують очевидці, у німців були спроби там поплавати, але від них відмовилися, бо вода виявилася дуже холодною. Хоча це виглядає дивним для стоячої води.

Милуючись басейном, згадали, що й нам вже час покупатися, температура на вулиці зашкалювала далеко за 30. Спочатку вирішили зупинитися в районі Летичіва, де велике озеро, і, як стверджують путівники, найбільший в Україні рибний базар. Хоча на сайтах мандрівників не радили там купувати рибу навіть для Пухнастика, ми все ж придбали половинку копченого ляща за 40 гривень, оскільки вечеря передбачала вживання пива.

А от річка в Летичеві брудна, засмічена, там не те що купатися, бридко навіть сидіти на березі. Тож за порадою місцевої інтелігенції поїхали в сусідні Головчинці шукати платне озеро в колишньому гранітному кар’єрі.

Вхід 20 гривень з особи, заїзд машини стільки ж. Людей на озері було досить багато, але скрізь охайно, чисто і дуже прозора вода. Щоправда машину запустили лише після 19:00, коли розійшлося більшість відвідувачів. За цей час ми встигли покупатися і обрати місце для намету. Увечері виявили дві невеличкі неприємності: проколовся надувний матрац, а голова летичівської риби дещо смерділа. Але з пивом нижню половину з’їли, щоб не пропала, і задоволені пішли спати.

Вранці охорона попросила нас до 9:00 прибрати машину, проте в шию ніхто не гнав. Спокійно заварили каву, запарили Пухнастику мівіну і поїхали далі, по дорозі зрозумівши, що не працює кондиціонер. Далі за планом у нас був Межибіж, з його замком і синагогами. Вхід до замку 25 гривень, за вхід в ще якісь музеї потрібно платити окремо. Безплатний лише музей голодомору, куди ми й завітали. Музей, як музей, яких за Ющенка набудували чи не в кожному селі. От тільки не зовсім зрозуміли, що в голодоморі символізують голі чоловіки і одна напівоголена жінка, а запитати у екскурсовода посоромилися. 

Синагога одного із засновників хасидизму Баал Шем Това (Бешта) знаходиться за кілька кварталів від замку. Вона була зруйнована німцями під час Другої світової війни, але повністю відновлена в 2000-2004 роках равином Ісраелем Меріа Габаєм. Сторож нам провів коротеньку екскурсію, при цьому зізнавшись: «Задовбали ці хасиди, які приходять вночі».

 

Потім оглянули синагогу на могилі самого Бешта. До речі, хто не має особливого бажання їхати в Межибіж, може відвідати Умань, де похований син Бешта, цадик Раббі Нахман. Але не варто туди їхати у вересні на «Рош гашана», бо до могили пускають лише хасидів. Ми так і не зрозуміли, як міліція визначає, хто єврей, а хто не єврей, нас, принаймні два роки тому до могили не пропустили.

 

В Межибожі також відвідали синагогу святого рабі Авраама Йегошуа Гешеля з Апти. Варто зазначити, що вхід до кожної з синагог абсолютно вільний, можна брати почитати єврейські книжки. Оскільки ми не володіємо ні івритом, ні мовою ідиш, то наша родинна бібліотека залишилася без поповнення.

Ще вразила ціна на мінеральну воду – 1.5 літри коштувало 3.75 грн. Таких цін в Києві не зустрічали давно.

 

Тим часом спека посилювалася, і ми вирішили в Хмельницький полагодити кондиціонер та заклеїти надувний матрац. В «Епіцентрі» купили набір латок за 25 гривень, які себе повністю виправдали, однієї вистачило на всю подорож. Там же на стоянці довідалися де знайти майстра з ремонту автомобільних кондиціонерів. Він визначив, що немає подачі струму на реле, перекинув кудись якісь дротики і все запрацювало, але вже за 10 хвилин кондиціонер знову почав гнати тепле повітря.

 

Ось в таких антисанітарних умовах проїхали близько 200 кілометрів до кордону з Івано-Франківською областю. Дороги начебто не погані, хоча дуже криві, тому їхали повільно і під вечір побачили міст через Дністер. В місцевих рибаків довідалися про місце біля річки під вербами в тіні, де можна було поставити намет і машину.

Згодом рибалки розійшлися і ми залишилися наодинці з Дністром. Приготували вечерю, погуляли з Пухнастиком і пішли спати. Наступного дня оглянули вулкан біля села Старуня і прибули в Шешори.

Далі буде