ТЕМА

TransUkraїne: велопригода довжиною в 1478 км

17 ноября 2021 | 10:02 , Ігор Волочій

Вже традиційно, другий рік підряд, хлопці з Adventure Team збирають досвідчених кочових псів та зелених відчайдухів з усієї України в одному місці, на старті байкпакинг марафону TransUkraїne, в рамках якого кожен учасник переживає особисту пригоду, як то випробування власних можливостей та вихід за їх межі, чи просто активну відпустку у місцях, про які раніше й не здогадувався.


Оскільки, я був надто зайнятий виживанням в великому місті, тому цьогоріч брати участь в марафоні не планував, та все змінилось в один чудовий ранок. Приснилось значить мені, що я їду якусь гонку, та все збиваюсь з маршруту та не знаю куди їхати далі, одним словом – жахіття якесь, з якого, на щастя, мене витягнув телефонний дзвінок Андрія з підозрілим голосом по ту сторону:

– Слухай, то ще можна якось зареєструватись на TransUkraїne? Бо на сайті пише, що реєстрація вже закрита…

– А ти що, хочеш їхати?

– Ну, а що робити?

– Блін, ну то мені також доведеться їхати, не залишу ж я тебе самого напризволяще…

– То поїхали!

– Поїхали! Зараз напишу організаторам.

На самому брифінгу атмосфера була спокійною та доволі передбачуваною – минулорічні учасники братались та раділи зустрічі одне одному (круто мати друзів з якими бачитеся тільки раз в рік на заході такого роду), організатори за п’ять хвилин нагадали основні правила та дали свої скупі настанови наступного характеру – від завтра ви самі по собі, бавитись з вами ніхто не буде, тому якщо маєте якісь дурні запитання типу “куди ходити в туалет?” – задавайте їх зараз.

Я також щиро поспілкувався з учасниками минулорічного марафону, багато людей респектнуло за мої велосипедні відео, що було дуже приємно, адже тепер я знаю, що крім моєї мами та ще кількох друзів мої відео дивляться й інші люди). І тільки Женя – досвідчений та міцний чувак, зі словами “готуйтесь 100% мокнути вже під кінець завтрашнього дня” добряче всіх налякав своїми невтішними прогнозами погоди, підкріплюючи їх якимось апокаліптичним відео негоди у Львові зі стіною з дощу та нещадним вітром, що виривав дерева з корінням та насувався прямо на нас. Окрім перечислених регалій Женя, мабуть, ще й гарний стратег, адже тактика деморалізувати учасників ще до самого старту спрацювала, і всі добряче заметушились. Я й сам завдяки цьому згадав, що забув вдома бахіли, тому тут же почав міркувати над планом порятунку. Забігаючи наперед скажу, що обіцяний Женею апокаліпсис не відбувся, а сам Женя фінішував шостим).

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Маршрут 

Цьогорічний маршрут виявився далеко не легкою прогулянкою, навіть, для досвідчених учасників, не говорячи вже про новачків. Свідченням цьому є надвеликий відсоток сходжень через технічні проблеми з велосипедами та проблеми зі здоров’ям. Глибокі піски та зграї волинських комарів випробовували моральну стійкість, в той час, як на нескінченно довгих відрізках з гострою бруківкою німіли кисті рук, страждали коліна та ахіллові сухожилля, а міцні корди гравійних покришок ловили прокол за проколом. І навіть зараз, практично місяць після завершення марафону, я пишу цей текст і все ще відчуваю легке оніміння в кінцівках рук та ніг.

В другій половині маршруту на зміну пекельній спеці та відносній рівнині на всіх “виживших” чекали затяжні гірські перевали з притаманною Карпатам мінливою погодою.  Хоча диванні велосипедисти на стороні нещадно критикували маршрут, проте від самих учасників я чув здебільшого позитивні відгуки. А зараз й взагалі приходить усвідомлення того, що якраз у найважчих моментах і є весь кайф, адже ти долаєш себе та несприятливі умови, та в результаті стаєш тільки сильнішим.

Сухі цифри:

  • Загальна протяжність маршруту – 1478 км;
  • Набір висоти – 7850 м;
  • Три чекпойнти для штампів в паспорті учасника;
  • Дві обов’язкові фотозони та фінальний штамп по завершенні марафону; 
  • Стартувало – 183 учасники;
  • Фінішувало – 118 (з яких 6 дівчат), 65 учасників з тих чи інших причин зійшли з дистанції.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Про підготовку та спорядження, або ж “сильному не треба, слабому не поможе”

Накату за пів року в мене назбиралось принизливо мало, менше трьох тисяч, тому одразу після реєстрації, маючи в своєму розпорядженні ще цілих три тижні, я вирішив не гаяти часу та спробувати підтренувати хоча б навик раннього підйому, адже з режимом та дисципліною у відеомейкера-фрілансера доволі туго, а на марафоні доведеться вставати якомога раніше, щоб перш ніж згорати від пекельної червневої спеки, проїжджати хоча б якусь відстань за більш-менш комфортних температур.

Паралельно “тренуванням” почав готувати список необхідного спорядження. Справи з цим йшли краще, адже основні пункти типу сумок, одягу та спальні були закриті ще на минулорічному марафоні. Відкритим залишалось тільки питання кухні, адже організатори обіцяли тривалі відрізки по малозаселених регіонах, тому після довгих міркувань таки вирішив брати з собою якусь мінімальну кухню, щоб бува десь на Волині не померти з голоду. Пальничок позичив в Андрія, в Gorgany купив найменший газовий балон та чотири пакетики сублімованої іжі від “ЇDLO“.

Завдяки Макару, який запостив фотографію своїх запасів на марафон, що складались з близько 4-ох кілограмів виключно спортивного харчування, інші учасники змели з полиць всі ізотоніки, гелі, батончики та рекавері по цілому Києву. Під час самого марафону така кількість гелів від щільного пакування та поганого дорожнього покриття попротікали в середині сумок, а від спеки ще й почали погано пахнути. Єдиний гель, від якого я справді відчував крутий ефект та прилив сил, це кофеїновий гель для футболістів (SiS Surge+Caffeine Gel 60ml Orange). Це просто маст хев річ, коли зранку потрібно запустити організм, або ж вночі, щоб прогнати сон та доїхати до чекпойнту чи місця ночівлі.

Я вирішив піти шляхом мого друга Богдана, легендарного львівського фіксера, що проїхав минулорічний марафон на сингл-спіді (велосипеді з однією передачею) десятим! Тоді він керувався принципом чим менше, тим краще, який я успішно взяв на озброєння, та одразу ж вирішив, що не братиму речей для додаткового комфорту як то в’єтнамки, рушник та інше.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Ніч перед стартом 

По закінченні брифінгу ми розклали намет на території кемпінгу, що знаходився на чудово доглянутій Ірпінській набережній, і Андрій люб’язно дозволив мені заночувати разом з ним. Якщо в списку мого спорядження ви не побачили намету, то вітаю, ви доволі уважний читач. Справа в тому, що я вирішив їхати в бомж-режимі, що в моєму розумінні передбачає один тільки спальний мішок та надувний килимок (наступний крок – це взагалі взяти з собою один тільки вкладиш до спального мішка). Зробив я це як заради полегшення загальної ваги велосипеда, так і для додаткових пригод та труднощів на маршруті.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

День 1. Старт (202км) 

Попри безсонну ніч, під супровід поліції й на адреналіні стартували доволі бадьоро. Перші 100 км й аж до пісків доїхав стиснувши зуби з групою лідерів, після чого група посипалась, а я безнадійно відстав та вперше в житті відчув судоми на обидвох ногах. В той момент в мене розпочалися змагання не з іншими учасниками, а з самим собою.

Батарейка сіла остаточно, якось вдалось доплестись до села, в якому було більше однієї хати, адже попередні хутори здавались абсолютно безлюдними. Попросив в пані Катерини кип’ятку, і на обідній жарі через силу запхав в себе першу пачку їдла. Комарі не давали спокою, а бідний пес газдині взагалі не знаходив собі місця. Комарі – це якесь прокляття цієї місцевості. На запитання, як люди виходять ввечері, пані Катерина відповіла, що ніяк, сидять вдома, адже знаходитись назовні просто неможливо.

Поки виходив з фіртки, повз промчалась пачка свіжих, на відміну від мене, учасників, яким я успішно впав на хвіст та проїхав ще декілька кілометрів до першого населеного пункту. В Овручі пригостив піцою іншого учасника, повалявся та поїхав далі, на превеликий подив зустрівши на обочині Андрія, що їв під магазином морозиво. Той здивувався ще більше, адже думав, що я вже доїжджаю з групою до першого чекпойнту. Так ми й разом докотились до “Дальнього кордону”, на якому розташовувався чекпойнт. Людей було нереально багато. Якісь пятидесятирічні тінейджери святкували випускний, в той час як нові учасники прибували з такою швидкістю, що організатори ледь встигали бити печатки.

Повертаючись назад можу твердо сказати, що через брак сну та фізичну виснаженість перший день виявився для мене найважчим. Ми вирішили не їхати далі, а зняти номер, файно повечеряти та виспатись, а зранку виїхати якомога раніше. Замовити їжу було надзвичайно важко, заклад був абсолютно не готовий до такої кількості гостей, а бідна офіціантка бігала від столика до столика заробивши більше стресу, аніж чайових.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

День 2. Нарешті поспав! (265 км)

Добре, що ми заночували в номері, а не в наметі на території, як більшість учасників, адже тінейджери гульбанили до самого ранку і нашим прийшлось дуже не солодко, слухаючи всю ніч “хітяри руської естради”.

Ми хлопнули по вівсяночці від їдло, і на свіжо змащених з ночі ланцюгах, кинулись в другий день, який починався доволі багатообіцяюче: на небі хмаринки, повітря свіже й прохолодне, їхати – одне задоволення. Допоки перед нами не з’явились пекельні піски, по обидва боки оточені лісовими хащами, що кишать лютими комарами-кровосісями, які нещадно атакують тебе цілою зграєю як тільки ти вирішив зупинитись.

Пробитись на цьому відрізку дорівнювало смерті, а якщо уявити, що ці 10 клятих кілометрів страждань деякі відчайдухи долали вчора вночі, залишається тільки зняти перед ними капелюха. Через мою тілобудову та відносно легкий велосипед, а ще й під дією кофеїнового гелю я відірвався від Андрія, по дорозі випередивши ще кількох добряче завантажених райдерів.

На зміну піскам прийшла стара воєнна дорога з бетонних плит, потім бруківка, якої цього та наступного дня було ще дуже багато. На нагородженні Женя навіть подарував переможниці жіночої категорії бруківку з викарбуваним написом Transukraїne, яка насправді стала символом цього марафону та запам’яталась всім набільше). Загалом в плані покриття другий етап, мабуть, був найбільш різноманітним та важким.

Біля Радовеля я добрав групку учасників, з якими долали затяжні відрізки з бруківкою та приємними словами згадували організаторів. Хлопці зупинились в Олевську на обід, я ж покотився далі. Звідкись знову вискочив Андрій, який пронісся повз мене з крейсерською швидкістю. Я ж заледве добрався до села Остки, де в місцевому кафе виключно для робочих, які якраз займались ремонтом дороги, зі словами “пані, або ви мене зараз нагодуєте, або я падаю в обмарок” таки вмовив продавщицю мене нагодувати (дякую Андрію за цей лайфхак, працює безвідказно, перевірено!).

Після обіду почало добряче припікати, та я гарно перепочив та зі свіжими силами згодом добрав ще одну групу, з якою ми дуже жваво доїхали до м. Сарни, по дорозі підбираючи ще пасажирів. Зупинились в кафе, в якому якраз повечеряли хлопці з “sudorga team”. Борщ, подвійний рис з овочами, куряча відбивна та салатик – і можна їхати далі.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Сонечко якраз почало гарно опускатись і ми, рухаючись прямо в його напрямку, буквально “їхали в закат”. А в одному з сіл нас так активно підтримували діти та дідусі з бабусями, які сиділи на лавочках перед своїми будинками вздовж центральної вулиці, вкритої бруківкою, що нам не хотілось зупинятись ні на мить. Особливо порадував дідусь, що двічі доганяв нас на якомусь старому мотоциклі. Першого разу чолов’яга хотів нам показати джерело з цілющою водою, а через деякий час наздогнав вдруге зі словами “хлопці, дам вам риби на уху, риби на ухуу”! 

Ми доїхали до озера, біля якого за планом наших і повинен був закінчитись їх день, та комарі мені м’яко натякнули, що залишитися тут з одним тільки спальним мішком не варто, тому я вирішив крутити далі до Володимирця, який знаходився в кількох кілометрах звідси. Там я гарно повечеряв, зідзвонився з Андрієм, що крутив позаду, та зустрів його гарячою піцою. Після кави ми були налаштовані крутити всю ніч, та вистачило нас на півтори годинки, за які ми встигли проїхали 35 км до міста Вараш. По дорозі у Андрія випав телефон прямо в переднє колесо, і добряче там покрутившись, впав на асфальт, а разом з ним впав і Андрій. На щастя, не постраждав ані гаджет, ані сам Андрій, тому розуміючи, що наша концентрація вже давно пішла спати, ми прийняли рішення зупинитись в місті на ночівлю.

День 3 (230 км)

Через неймовірну спеку та відсутність нормальної їжі день видався доволі важкеньким. Перебивався батончиками, печенюхами з кавою, а в Городку взагалі закортіло мівінки з бутербродом та помідорою. На такому паливі далеко не заїдеш, а повноцінно поїсти вдалось аж в Ковелі, до якого я ледь добрався поплавленою сонцем центральною трасою з сильним зустрічним вітром близько 5-ої вечора. Благо неподалік була розташована дитяча місцева школа з плавання, з якою організатори домовились за душ для учасників марафону. Там я зустрів декількох учасників, які вже готувались відчалювати. Серед них був й отець Олександр, як каже мій друг Богдан “в миру – Саня”.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Саня також вдруге бере участь в марафоні і я цьому надзвичайно радію! Коли він є – я можу бути спокійним за контент для своїх відосів, адже я впевнений в тому, що він втне якийсь хіт. Для прикладу минулого року, після фінішу в Ужгороді, ми гуляли набережною і він спробував їздити на велосипеді по місцевій річці, виглядаючи при цьому як велосипедний Ісус. Цього року був хітяра з кадилом, яким ми освячували Богдановий велосипед Cinelli, та про цю історію я розповім вже в фінальній частині.

Холодний душ привів мене до тями, і я виїхав трішки пізніше за хлопців, то доганяючи, то відпускаючи їх. Під’їжджаючи до північного-заходу почали з’являтися перші озера в красивому нічному тумані. Шкода, що проїжджав я ці місця так пізно, так нічого і не побачивши, адже вперше бував в Шацьку. Відчув тільки холодну свіжість та різке падіння температури. А проїжджаючи озеро Світязь взагалі подумав, що це якийсь тусовочний фестиваль, такої кількості людей та нічних клубів я востаннє бачив, мабуть, ще в нічному Таїланді на популярній вулиці Бангла Роуд.

Дорога до чекпойнту затягнулась і замість останніх десяти кілометрів, які я чомусь намалював в своїй голові, довелось проїхати цілих 30. Врешті-решт добравшись о пів на першу ночі до місця призначення, добрий чолов’яга відкрив браму і пустив мене в середину на подвір’я, де тусувалось близько десятка учасників. Всі номери були зайняті, проте мене вони й не цікавили, адже я мав файний настрій ночувати на доглянутому газончику з видом на зоряне небо. Кинув гаджети на зарядку, надувний килимок поставив на лежак та розташувався ближче до парасольки на випадок дощу, і вже наступної миті заснув.

День 4 (233 км)

Під ранок прокинувся від того, що мене добряче трясло від холоду та сирості від озер, хоча, в цілому, на свіжому повітрі спалось пречудово. Кількість велосипедів та розкиданих по газону тіл збільшилась, тому поки всі ще спали, я поснідав, спакував свої пожитки та вирушив в дорогу. На полях порались люди на тракторах, а сонце нещадно припікало вже з самого ранку, тому старався їхати в енергозберігаючому режимі, відверто кажучи плентався, скубаючи вишні та зупиняючись на пітстопи з холодною колою та замороженим льодом.

Ціллю на сьогодні було доїхати до Жовкви, там заночувати, а зранку зустрітися з Богданом десь на маршруті в районі Івано-Франкового, щоб погомоніти та проїхати разом пару десятків кілометрів. В Павлівці сидів з годину часу під магазином, ховаючись від спеки. Згодом мені склали компанію двоє учасників, а деякий час після них – ще парочка. До тями нас привела група велосипедистів, що промчались повз нас наче поїзд. Довелось наздоганяти. Хлопці на чолі з диким Жорою з номером 029 натягували дуже моцно! Повним складом, з гарною швидкістю та практично без зупинок, під вечір ми дісталися до Жовкви.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

На заправці хлопці букали готель, я ж прагнув пригод та мінімум комфорту, тому вирішив, в першу чергу, повечеряти, а заночувати вже де прийдеться. В той час наша збірна з футболу якраз проводила матч в рамках Євро 2020, тому всі заклади на центральній площі були вщент забиті, та в одному мені таки вдалось замовити піцу, яку потім їв на бордюрі біля дороги. Вболівальницькі крики доносились з усіх сторін, тому я добре знав, що раніше, ніж закінчиться матч, поспати мені точно не вдасться. Блукаючи між двориками побачив великий сад на приватній території, зайшов всередину, підвипивші господарі, звісно, також дивились гру, та без жодних питань дозволили мені заночувати в саду.

Сам не помітив, що ліг під яблунькою, з якої з періодичністю в дві хвилини падали маленькі яблука, в основному поряд, але інколи приходилось й по мені. Списались з Богданом та ще раз домовились за зустріч. Крізь сон, хоч і на слух, сам того не бажаючи, все ще слідкував за матчем. Голллл! Як виявилось потім, це наші хлопці обіграли Швецію в 1/8 фіналу. Фінальний свисток, і я вирубаюсь.

День 5-6 (562 км нон-стоп) 

Тільки зранку я побачив, наскільки красивим є місто Жовква. Тут навіть свій замок є, не говорячи по костьоли, красиву центральну площу, височенні оборонні мури та брами, одна з яких – Глинська брама якраз розташовувалась по нашому маршруту на виїзді з міста. Вночі Богдан їздив зустрічати першого фінішера – Артема Грищука, який вже другий рік поспіль не залишає іншим учасникам жодних шансів. 

Це як історії з інтернету про фермера, який в черевиках виграв ультрамарафон з бігу просто тому, що не знав, що на маршруті дозволяється спати. Тільки Артем не спить свідомо і в черговий раз доводить, що в таких марафонах перемагає не той, хто їде швидше за всіх, а той, хто може довше за всіх всидіти в сідлі. Переможцю було нікуди подітися посеред нічного Львова, тому Богдан захостив його в себе вдома, при цьому також не дуже виспавшись. До цього я неуспішно намагався сховатись під накриттям біля якогось торгівельного складу, та звідти мене, як бродячого пса, вигнав мокнути під грозою з блискавками безсердечний охоронець. Не будьте такими.

Взагалі ця зустріч для мене стала переломною, адже після неї я якимось чином мобілізував внутрішні сили та, тримаючи в голові Богданову фразу “поспішай повільно”, більше не метушився, але й не тормозив. Якщо раніше під час зупинок на обід я міг лежати та нічого не робити, очікуючи на приготування їжі, то тепер я паралельно оптимізовував місце в сумці, змащував ланцюг, вивчав маршрут, що чекав мене попереду тощо. Богданові спокій, холоднокровність та впевненість ніби передались мені). Я справді в це вірю, адже після того, як ми попрощались біля села з символічною назвою Переможне та домовились зустрітись на фініші, я раз за разом почав добирати та переганяти інших учасників. 

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Історії, після яких починаєш вірити в магію

В першу чергу, пишу цей текст заради того, щоб якомога детальніше закарбувати дивовижні історії які, на превеликий жаль, з часом розмиються в моїй пам’яті, проте ще деякий час житимуть в цій статті, допоки її не перестануть перечитувати нові читачі, а сама стаття не переміститься в архів.

Обидві історії мали місце в Карпатах, що не дивно, адже це справді потужне та магічне місце. Хоча перша історія – про рис, а друга – про кавуни та кукурудзу, жодна з них, насправді, не має ніякого відношення до їжі.

Перша історія

Від третього чекпойнту мене відділяв один перевал, проте сил вже зовсім не залишилось: 240км в ногах, я голодний як вовк, а заклади, в яких можна було б повноцінно повечеряти, вже зачинені. Я вже було змирився зі своєю важкою участю та морально готувався пішки забиратись на перевал, як в один момент з хмар, що супроводжували мене останні кілометри, стіною полився дощ. Під’їхавши до першого ж будинку з накриттям я почав одягати бахіли, щоб потім продовжити своє надповільне сходження, як раптом з дверей виходить мужик і каже: “слухай, я тут наготував рису з овочами, проте завтра повинен їхати на Київ, а воно все пропаде. Ти не хочеш поїсти?”.

Називайте це збігом обставин або ж чимось більшим, проте сказати, що я був шокований в той момент, це нічого не сказати. Я просто кивнув головою і декілька хвилин мовчки, з однією бахілою в руках спостерігав, як цей добрий чоловік накидав та розігрівав мені їжу, при цьому щось паралельно розповідаючи. Я попросив дозволу поїсти надворі, щоб бува не пропустити когось із учасників (кожен фінішер, який переслідував спортивний інтерес підтвердить, що нічого так не мотивує як інші учасники, що тебе обганяють).

Ми розговорилися, я розповів йому вищесказану історію, і ми обидвоє просто пожали плечима, не маючи їй ніякого пояснення. Весь рис я не подужав, а мужик мені ще й печенюх в дорогу насипав. Я декілька раз щиро подякував, одягнув другу бахілу, та сповнений енергії не так від рису, як від усвідомлення того, що зі мною щойно відбулось, продовжив свій шлях, раз за разом прокручуючи цю історію в своїй голові. Через декілька хвилин я ще раз промок, та у винагороду мав можливість спостерігати чудовий туман на перевалі, який з часом змінився на ще прекрасніший захід сонця на Пилипці, де зі мною трапилась вже наступна, ще більш захоплююча пригода.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Друга історія

Газда, у якого на подвір’ї був організований третій чекпойнт, гонорово вдарив печатку в моєму паспорті, а на питання, чи є вільні номери для ночівлі відповів, що: “не є, всі кімнати чекають до прибирки”, та й послав мене далі в село до кафе та магазинів. Там я зустрів чотирьох марафонців в світловідбиваючих жилетах: троє із команди “team sudorga”, та ще один райдер, з яким я час від часу перетинався на маршруті та, як виявляється, знайомий вже більше року, але про це згодом.

Хлопці нещадно чистили місцевий магазин від снікерсів, круасанів, води. Одразу стало зрозуміло, що вони налаштовані їхати в ніч і до переможного, а зі слів “опять ти нас добрал” та інтонації з якою Сашко, один із членів команди, зустрів мене на сходах, стало зрозуміло й те, що вони, по ходу, не дуже раді мене бачити. Поки я сів під магазином думати-гадати, що маю робити далі, хлопці прискорились ще більше, і вже наступної миті сховались за горизонтом.

Пряма мова моїх думок на той час: “так, Ігор, ти самотужки добрав команду із трьох чуваків, ти тринадцятий на останньому чекпойнті, до фінішу якихось нещасних 360 км, два перевали, а далі все вниз (так я собі думав). Тільки дев’ята вечора, або ти зараз поступаєш як слабак – лягаєш спати і приїжджаєш невідомо який, або збираєш себе до купи та вигризаєш своє місце в десятці”. Зателефонував до Богдана, запитав його думку. Той запитав авторитетної думки в Артема, сказали “якщо чуєшся нормально, то можеш їхати, типу буде не легко, але цілком реально”.

Хоча почувався я, м’ягко кажучи, трішки гірше за “нормально”, проте вирішив ризикнути. Поки я замовляв вечерю, утеплявся для нічної поїздки та оптимізовував простір в сумці, виваливши весь свій екіп на підлогу, четвертий райдер – Антон, кинувся доганяти хлопців із “судорги” та розчинився в темноті, залишивши мене в компанії трьох добряче підвипивших мужиків, що сиділи за сусіднім столиком. Закарпатський говір розібрати важко, але наскільки я зрозумів, то двоє мужиків респектували іншому, старшому мужику (в народі – вуйкові), довівши того до сліз:

– Ви, мя, вуйку, були як тато!

– Ви мя, хлопці, були як сини!

А поки вуйко плакав, мужики замовили ще чверточку, не давши йому розрахуватись, чим сильно вуйка образили. Я в той час змастив ланцюг, файно поїв, викинув всі фантики, що назбирались від гелів та батончиків за цілий день, записав прощальну сторіз в інстаграм та кинувся в дорогу.

Останній (та єдиний в житті) досвід нічної поїздки в мене був на минулорічному TransUkraїne, коли я о пів на четверту ранку ледь добрався до фінішу в Ужгороді, проїхавши рекордні для себе 360 км за раз. А так, щоб їхати без сну всю ніч, а потім ще й цілий день – вперше, тому я не знав, як себе поведе організм, та не відкидав можливості, що під дією кави мені таки вдасться подолати синевирський перевал, а коли кофеїн разом з моїми силами вивітриться, ляжу десь в канаві спочивати на радість очам, які раз за разом відблискували в темному лісі від світла ліхтарика.

Та на диво їхалось доволі жваво: я швидко адаптувався до темряви, і чергуючи повільну їзду на пологих відрізках з ходьбою на більш крутих, таки вибрався на перевал, а добряче промерзнувши на спуску, згодом зустрів перший силует, що гуляв між кущами на обочині – ним виявився Антон, який вже було шукав місце під намет та зрадівши моїй появі, вирішив скласти компанію ще на декілька кілометрів, допоки вистачить сил.

Їхати стало легше та цікавіше, адже розмови відволікали від педалювання та відчуття сну, що все більше нас накривало. Тут Антон почав розповідати, що на участь в марафоні його вмотивував минулорічний учасник. Як виявилось, Антон торгує кавунами, динями, кукурудзою та іншими смаколиками обабіч дороги неподалік Чернігова, і до нього частенько повертали учасники марафону, щоб підкріпитись та поповнити запаси води.

Я відповів, що минулого року також потрапив до однієї схожої придорожньої лавки, де мене напоїли, облили водою зі шланга, нагодували динями та дали в дорогу смачної кукурудзи, а з продавцем я щиро порозмовляв на тему гревел-велосипедів, адже той й собі хотів купити щось схожу. “То були не дині, – каже Антон,- а жовті кавуни”. “Точно, жовті кавуни!”- відповідаю я. Ми замовкли та придивились одне до одного. В одну мить мертву тишу на шматки розірвав дикий сміх, коли двоє чолов’яг зрозуміли, що розповідають одну і ту ж саму історію. Так, саме ми близько року тому випадково зустрілись біля траси, розмовляли про велосипеди, а Антон щиро частував мене жовтими кавунами.

Після тієї зустрічі Антон назбирав на велосипед та також вирішив брати участь в марафоні, і саме в такий спосіб, о третій ночі, трішки не доїжджаючи до озера Синевир ми розуміємо, наскільки неймовірною є ця історія. А по дорозі зустрівши хлопців з sudorga team, останні, мабуть, й не зрозуміли, що з нами коїться, адже усмішка не сходила з наших облич до самого озера. 

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

Фінішний спурт 

Повертаючись серед ночі на синевирський перевал Антона почало добряче ковбасити, тому він вирішив зупинитись та розкласти намет. Я трішки підторможував, для прикладу одного разу зупинився, щоб знайти в сумці світловідбиваючий жилет, який в той час був на мені, проте нічого смертельного не відчував, тому продовжив їхати вже сам, а на холодному спуску взагалі остаточно прокинувся. Та добряче накрило вже на світанку, коли в кущах я почав бачити силуети голих дівчат, що за мною підглядали, а ями на дорогах оживали та перетворювались в собак.

В якийсь момент їхати стало просто неможливо, тому як тільки я побачив зупинку з лавочкою, одразу вирішив декілька хвилин подрімати, щоб прогнати сон. Поставив будильник на 15 хвилин і як тільки я заплющив очі, він одразу заграв. Поставив ще один будильник, тепер на 10 хвилин, проте прокинувся від проникливого холоду, тому одразу сів на велосипед та почав крутити педалі, щоб зігрітись. “Галюни” прогнав і спати більше не хотілось, проте хвилин 10 мною трясло від холоду, і тільки завдяки градієнтам Турунського перевалу мені вдалось відігрітись. В якийсь момент зрозумів, що й раніше їздив по цих перевалах, тільки в іншу сторону. Після Вишківського перевалу почався тривалий спуск аж до Вигоди, де вдалось смачно поснідати.

Десь біля обіду почало накривати вдруге, і як тільки я повернув на зупинку з лавочкою, щоб декілька хвилин подрімати, повз мене пронеслись браві хлопці із “sudorga team”. Сон як рукою зняло, і я одразу кинувся їх наздоганяти. Я розумів, що якщо їх зараз відпущу, то наступного разу побачу вже на фініші. Після 400+ кілометрів в ногах з половиною фляги води, одним кофеїновим гелем в кишені та сиром-косичкою дводенної давності, примотаним до рами, зі швидкістю 30-35 км/год я мчався за ними кілометрів зо двадцять, віддаючи останні сили. Хлопці часто обертались та коли все ще бачили мене за собою, починали навалювати ще дужче.

 

 

 

TransUkraїne

 

 

 

В якийсь момент я зовсім втратив їх із виду, прийняв гель, та продовжував крутити, що було сил. І мені таки вдалось їх наздогнати, коли ті вперлись в високий паркан, який потрібно було обходити пішки. З того моменту ми їхали разом й аж до самого фінішу. І заздалегідь домовились, як личить справжнім чоловікам, розіграти на чу-ва-чі місця у фінішному списку).

На фініші нас вже чекали Богдан та хлопці, що приїхали на день раніше, а саме: Макар, Женя та Максим. Загалом ж перед нами фінішувало 8 учасників, тому ми розігрували 9-12 місця, і я дуже радий та вдячний хлопцям із судорги, що мені дісталось десяте, адже минулого року саме Богдан, який хоч і не брав участь цього року, проте добряче мені допоміг, також фінішував десятим. Саме йому й присвячую свій здобуток.

ЗВІДСИ



Комментировать статью
Автор*:
Текст*:
Доступно для ввода 800 символов
Проверка*:
 

также читайте

по теме

фототема (архивное фото)

© фото: .

5. Козленок Колин стоит на спине осла по имени Дженни в парке Йоркшира в Брэнтоне. (JESSICA RIEDERER / CATERS)

   
новости   |   архив   |   фототема   |   редакция   |   RSS

© 2005 - 2007 «ТЕМА»
Перепечатка материалов в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.
Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание имени и адреса нашего ресурса (гиперссылка).

Код нашей кнопки:

  Rambler's Top100