Сільське-міське 2

Село – це корені, від них не можна відриватися, їх слід плекати. Так. Але дерево й нація мають рости, а не залишатися на стадії ґрунту. А корені – вони завжди з нами, їх неможливо позбутися, вони глибоко в генах.

Чому ж люди сприймають саму згадку про міську культуру, яка, власне виходить з сільської, як зазіхання на ідентичність й «совкові наративи»?

Напевно, багатьом сільське життя й звичаї уявляються таким собі раєм, який людина втрачає, скоївши першородний гріх, з’єднавшись з містом, зі знаннями й технологіями. Це був розповсюджений погляд, який підтримували провідні соціологи й антропологи у середині минулого сторіччя. Теорія про «благородного дикуна», про людину-чистий аркуш штовхала у 60-х натовпи хіпі у комуни, геть зі студентських містечок й індустріальних центрів на волю, ближче до природи: жити природнім життям, курити траву, грати хіпі-стайл м’юзік й насолоджуватися вільною любов’ю.

Так ідеологи хіпі бачили засади революції молоді проти виснажливого світу батьків – капіталізму з його принадами й вадами. Революція провалилася, хіпі-ідеї виявились утопією. Банди байкарів, наркотики, чистий кримінал й втягування неповнолітніх у проституцію - такою була «побочка» революції, яка провалилася й не могло статися інакше. А ще вона породила натовпи неосвічених дикунів, які постарішали й народили нащадків, яким нічого не змогли передати окрім мистецтва бульбулятора. Дехто саме цим пояснює той безлад, що коїться нині у світі через дикунство отих нащадків брудних ґіпі.

Теорії чистого листа й благородних дикунів були переконливо спростовані науковцями ближче до кінця минулого століття. Не можна створити «новий тип людини», про що мріяла красна професура, затяті ленінці й ґіпі. Як кажуть науковці, наш мозок підготовлений для життя на вчора, а не для нинішніх умов. Конструкція нейронних зв’язків формувалася мільйони років. Лімбічна система сформована дуже давно й геть під інші умови існування. Змінити її протягом кількох поколінь навчанням, культурою, тиском психологічним чи загрозою фізичного болю – забудьте. Все це призводить лише до ГУЛАГів й холокостів. Людина залишається незмінною з легким нашаруванням культури, яке швидко змивається під дією потрясінь.

Так саме переконливо спростоване уявлення нібито людина за своєю природою – благородна персона, не схильна до насильства. Насильство – в нашій природі. Й воно присутнє у всіх неконтактних племенах, як би їх не показували у пригодницьких фільмах.

Те саме але на інший спосіб пояснює філософ й письменник Роберт Пірсінг, автор бесцелерів «Дзен й мистецтво догляду за мотоциклом» та «Ліла: дослідження моральності». В них він обґрунтовує свою теорію «якості». За його градацією у спрощеному викладі існують три стани суспільства. Перший й найнижчий – «романтичний», біологічний – захоплення красою життя, простотою, блиском. На цьому рівні правлять інстинкти, це призводить до протиріч й протистояння всіх проти всіх. Наступний рівень – соціальний, на якому існують закони, що гарантують стабільність й захищеність. Й найвищий стан суспільства – інтелектуальний, коли життєдіяльність стає творчістю, коли закони ринку відступають, чому не можуть не зрадіти прихильники садку вишневого коло хати, оскільки вони є латентними ліваками й дати їм волю – радо все відберуть й поділять по справедливості.

Отже, протиставлення сіла й міста, на користь села, «коренів» - це шлях назад. Якщо садок вишневий коло хати – це втрачений рай, в який так хочеться повернутися, то місто – це капіталістичний ад. Треба визнати: оспівування села й спротив індустріалізації та іншим «принадам» капіталізму – це вибір обробки землі палками-копалками, лікування зубів у місцевого коновала й якщо вже геть автентично – без світла й інтернету.

Нам ще дуже далеко до найвищого ступеню якості за Пірсингом. Але варто визнати, що мріяти слід про раціональне життя у високотехнологічному суспільстві, а не у вишневому садочку. Ми сьогодні найзлиденніша країна Європи з оскаженілим сусідом. Аби вижити – слід оспівувати міську культуру, зробити взірцем народу не Галю, яка несе воду, а миршавого айтішника й інженера, зварювальника й пілота дрону з технічною освітою. Териконами, фабричними трубами й лабораторіями слід ілюструвати неньку Україну. А прекрасними сільськими пейзажами - ілюструвати українську класику сторічної давнини.