НІХТО НЕ ПОМИРАЄ ВІД НЕСТАЧІ КИСНЮ

Вона, пчихаючи від столітньої бібліотечної пилюки, випльовуючи цілі сторінки і нічого від цього не втрачаючи, була якою завгодно, лишень не живою. Те, що можна стиснути до розмірів звичайного шкільного підручника за такий-то клас не страшно, не боляче, не твоє.

Страшно стає, коли намагаєшся кострубато висловити щось, що, ну звичайно, ніхто до тебе відчував окрім мільярду-другого підлітків «так ніхто не кохав» та інші несподіванки. І не знаходиш слів, навіть чужих. Класика жанру у образі усіх Пушкіних та Шевченко не підходить тому, що відсутні такі атрибути твого життя як «вуличний секс, фасований чай». Або «Святковий Дублін, теплі вязані светри, «Кренберіс» в плеєрі, тмин та табак на столі». Залежить від пори року?.. «Перші аборти, татові джинси, мамин ліфчик » поза часом.

Хтось казав, що хороший письменник це той, кому хочеться подзвонити.

У 2003 мені було 17. І єдиною захисною реакцією на таку кількість прямих потраплянь могла стати істерика.

Дістаньте мені з-під землі цього Жадана, або я негайно повішусь на власних шнурівках. Він у Харкові?! Добре, завтра їдемо до Харкова

Хороший письменник це той, кому хочеться подзвонити. Жадана хотілось побачити. Хоча б  для того, щоб повірити, що він дійсно існує. Точніше живе.

Але до Харкова ніхто не поїхав. Залишалося лише рвати «Цитатник» на цитати, латки та папірці для записок і «пластиковою запальничкою прогрівати небеса».

«Надати розмаху національному відродженню повісити на ліхтарях перед оперним усіх ворогів, євреїв передусім, потім гомосексуалістів, можливо фашистів та більшовиків, все одно більша частина з них євреї та гомосексуалісти», - на якійсь черговій прокуреній кухні я знайшла «НАШ» і, захлинаючись від захвату, читала уголос перший-кращий текст, - «Виховати нарешті нормальне покоління, яке приведе їх до влади і залишить у спокої, у спокійній країні, де всім вже буде насрати на політику, на газети і радіо, де ніхто нічого не буде знати про Фіделя і Мао»

Хтось заглянув через плече:

- Прізвище якесь знайоме. Ти не його цитуєш з приводу і без?

Казали ж розумні люди не дивися вниз. Я подивилася. Сергій Жадан, Anarchy in UKR. Ще один вистріл впритул.

6-го березня ми збиралися напитися. Знаєте, «Мао мертвий, Фідель мертвий», а ми ще ні. І чим більше людей, тим більша вірогідність того, що наші найневдаліші фото розкидають по хрестоматіям, тому у аську моєму не зовсім близькому другу я кинула лаконічне «приїжджай до мене пити».

-  Не сьогодні  -  Жадан в «Бабуїні».

Якщо так, то можна загубитися в трубі, два рази у повній відключці пройти туди-сюди по глобусу, паралельно видзвонюючи когось. 

Вже не треба ні телефонувати «хорошому письменнику», ні їхати до  Харкова, ані читати його всім, захлинаючись, у голос він сам читав.

Залишалось одне - не розплакатись. Не зважаючи на те, що ти «дозволяєш говорити їм про себе як про померлого і крутити у прокурених пальцях своє серце чорне від втраченого кохання, легких наркотиків та неправильного харчування ». Не зважаючи на те, що «насправді ніхто не помирає від нестачі кисню, помирають власне від нестачі любові або нестачі бабла». Не зважаючи на те, що «ситуація складається таким чином, що кожна наступна новина справді може виявитися для тебе останньою», а «для продовження життя тобі необхідна стороння допомога і, бажано, щоб це була допомога безпосередньо від господа бога або когось із його найближчого оточення»

- Тепер ти бачиш, що у нього немає ні крил, ні німбу?, - спитали у мене.

Не впевнена.