Казкове королівство Марокко. Частина 1. Римські канікули, Маракеш та Ессуейра

Рим завжди чудовий й до нього можна приїжджати безліч разів. Цього разу не напружувало багато сміття на вулицях, проте дратувала  присутність афроєвропейців. Ні, я не расист, але коли до тебе постійно чіпляються, це не дозволяє насолодитися навколишньою красою. Афроєвропейці  звертались з такими питаннями: “ Хай, братело, ти з Африки? У тебе кльові шузи. Білий братан та чорний братан разом назавжди”. Після  отриманих відповідей чорний братан намагається всунути в руки якусь  дешеву фігню (браслет, магніт, або ще щось). Щойно ви його візьмете, як почнеться друга дія: тобі розкажуть, що ти винен гроші, а назад він фігню не візьме, бо в нього помацаний товар,  ніхто не купить. Тому, громадяни, будьте пильними, відправляйте продавців одразу в бан, але з посмішкою на обличчі: пам’ятаймо –ми за дружбу народів.

Два дні в Римі пролетіли дуже швидко, і ми вже летимо над Середземним морем в напрямку Маракеша.  Через три години спокійного перельоту  літак, пробивши хмари та для пристойності потрусивши нас в турбулентності, м’яко сів на злітну смугу. 

Аеропорт Маракеша  - це сучасна модерна будова, всередині  чисто та світло. Перед  паспортним контролем стафи формують чергу в залежності від того чи є у вас маленькі діти, чи ви інвалід, або маєте якусь перевагу перед іншими. Стафи чітко слідкують, аби ніхто не ліз під стрічками, і якщо такого зловлять, то одразу відправляють в кінець черги, що й сталося з кількома пасажирами. Повернувшись до дому, в аеропорту Бориспіль ми з соромом дивились, як наші громадяни, дуже поважного вигляду, повзуть рачки  під стрічку. Шкода. Що у нас стафів немає.

 Поліцейські на паспортному контролі  тримали нас довго, вносили в комп’ютер наші дані, щось у них не виходило, нас перепитували, потім знову щось писали, читали та нарешті, хвилин за сорок, ми отримали право ступити на територію  Королівства Марокко.

В аеропорту поміняли гроші по курсу 10.8 дирхам за Євро та пішли шукати автобус до Маракеша. Пройшовши стоянку для машин та віддбившись від таксистів, знайшли  наш автобус. Одразу виявилось, що ціна на квиток вдвічі більша за  ту, про яку ми читали, але вибору не було: заплатили по 30 дирхам за кожного, попросили водія підказати нашу зупинку. Забравши ще кількох пасажирів з різних куточків Європи, автобус рушив до Маракешу. Хоч від аеропорту до міста недалеко, дорога зайняла майже годину. Рух  машин щільний, також багато мотоциклів, велосипедів та людей. Все це рухається повільно та хаотично. Водій кілька раз зупинявся,  махав рукою та щось розказував, але кожного разу це була не наша зупинка. Плюс цього маршруту: він їде через все місто це майже екскурсійна подорож. На перший погляд Маракеш дуже цікаве місто, з незвичною архітектурою, зеленими парками. Будинки своєрідні, невисокі й одного кольору червоної глини. Є сучасні магазини, сучасний громадський транспорт, велосипедні станції, як в європейських країнах, і все це густо змішано з арабською культурою.

Нарешті, наша зупинка біля залізничного вокзалу: ми подякували водієві та побігли шукати автовокзал, де слід сісти в автобус фірми Supratours до міста Ессуейра,  розташоване на узбережжі Атлантичного океану за 200 кілометрів від Маракешу.

Виявилось, що автобус тільки поїхав, а наступний - за півтори години. Ми купили квитки  на автобус на 19.00 (по 80 дихрам за особу) та пішли до найближчої  їдальні, яка за називалась рестораном місцевої кухні. Тут готували страви марокканської кухні. Почитавши меню, ми відчули, що нас охоплює звірячий голод, бо снідали о восьмій ранку, а зараз шоста вечора. Після короткої наради вирішили купити салат, картоплю фрі, та маленький танжір - горщечок на 1 кг м’яса(далі йшов середній на 1,5кг та великий на 2 кг). Це було занадто, але дуже смачно. З великими труднощами ми встали з-за столу та поплентались до автобуса.

Посадка на автобус вже почалась і тут з’ясувалось, що треба купити квитки на багаж, бо з рюкзаками в середину не пускають ( у нас були не великі рюкзаки ). Я побіг спочатку до каси, але там сказали, що квитки треба купувати в камері схову. Успішно виконав всі процедури ми таки потрапили в середину автобусу, але на наших місцях сиділа пара французів. На зауваження моєї дружини вони спочатку сказали, що на квитках немає місць. Ми довели їм, що це не так. Потім вони почали казати, що в автобусі багато вільних місць, тому ми можемо сісти де завгодно. Але ця ідея нам не сподобалась Вони неохоче, з незадоволеними обличчями  посунулись, звільнив наші місця.

Покружлявши містом, автобус виїхав на дорогу до Ессуейри й набрав швидкість. За вікном – безмежна рівнина, подекуди  ростуть пальми, невідомі нам дерева та кущі. Дуже швидко стемніло, пішов дощ. За вікном - нічого не видно окрім сполохів блискавок.

О десятій вечора  прибули в Ессуейру та пішли шукати наш будиночок, де замовили кімнату. Попри пізній час на вулицях було чимало народу.

Навігатор привів до вулиці, де мав бути, наш будинок, але ні назви вулиці ні номеру будинку, ні будь-якого знаку ми не знайшли. Спочатку запитали у перехожого, потім у дядька, який сидів на стільці біля будинку. Той дістав телефона та подзвонив на номер в букінгу. За п’ять хвилин прибіг наш господар.

Зовні марокканські будинки не цікаві: це куби в три або чотири поверхи з маленькими завжди зачиненими вікнами, пофарбовані в колір червоної глини, білі або жовті. Але коли ви заходите  в середину, одразу потрапляєте в казку “1000 і одна ніч”. Будинок в середині являє щось на зразок  колодязя аж до першого поверху, кругом розташовані кімнати з виходом на невеличкі балкончики з видом у двір. Така конструкція дозволяє зберігати прохолоду навіть в спекотні дні. На першому поверсі стоять столики, стільці та дивани. Тут можна сидіти, пити чай, їсти солодощі, а якщо подивитись наверх, то ви побачите небо. Стіни в середині будинку оздобленні мозаїкою, або плиткою.  По всіх кутках розставлені різні дрібнички декору в марокканському  стилі: не житло, а казка. Приватні будинки, в яких для туристів здають кімнати називають ріади. Дві спальні з кухнею, душем, туалетом та кімнатою для відпочинку дістались нам на другому поверсі.

Господар - молодий чоловік, який проживає в цьому ж будинку з мамою та родичами. Не зважаючи на пізню годину, він пригостив нас марокканським чаєм з м’ятою та печивом, яке зробила його мама. Допивши чай та розпитавши про місто, ми звалилися в ліжко, бо втома валила з ніг.

На ранок рушили роздивлятися місто. Еccуейра розташовано на березі Атлантичного океану.  Воно невелике, обійти можна за годину. Місто туристичне, з гарними дорогами. На березі розташовані готелі та ресторани, а на вулицях повно туристів. Основні пам’ятки - це величезний пляж, який утворюється під час відливу, а також медіна – стара частина міста, яка розташована за фортечним муром.

Була субота, пляж вщент забитий. Місцевий пляж виглядає наступним чином: багато чоловіків різного віку азартно грають у футбол, а жінки в довгому одязі та хустинках прогулюються біля води й фотографуються. В далечині  народ катається на верблюдах та квадроциклах. Зробивши пару фото  й подихавши морським повітрям, ми рушили в медину.

Тільки  минувши ворота фортеці, потрапляєш на східний базар. На вузьких вулицях розташовані безліч крамниць з різним крамом. Тут ви можете побачити як вручну виготовляють шкіряні капці, дерев’яні вироби, металеві світильники та посуд. Тут продають різноманітну їжу, не зважаючи на порушення всіх санітарних норм. Туристи нескінченним потоком сунуть по медіні. Трохи повештавшись  по вузьким вулицям, ми натрапили на рибний ринок, де нахабні чайки, розміром з гарного гусака, ходили по столах й чекали коли  якийсь продавець зловить гаву, аби щось вкрасти. Тут ми й купили собі інгредієнти для нашого обіду: з півкіло креветок та шмать тунця. Дорогою побачили  велетенську полуницю, не втримались, купили кіло, а пізніше ще докупили солодких мандарин.

Після обіду пішли далі шукати красоти міста. Цього разу пішли до форту, за яким був порт для рибалок.

Порт виглядав як “Садом з Гоморою”: всюди брудно, всюди розкидане будівельне сміття, залишки риби, водорості та гомінливі чайки. На березі - рибацькі човни та спорядження для риболовлі. Прямо тут рибалки продавали свіжу рибу: запах - ще той.

Потинявшись серед рибалок, дізнались, що ціна на рибопродукти вдвічі нижча ніж в медіні: питання що будимо їсти на вечерю зняли купівлею креветок та пари рибин. Поруч  дядько продавав мушлю - 7 дирхамів за 1штуку. Маленьким ножем він відкривав мушлю та поливав лимонним соком. Ми з’їли по парі, а як бонус отримали по кілька смачних рапанів.

А наступного дня нам слід було рушати до Маракеша.

Далі буде