Культура без Фюрера

  Знатний літературний дядько Чарльз Буковські елегантно вичленував другий стан культури, яка вважає себе авангардною й радикальною. «Художники та інтелектуали - загалом, фуфло, що самовдоволено насолоджується благами суспільства, на яке вони дзявкають», - пише він у своїй книзі «Поштове відділення». Якщо ми проаналізуємо історію мистецтва за останні сто років, то зможемо переконатися - з 60-х і донині відбувалася неймовірна трансформація: протест насував рис гри в протест, ішов з реального у віртуальне, телевізійне, рекламне. Художника більше не цікавила ідея протесту, але збуджував його образ. Художник більше не питав себе «чим є протест?», а задавався питанням «як виглядає протест?».

Коротше кажучи, на другому авангардному стані культура була поглинена Суспільством Спектаклю та бодрійяровськими симулякрами. Останній цвях у її труну заколотив Енді Уорхол. Протест став не дією, але імітацією дії. Імітація стала товаром. Ми не можемо обєктивно оцінити добре це або погано. Так сталося і це потрібно зрозуміти, тому що ми маємо справу з даністю.

Що стосується України, то зараз тут можна спостерігати перекручену форму іншого, третього культурного стану. Потужний авангард тут поки не народився. Не народилося тут і ринкових відносин до сучасного мистецтва. Зубастого антигромадського протесту теж не трапилося. При цьому, у суспільстві відбуваються т.зв. «демократичні перетворення», які на первинному тлі несуть нам ідеї свободи, терпимості та індивідуалізму. Не беруся оцінювати реальність цих перетворень, але... вигляд культури, що існує в цій ситуації, заслуговує на увагу.

Що ж відбувається? Сучасна українська культура - це дуже ледачий простір. По-перше, він абсолютно відірваний від суспільства і не цікавить його. По-друге, творці цієї культури - мізерна купка людей, які найчастіше не мають ні впливу, ні художньої енергії, здатної перетворюватись на вірус, що паразитує в головах мас. Українське суспільство та українське мистецтво - чужі, далекі одна від одної системи. Більш того, культурна еволюція не відбулася тут належним, паралельним світовому чином, а тому ми відрізані від міжнародного творчого діалогу.

Кожна з вищезгаданих претензій може бути окремо розглянута, але ключовий момент, який би мені хотілося виділити в даній статті, це слово «лінь». Насмілюся припустити, що лінощі української сучасної культури - результат свободи в українському суспільстві. На жаль, радіти тут нема чому, тому що наша свобода не є заслугою якихось там демократичних реформ і революцій, анархістських бунтів або іншого лівого радикалізму. Ця свобода вузькоспеціалізована - вона стосується тільки сфер художніх, культурних. Держава не придушує сучасну культуру зовсім не тому, що розуміє її та враховує важливість її існування на рівних правилах з усім європейським простором. Держава не придушує її тому, що вона, як було сказано вище, відірвана від суспільства, позбавлена впливу на нього, представлена трьома каліками, які незабаром помруть. Іншими словами, сучасна українська культура незначна. Більш того, її збиткова еволюція не подарувала їй зубів. Серйозно кусати державу вона не в змозі. Вона може дзявкати. Але хто почує це? Друзі й «собутильники» тих, хто дзявкає.

Культурна свобода породжує неможливість протесту, а без протесту немає авангарду, без війни немає життя, без крові немає майбутнього. Тільки протест може мотивувати авангард. Тільки мотивований він може створювати нове мистецтво, рухатися вперед, продиратися крізь тернини до зірок, мацати злободенність. Парадоксально, але якщо всесвітнє зло в особі держави залишить художників без догляду та у спокої - вони зледащіють (що й відбувається), перетворяться на нудьгуючих пузатих жуків, які живуть без страждань, а отже не можуть створювати авангард. Все що буде їм під силу - пожирати гранти та створювати загальноєвропейські проекти, які пропагують громадянське суспільство. Потенційні споживачі сучасного українського мистецтва нині сплять. Їх не можна розбудити без грому та блискавки, не можна розбудити, не вдаривши. От і виходить, що contemporary art (і особливо література) в Україні - це невиразний безрезонансний слиз, що навіть на роль обивательської попси претендувати не може.

Свобода буде зміцнювати в Україні позиції ліні. У ліні буде множитись нудьга. В нудьзі розростатиметься нинішня ситуація, коли немає систем і структур - тільки елементи, що витають у хаосі, без магнетизму, взаємодії, без бажання поговорити, без можливості зацікавити.

Впевнений, багато лібералів не погодяться із мною, але український художник має потребу в придушенні та стусанах в ім'я майбутнього, в ім'я розвитку та життя. Авангард без Фюрера неможливий.

Приклад милостивого простору з потенціями на культурний ренесанс - сучасна Росія. Адже, здавалося б, гіршої країни не придумаєш. З одного боку, всі її ненавидять. З іншого боку, всередині її черевця народжуються справжні монстри - православні мракобіси, скіни, нашисти, путінські цербери, борці за мораль і моральність, цензуру та чистоту суспільства від наркотиків. Настільки багатого на хвилююче каліцтво простору культура бажати не могла.

Фокус у наступному - будучи таким собі світовим чудовиськом, Росія однаково не в силах подолати Суспільство Спектаклю. Таким чином, вона не може бути повтором сталінського СРСР або нацистської Німеччини Гітлера. Телевізор усе змінив. Державне придушення мистецтва в Росії - це вже не тоталітаризм. Це подарунок авангардній культурі, що може врешті-решт знайти довгоочікуваний образ революціонера-партизана, образ істини, що атакується, прекрасної правди, яку намагаються замовчати. Про подібне я намагався написати в статті «Театр Ілюзій імені Заборонених книг». Мова йде про поневолення, яке культура, за допомогою медіа, може використовувати на благо. Суспільство Спектаклю, будьте впевнені, допоможе. До ситуації є ілюстрація - у вільній європейській Україні немає жодного радикального видавництва з гарними книжками, а в божевільній фашистській Росії є «Ультра.Культура», «Kolonna» та інші великі. Іншими словами, дія породила протидію. Тоталітарна держава не має сил перемогти нові технології та сучасні медіа. Вона може скалитися і нападати, але все це працюватиме лише на одне - на рекламу культурного авангарду. Він просто краще продаватиметься. От і весь результат.

Нещодавно російська Генпрокуратура ухвалила спалити окремі книги видавництва «Ультра.Культура» і «У-Факторія» (а неофіційно ухвалила спалити саме видавництво - прим. ред.). З одного боку, це жахливо і від цього тхне глухим середньовіччям. З іншого боку, хіба могла б «Ультра.Культура» одержати кращий піар? Мова, добродії, йде про якість культурної гри в «вільному» і «тоталітарному» просторі. Україні лишається сподіватися, що її Фюрер ще попереду.
"Братство"