Чернігів на день. Частина 1

         З Києва до Чернігова можна доїхати менше ніж за 2 години, але ми їхали більше через несприятливі погодні умови і ремонт. Огляд міста розпочали з Дитинця, де зосереджена найбільша кількість пам'яток історії та архітектури.

         Оскільки всі місця для стоянки біля центрального входу були зайняті, довелося заїхати із заднього проходу біля Історичного музею імені Тарновського.
Як видно з назви, в основу колекції музею покладені картини і  старожитності, зібрані поміщиком-меценатом Василем Тарновським в своєму маєтку Качанівка. Але, виявляється, не все так добре було в тій Качанівці. Ось що пише в повісті “Музикант” Тарас Шевченко: «О, если бы я имел великое искусство писать! Я написал бы огромную книгу о гнусностях, совершающихся в с. Качановке. Не помню, в какой именно книге я начитал такое изречение, - что если мы видим подлеца и не показываем на него пальцами, то и мы почти такие же подлецы». А ось як описує Тарас Григорович самого власника маєтку: “А я от нечего делать стал всматриваться в лицо г. Тарновского.

«Руина! Совершенная руина. Он не старик еще, но опередил даже дряхлых стариков. Повисшие, едва сжимающиеся губы, полураскрытые бесцветные глаза, желто-зеленый цвет лица и вдобавок серые, жиденькие волосы и глухота делают его чем-то отвратительным, чем-то на полипа похожим”.

Історія замовчує, де і коли Тарновський наступив на улюблений мозоль Шевченка, а ми традиційно розпочали огляд міста з пам'ятника Кобзарю.

         Пам'ятник встановили 1992 року на місці, де стояв ще радянський Шевченко: бетонний, старий, сумний поет з величезними вусами. Тепер Шевченко молодий, він життєрадісно дивиться на тих, хто сідає на лавку поруч із ним фотографуватися.

         Недалеко знаходиться будинок полкової канцелярії, побудований наприкінці 17 століття полковником Яковом Лизогубом. Потім він належав гетьману Івану Мазепі, з 18 до 20 століття тут був архів, а зараз розмістилися фонди історичного музею.

         З іншого боку добре видно Десну і красивий Річковий вокзал, який з 2012 року практично не використовується. Рік тому приміщення і навколишні території викупив депутат міської ради від “Слуги народу” Юрій Тарасовець. Він планує переобладнати будівлю під заклади харчування, офісні приміщення і станцію човнів. Але роботи ще так і не розпочиналися.

         А ми йдемо далі вздовж валу повз гармати. За однією з версій, після перемоги під Полтавою Петро І не захотів тягнути застарілу зброю до Петербурга і залишив її в Чернігові. Зараз гармат дванадцять. За старою чернігівською традицією, якщо дівчина хоче відшити хлопця, то побачення призначають біля 13-ї гармати.

         З валу відкривається красивий краєвид на Катерининську церкву. Храм споруджено в 1715 році на честь козаків Ченігівського полку, які під командуванням Якова Лизогуба брали учать у штурмі турецької фортеці Азов. Нині це місто в Ростовській області. До ухвалення закону «Про декомунізацію» від церкви починалася Алея героїв з бюстами уродженців Чернігівщини.

         Тут стояли погруддя Юрія Коцюбинського - народився у Вінниці, але молодість пройшла в Чернігові. Його друга Віталія Примакова, про якого детально згадаємо, коли розповідатимемо про Семенівку. В цьому містечку народився і двічі Герой СРСР штурман авіації полковник Василь Сенько. Він не потрапляє під декомунізацію, але погруддя на всяк випадок перенесли на територію КП ”Спецкомбінат КПО”, де він тимчасово зберігається і нині.

         В самому Чернігові народився тільки головнокомандувач військ радянської України Володимир Антонов-Овсієнко. Звичайно, на Алеї героїв був і Микола Щорс, але без коня. Про нього ми згадаємо, коли розповідатимемо про Сновськ. Народний комісар з військових справ України Микола Подвойський народився в Ніжинському повіті. З цього ж району Герой Радянського Союзу Микола Кирпонос, який командував обороною Києва під час Другої світової війни. Більшовицький активіст Микола Кропив'янський з Носівського району.

         Яким робом в цю компанію потрапив уродженець Киргизстану, молдаван Михайло Фрунзе, залишається загадкою. Від його погруддя залишився лише постамент. Не всі знають, що на цьому самому постаменті до 1918 року був бюст Олександра ІІІ. Більшість декомунізованих погрудь зберігаються на території Історичного музею. Зате на Алеї встановили пам'ятники борцям за волю України і жертвам Чорнобиля. Ніхто не чіпав і меморіальний камінь на місці, де стояв будинок поета-байкаря Леоніда Глібова, про якого ми ще розкажемо.

         В Чернігові замість одних героїв з'являються інші. Біля центрального входу  на Дитинець встановили пам'ятники Мартину Небабі, Лазару Барановичу, Князю Мстиславу і Нестору Літописцю.        

         А трохи далі, біля колегіуму, від 2009 року височить бюст Івана Мазепи. Це перший пам’ятник гетьману в українському місті.

         “Забыт Мазепа с давних пор...

         Лишь в торжествующей святыне

         Раз в год анафемой доныне

         Грозя гремит о нем собор», - писав  Олександр Пушкін в поемі “Полтава”. Його бюст встановлений в 1900 році з іншого боку колегіуму. Відомий російський поет трошки помилився: Мазепу не забули. Крім Чернігова в 2016 році пам'ятник йому в повний зріст встановлено у Полтаві. А український народ склав таке прислів'я: “Від Івана до Богдана не було у нас гетьмана!” Про особливості пам'ятника Богдану Хмельницькому ми розкажемо в другій частині звіту.

         Борисо-Глібський і Спасо-Преображенський собори тут згадувати не будемо. Це головні храми Чернігова і про них багато сказано до нас.       

Далі буде