Любим юзерам

Сподіваюся тепер юзери вшилися. Тепер ми з тобою віч на віч, затиснуті між екраном комп'ютера та сліпою стіною буденності. Як в'язні замку Іф, що їх змусив зустрітися Дюма, (підкоп тоді виконував функцію інтернету), який в тому ж таки романі дотепно зауважив: "На певному ступені добробуту, лише зайве є справді необхідним". В якості старшого в'язня хочу дати вам, мій потенційний графе, майбутній месник і мільйонер, кілька зайвих порад; бо вірю що ви достойні найвищої похвали: її зазначають в особових справах щодо кращих з нас так: "Склонєн к побєгу".

1. Ніколи не агітуйте ваших знайомих щодо вищих цінностей. Не закликайте, не переконуйте, не провокуйте (якщо не маєте твердого наміру одразу розвести на гроші). Нехай лишаються такими як є. Бо якби не було ілотів, що б робили спартанці? Не було б лохів, де б балотувалися політики? Якби всі українці тільки те й робили, що боролися за свободу і ніхто, відсиджуючись в тилу, конформістські не вирощував би хліба, не місив би боягузливо цементу для церков, по зрадницькі не вишивав би рушничків, що була б Україна?

Років п'ятнадцять тому один тонкий знавець людської природи повчав мене: Ніколи не став себе на одну дошку з баригою. Тільки но ти припустив, що він людина, що він такий як ти - він тебе нажухав. Баригу повсякчас потрібно заганяти в стійло. Це насправді завжди нам усім погано вдавалося. Тому нині бариги не ставлять нас на одну дошку з собою, а мої вчителі хто в тюрмі, хто в землі, а хто ще гірше - пішов в юристи.

Усі твої знайомі, дружок, поділяються на бариг і на тих хто мріють стати баригами, щоб вони там не плели про поезію. Люби їх такими як вони є. Не мечи їм бісеру. "Схильних до втечі" катастрофічно мало.

2. Завжди ставте "бесмолу" на початку тексту і на початку справи. Це давній дуже корисний мусульманський звичай починати кожне хоч трохи значиме звернення формулою "бесмола ар рахмон, ар рахім" (в ім'я Господа милостивого, милосердного). Тобто все робити в ім'я Господа і все оцінювати з точки зору вічності. "Що є майор Бігль у порівняні з величчю природи!" - казав Гашек, який не слідував принципу "бесмоли". Коли читаєш "Швейка", враження, що всі персонажі там півтора метри зростом. Коли читаєш скажімо Плутарха, здається що його герої всі заввишки три метри.

Гашек чудовий, але його не знатимуть через дві тисячі років. А досі читають лише тому, що він кидав свого Швейка в великі події - у світову війну. Хапатися за велике, щоб стати більше. На початку дев'яностих я сколотив організацію яку назвав УНСО. Чи була це найчисельніша з поміж тодішніх бригад? Далеко ні! Чи була вона найбільш боєздатною? Нажаль ні! Чи була вона найбільш успішною? І близько - ні! Чому ж УНСО пам'ятають через десять років після її зникнення, а інші бригади ні? Тому що тільки УНСО покладала собі загальнонаціональні завдання і висловлювало наднаціональні претензії, чого не робили не лише тодішні кримінальні бригади, але й державні установи. І саме тому жодна жертва не була марною. І наші авантюри чи не єдине вартісне, що трапилось  в нудній українській історії дев'яностих. Безумовно згодом все перейшло на анекдоти. Проте навіть героїчна ОУН на еміграції перетворювалася на анекдот. Спільнота значно швидше ніж людина старішає і стає немічною і смішною.

Якось в Дагестані на мене зійшло просвітлення. Останню тисячу років традиційними одиницями самоорганізації тамтешнього політичного суспільства були так звані джамаати. Дуже устійливі утворення. В XIX ст. Росія доклала багато зусиль для їхнього зруйнування. Джамаат - це давньогрецький поліс. Один в один. Чому ж поліси бентежать підсвідоме, а джамаати ні. Чому антична Греція стала фундаментом цивілізації, а Дагестан до цивілізації немає жодного відношення? Тому що у мешканців дагестанських полісів були відсутні всесвітньозначимі  рефлексії. В Дербенті немає Парфенону. Можливо, на північному Кавказі героїв було не менше ніж на Балканському півострові, проте не вистачило філософів. Подвиг завжди здійснюють двоє: лицар і трубадур. Відрубану лицарем голову змія трубадур вставляє у загальнокультурний контекст.

Отже, носіть з собою пера (в обох значеннях цього слова).

Мораль моєї байки проста: ніколи ні за яких обставин, з жодного приводу не треба робити нічого такого що безпосередньо не веде до прирощення слави і слави Господньої . Окрім того, не варто кидати святині юзерам. 

В зв'язку з цим, мені згадується східна притча: Хтось із праведних Халіфів (здається, Омар) переміг в битві і разом зі своїми колегами добивав переможених. Щойно він заніс меча над одним з них, як той плюнув йому в обличчя. Халіф, не вдаривши опустив меча і відійшов геть. Коли згодом запитували: "Чому ж ти не добив його?", він відповідав: "Якби я встиг зарубати його до того, як він плюнув в мене - це був би подвиг на війні за віру. А після плювка - це було б вбивство з образи. А я не вбивця".

Іноді християни могли б захищати інтереси Ісуса Христа методами ісламської революції.

 

сайт "Братство"