Про незламність, бажання й можливості

А що ж не влаштовує у поведінці Трампа, чи є підстави сумніватися у прагненні американського президента встановити мир в Україні? Можливо український народ разом зі своїм лідером чекає коли США назвуть путіна злочинцем й  нададуть всю можливу зброю для протистояння з агресором? Але США цього не хочуть робити й чітко заявляють: вони хочуть миру, а не продовження війни. Вони так хочуть й ми не в праві вказувати що їм робити. Й вони роблять, й просувають мирний процес – це очевидно. Але українці «не довіряють»…

Здавалося б: днями США проголосили умови укладення миру, неочікувано вигідні для України з огляду на нинішній стан справ на фронті й попередні вимоги рашистів. Слід негайно хапатися за ці умови, йти на перемовини, припиняти вбивство, що триває четвертий рік…

В цей час знаний військовий експерт й симпатик України Агіль Рустамзаде провів на своєму ТГК опитування. Зазначу, що його ТГК вельми популярний й серйозний ресурс: понад 30 тисяч підписників, здебільшого з України. В опитуванні взяли участь близько 9000 читачів. 56% вважають попередні умови неприйнятними!

Нагадаю: ці умови передбачають зупинку бойових дій по лінії фронту без передачі агресору у повному складі Запорізської та Херсонської областей, переведення захопленої ЗАЕС під управління США (фактично йдеться про звільнення станції від рашистів), повернення Кінбурнської коси, яку ми втратили й яка є важливою у питанні судноплавства… А ще це означає мир, припинення вбивства українців й руйнування країни.

Що ж примушує більшість вважати такі умови неприйнятними? Бо нам не повернуть Крим? А хіба є шанси повернути його військовим шляхом? А відбити ЗАЕС ми можемо? А повільне просування ворога вперед здатні спинити? Чи можемо захиститися від щоденних обстрілів всієї української території? На всі поставлені запитання відповідь однозначна: ні. Варто врешті-решт тверезо співставити бажання з можливостями. Що не влаштовує українців у пропозиції Трампа, чому ми не йдемо на укладення бодай перемир’я, особливо тлі закликів укласти мирну угоду, що вперше лунають з-за порєбріка?

У відповідь чую заяложені штампи «путін знов нападе», «кремлівське іпсо», тощо. А сьогодні путін не нападає? А перемир’я, якщо воно виявиться тимчасовим хіба лише ворог використає задля зміцнення своїх позицій? Чи нам не корисна ця пауза для зміцнення оборонних споруд, мінування лінії розмежування, для розвитку ракетної програми, яка начебто просувається, відновлення економіки, зруйнованих енергооб’єктів, побудови бомбосховищ врешті-решт?

Що не влаштовує тих, хто проти перемир’я, що вони пропонують: битися далі? З якою метою й перспективою?..

На цьому тлі дедалі очевиднішим стає небажання зупинити війну з боку саме українського керівництва. В медіа послідовно вкидаються войовничі гасла, без жодних логічних аргументів. Дуже схожі гасла лунають з боку європейських лідерів. Так, їм вигідно аби ця війна тривала якнайдовше на нашій території аби виснажити російську військову машину. Самі ж європейці не поспішають вкладатися в нашу підтримку. Та вони й не здатні на це, бо мають мізерні армії, кволе ВПК й дуже полохливе населення – серед європейців особиста безпека понад усе. Здається, лише українці ігнорують власні втрати й страждання. Й влада примушує їх не помічати, генеруючи щоденні гасла про незламність й потужність.

Маємо всі ознаки соціальної епідемії мазохізму й самознищення. Суспільство потребує негайного лікування. Цьому допоможуть вибори, які можливі лише після припинення бойових дій.