Як некозачка не за сіллю ходила

Ми не говоримо про первинний фондовий, це принаймні смішно. На шостому році роботи в жирній групі компаній, що охоплює обслуговування всіх сегментів цього самого вторинного ринку, я дещо зрозуміла. Вже напевно. Про це «законодавство», корпоративні війни, «захист» дрібних інвесторів, здирання грошей навіть з пенсіонерів (чи з трансферту щодо спадщини, блюзнірство), чи цілком легальні схеми розмивання паїв, чесні загальні збори та викуп акцій, рейдерство чорне й біле, чорно-біле – загалом, лажа. Навкруги лажа і бандитизм.

Окей, що робить юна патріотка, яку все це... ну, м’яко кажучи, бентежить, дратує, напружує, злить? Правильно, ця дівчинка вирішує все змінити, прибрати гниль, врятувати всесвіт, супер-герл така собі.

І йде правити державну систему. Зсередини. Державу треба рятувати, гей-го, поки людей повністю не зачморили.

Максималіст робить все по-максимуму, ясно. Йду до найбільш центрального контролюючого органу. Відразу. Працювати. Всі знайомі крутили характерно пальцем в небезпечній близькості до голови. Винятків не було. Та мені байдуже.

Проходжу весь конкурсний відбір на заміщення вакантної посади заступника начальника управління «Зет», скажімо (нічого складного, як комп’ютерна іграшка-квест, наразі триває кілька місяців лиш). Потім перевірка служб. Ще зо два місяці. Чиста! Помічена не була! Не притягалась! (Подумки дякую хлопцям з шаленої юності за непопадання куди не слід).

Остання бесіда. З найголовнішим.

Поговорили так-сяк, добре все.

Тут візьми я - й наостанок розмову заведи. Минуло півроку майже, дура.

- Слухайте, пане, – кажу – Зарплатня ж яка у вас?

-  Пані! – промовляє він велично, - та які гроші? Це ж велика честь – працювати в нашому найголовнішому головному органі! Служити державі!

- Та ми ж, розумієте, не в Радянському Союзі, здається, ви мені потрібні не більш, ніж я вам, га?

І тут він осідає, теплішає і довірливим голосом мовить:

- Ти що, прикидаєшься? Чи справді дурна? Яка різниця, що за гроші платить тобі держава? Ввімкни мізки: ми – контрольно-ревізійне управління. Ти толкова, втягнешся швидко, в тебе потенціал. Кілька перевірок – і рік можеш не працювати зовсім. Второпала?

І тут я второпала. І в мене дістало мімічних зморшок для посмішки.

- Ні, дякую.

І вийшла. Звісно, він охуєл.

Та я більше.

Тоді в бак для сміття разом з недопалком і порожньою чекушкою коньяку вперше полетів класичний піджак. Красивою траєкторією. Тоді ледь не вперше сльози були від жахаючої, неймовірної люті і образи на весь світ.

Здалась? Заспокоїлась? Ні. Ця чортова ситуація потребувала перевірки.

Інший орган. Не менш значущий. За часом все набагато простіше – в один день тести і виступ перед аудиторією на задану тему. Це, з трибуною, вони дарма. Я була палаючою Іскрою – комсомолкою і, мабуть, красунею – не уточнювала. За результатами всього цього, недовго радячись, комітет проголосив висновок – з американською посмішкою гуімплєна:

- Вітаю, Анна, це був кращий виступ за все існування нашого головного органу..! Ми у захваті!

Пауза.

І вже майже пошепки:

- Але ж ви розумієте, нам телефонували.. емм.. пан Б, в нього троюрідна племінниця.. ми змушені віддати місце їй.. Ви повинні розуміти.. Якби наша воля..

Добре.

Нехай.

Сліз вже не було.

Була третя спроба, остання. Три спроби – закон, це навіть Небо знає.

Я прийшла в третій найголовніший орган і сказала – окей, чуваки, ось моя світла башня, ось папірці, що свідчать, що я не комаха, хочете – беріть так, ні – до побачення.

Вони взяли. Посада доооовга та гарна — досі є основною прикрасою трудової книжки. Дала присягу. В мене є ранг, клятва служити Вітчизні, категорія, все як треба.

І тоді я це побачила. Повністю. З нутра. Як є.

Ти не береш хабарі – візьмуть інші. Ти будеш кричати, намагаючись зрозуміти, зламати – а найбільш людяні максимум зведуть очі долу і скажуть тихо: «Це система, Ань».

Я працювала майже рік. Добре працювала, як проклята, не брала гроші та не велася на погрози.

Але коли під Новий Рік залишки коштів списують на невідомі рахунки...

Коли солдати й гадки не мають, чим «їх» годують, а харчі відомо де...

Коли підприємство виграє державний тендер на забудівлю і будує... але заміський будинок шефу...

Я пішла. Розчарування все ще болить.

Система, цей механізм – живе чудовисько, яке гниє, але спроможне хапати все, що зветься «халявою».

Та це й добре. Тепер у мене немає принципів. Коли я стикаюсь з цим монстром, я спокійно приводжу безліч аргументів на засіданнях.

Ні – так само спокійно виписую чек на готівку наступному й наступному службовцю чи відсилаю хлопців закинути їм у горлянку черговий самохвал шоколаду, ігристого, ікри, ковбаси, кави...

Я не змінила нічого. Відійшла. Надто слабка.

Та ще трішки вірю, що можна.

Джерело: "Братство"