Гра в обєктивність

11 лютого в газеті «Дзеркало тижня» з’явилась стаття «Щит без меча». Автор, пані Примаченко, «з нальоту», так би мовити, приголомшує читача жахливими цифрами зростання злочинності в країні, і не менш жахливими показниками зниження рівня розкриваності злочинів.

У принципі, на цьому – кінець… Будь-яка людина, яка хоч трішечки поважає себе, далі не читатиме. Оскільки вже не один десяток разів йшлося, акцентувалось, найдокладніше пояснювалося: кількісне зростання злочинів певних категорій відбулося через те, що Парламентом був у рази знижений майновий «ценз», з якого міліція зобов’язана порушувати кримінальну справу. Звідси – і більшена кількість зареєстрованих крадіжок і деяких інших видів майнових злочинів.

З приводу «зниження розкриваності» навіть не полемізуватиму – вже немає сил. Що особливо дивує – в тексті статті цілком конкретно сказано: «…зауважте: за рік жодної заяви про мільйонні хабарі, як це бувало раніше…». Та невже? Немає нічого легшого, як перевірити – набираю номер прямого зв’язку з одним із керівників Департаменту Державної служби боротьби з економічною злочинністю, який саме й курирує цей напрям роботи. Ставлю пряме запитання: «Чи є хабарі-«мільйонники»? Керівник, вочевидь завантажений по горло роботою, спочатку, схоже, навіть не розуміє сенсу запитання: «Як це – немає великих хабарів?!» А потім не просто заперечує, а починає сипати прикладами: в квітні минулого року в столиці працівниками ДСБЕЗ затримано першого заступника Обухівської райдержадміністрації Київської області за отримання хабара у майже ДВА З ПОЛОВИНОЮ мільйони гривень! На гарячому з майже двомільйонним хабарем був затриманий на Вінничині у червні того ж року голова Немирівської міської ради. Та й вже цього року, нехай він тількі-но починається, працівникам ДСБЕЗ є про що звітувати – наприкінці січня «погорів» один з директорів державного підприємства, що мріяв про хабар у… три мільйони гривень! І все це, зауважте, ніякі не «заяви», а конкретні кримінальні справи, за якими вже є і затримані, і звинувачувані. Сподіваємося, будуть і судові вироки.

Одним цим уся «система аргументів», на якій будується «Щит без меча», розбивається на друзки. Адже стаття, яка вже з перших своїх рядків виплескує на читача найсправжнісіньку, відверту брехню, апріорі не може далі містити в собі ні правди, ні об’єктивності. Не може журналіст спочатку брехати – а вже потім починати виголошувати істину. Так не буває…

Цитата: «Є області, в яких ще жодного разу не проводились колегії». Та невже? То назвіть же хоч деякі, хоч одну-єдину! Адже інформація явно несекретна. Немає конкретики…

«Зате з минулого року в МВС проводять політінформації…» Де? В які дні? Хто проводить? Та назвіть же хоч одну тему такого вкрай захоплюючого заходу – оце була б сенсація! Та ні… Немає конкретики!

«Спеціалісти стверджують, що серйозних розробок злочинності, як це бувало в минулі часи, немає, тому що вони не мають сенсу». Та невже! Одразу пригадую блискучу оперативну розробку Департаменту боротьби з кіберзлочинністю і торгівлею людьми, в результаті якої була знешкоджена транснаціональна злочинна мережа «чорних трансплантологів», які «пускали під ніж» наших співвітчизників, і торгували їхніми внутрішніми органами. Знаю не з чуток – журналіст нашої газети брав участь в одній із операцій, які увінчали цю хитромудру філігранну роботу.

А надзвичайно складна спецоперація щодо повернення в Україну шедевра живопису – картини «Поцілунок Юди», яка проводилась на території кількох держав і в результаті якої безцінне полотно повернулося в музей, а міжнародна ОЗГ, члени якої його викрали, була знешкоджена? До речі – і макіївські горе-«терористи», чиї вибухи деякі «доброзичливці» міліції записали авансом до «злочинів», яких «ніколи не розкриють», на сьогодні затримані! Завдяки аж ніяк не удачі чи щасливому випадку, а надзвичайно копіткій, високопрофесійній роботі міліцейських оперативників та експертів.

Деякі «одкровення» автора взагалі неспроможні викликати нічого, окрім щирого сміху – у будь-кого, хто хоч трішечки ознайомлений із суттю питань, які вона береться «висвітлювати». «…В нинішній колегії МВС практично немає людей, які досконало вивчили міліцейську справу, пройшовши всі без винятку сходинки службової кар’єри». Цікаво, хто в даному випадку мається на увазі?! Начальник Головного слідчого управління Василь Фаринник – стаж роботи якого в міліції перевалив за 30 років, і який розпочинав її з самих «низів» – слідчим районного відділу міліції? Заступник міністра внутрішніх справ Сергій Черних, з величезним досвідом роботи не лише в низці найсерйозніших оперативних підрозділів, а й керівництва такими – причому не лише в системі органів внутрішніх справ? Чи інший замміністра – Віктор Ратушняк, який «доріс» від простого міліціонера патрульно-постової служби до начальника міліції громадської безпеки всієї країни? Чи, може, заступник міністра Леонід Зима, котрий пройшов шлях навіть не від інспектора – від молодшого інспектора карного розшуку до начальника кримінальної міліції країни? А до цього, знову ж таки, зауважимо, обіймав керівні посади не в одній і навіть не в двох оперативних службах міліції. А, можливо, йдеться про Анатолія Лазарєва, нинішнього начальника Головного штабу МВС, який розпочинав свою службу аж ніяк не в штабах і не в столиці, а в звичайнісінькому батальйоні ПС, а згодом керував міліцією громадської безпеки в найсерйозніших регіонах України?

Ну де тут хоч один непрофесіонал, недоук, людина, чужа міліції, яка не знає її «від» і «до»? А те, що хтось із них за влучним висловом автора на кілька років «випадав із системи» – то що ж поробиш, якщо саме такі професіонали якраз і не були потрібні тій самій владі, про яку завжди так захоплено і толерантно писало «Дзеркало тижня»? Можна, до речі, було б порівняти службовий і трудовий шлях згаданих вище керівників з деякими членами тієї самої «чудової» «колегії Луценка», якою так захоплюється пані Примаченко – вийшло б найцікавіше порівняння! Не буду – не хочу опускатися до рівня декотрих авторів деяких видань.

А втім, все це – лише зовнішній бік справи. Та сама маска, яку натягає на себе автор, як актор, що грає в «об’єктивність». Дивіться: адже у нього, начебто, болить душа! За міліцію, особливо «за простих міліціонерів», за державу, за співгромадян… Насправді ж, нічого цього немає – є лише лицемірство, холодний цинізм і жонглювання красивими, але наскрізь брехливими словами. Варто лише уважніше вчитатися – і проглядає, як вишкірена вовча паща з-під свіжозідраної овечої шкури СПРАВЖНЄ ставлення до тієї самої міліції, про яку автор публікації начебто так піклується: «…організоване правоохоронне угруповання, яке поголовно «замазує»…», «правоохоронні органи давно являють собою… тисячі «різнокаліберних» жадібних і чіпких кулачків, які бачать у службі винятково свій особистий інтерес…», «…вони щодня репресують і тероризують тисячі своїх смертних співгромадян…».

Я міг би цитувати і далі, та заважає, з одного боку, елементарна огида – читаючи таке, аж ніяк не можна позбутися відчуття, що копирсаюся в чомусь невимовно нечистому й мерзотному. З іншого боку – перехоплює горло і душить злість. Оскільки всі наведені вище рядки – ніщо інше, як плювок на могили тих двадцяти юнаків, які лише минулого року загинули, захищаючи від злочинців своїх співвітчизників. У тому числі, як не парадоксально це звучить, і журналістку газети «Дзеркало тижня» Олександру Примаченко… Очевидно, при цьому вони мають на меті «винятково особистий інтерес»?! Так, колего? Не втримаюсь від останнього запитання: «Чи змогли б ви повторити весь вивержений на газетний папір бруд, дивлячись в очі їхнім дітям і дружинам»?

Не може бути об’єктивності, що базується на брехні і паплюженні пам’яті загиблих. Так, в українській міліції нині вистачає проблем (втім, як і в будь-якого правоохоронного відомства практично будь-якої країни світу). Однак саме сьогодні, саме нинішнє керівництво української міліції не лише визнає ці проблеми і відверто говорить про них із суспільством, а й шукає дієвих шляхів їх вирішення. Проводить реформи, нехай часом болісні і непрості, але цілком реальні. Саме це, схоже, декого і не влаштовує. Складається враження, що головною метою в цьому разі є спроба, «втопивши» міліцію в потоках брехні і безпідставних звинувачень, не дати їй, пройшовши шляхом оновлення, стати такою, якою вона повинна бути в нормальному, цивілізованому суспільстві.

Практично наприкінці своєї статті пані Примаченко ледве не із захватом пише про… самосуди. В тому числі – і над працівниками міліції. І називає їх «виявом недовіри державі і її структурам», а також «самообороною». Що ж, нічого дивного. Кожен з нас, яку б професію він не обрав, яке б місце в житті не зайняв, у кінцевому підсумку служить чи Закону, чи беззаконню. Третього – не дано.

Олександр Іващенко

головний редактор газети МВС «Іменем Закону»