Історія вчить тільки того, що нічого не вчить, - сказав колись філософ. Але декого вона таки вчить хоча б чехів, поляків чи литовців. Може, нарешті навчить чогось і нас?
Історичні дослідження останніх десятиліть на пострадянських просторах це, з одного боку, пряме продовження совєтських квазінаукових студій, часом відверто-брутальне, часом трішечки, а часом добре замасковане. Бо ж хто зараз із звичайних людей повірить, скажімо, у мудрість Сталіна (того самого, тост за котрого любить піднімати підполковник Путін В.В.) та в те, що перебіг світових подій скорявся його волі? А коли в начебто науковій чи науково-популярній книзі показати наочно повну ницість більшості тодішніх міністрів, маршалів і секретарів ЦК документального матеріалу тут справді вистачить на сотні книг, коли знов-таки, на ґрунті документів засвідчити дурість Гіммлера та Геринга і наївність Рузвельтового ліволіберального оточення, - от тоді про товариша Сталіна можна вже говорити серйозним тоном. Знов-таки, за допомогою документів але висмикнутих з контексту і відповідно тобто з обрізанням незручних місць процитованих. Якщо таку методу провести через кілька десятків книг, виданих масовим накладом, результатом стане відчутний зсув масової свідомості в потрібному напрямі. Адже це навіть добре, що подібні книги читають передусім інтелектуали, бодай і провінційні кожен інтелектуал здатен переконати десяток пересічних громадян.
Штучками, описаними вище, грішать в основному російські дослідники, які останнім часом знову працюють під надійним чекістським ковпаком. Якщо щотижня, за повідомленнями московської преси, підполковник Путін має кількагодинну бесіду з президентом Російської академії наук Осиповим щодо правильного виховання мас, якщо щомісяця він спілкується з цього ж приводу з директором Інституту історії РАН Сахаровим (не родичем і, як то кажуть, навіть не однофамільцем уславленого вченого-гуманіста), то можна уявити, яка ретельна робота ведеться на нижчих щаблях і скільки грошей зі спеціальних фондів (звісно, недержавних адже надворі ринкова доба!) одержують правильні автори, кіностудії, телеканали та видавництва.
З іншого боку, вивчення історії можна легко перетворити на апологетику свого етносу і на пошук ворогів народу в особі представників інших етносів. Тим більше, що і тут фактів вистачає. Була б охота їх шукати і висувати на перший план. Скажімо, на початку ХІІІ століття українці вщент спалили Менськ та низку інших білоруських міст; а під час останньої війни саме поліцаї-українці знищили село Катинь та замордували його мешканців. У совєтські часи про це, як і про інші факти, що вони не вписувалися у рамці дружби народів-братів, не було прийнято говорити. Зараз говорити можна. Власне, і треба. Але питання в тому, які висновки робити на основі цих фактів? Той, що українці зроду-звіку були, є і будуть зарізяками-паліями, і саме тому зараз прагнуть експортувати помаранчеві ідеї в Білорусь? Чи той, що Друга світова війна явила світові не тільки висоти героїзму, а й трагічні абсурди, коли білоруські червоні партизани полювали за вцілілими у гетто євреями як... агентами гестапо, а поліцаї-українці змагалися з ними у цьому?
А що робити з іншими фактами і як інтерпретувати їх скажімо, той, що число чекістів-євреїв у довоєнній совєтській Україні було непропорційно вищим за загальний відсоток євреїв у структурі населення? Можна говорити про жидівський терор проти українського етносу, як це робить немале число дуже патріотичних вітчизняних інтелектуалів, навіть без спроб підюджувати з боку підполковника Путіна. А можна просто взяти до уваги інші факти: що серед жертв згаданих чекістів відсоток євреїв був також надзвичайно високим, а територія підсовєтської України цілком справедливо вважалася одним із головних осередків опору більшовикам з боку сіоністів, самої підозри в причетності до яких вистачало для розстрільної статті.
Але хіба реальний фактаж зупинить тих, хто бореться за чистоту української раси та віднаходить цю расу ще у пятому тисячоліття до Христа?
І, нарешті, сучасні історичні студії можуть бути вільними від впливу кремлівських підполковників і вітчизняних майорів, тобто справді вільними і справді науковими. Тоді на дослідника чекає море відкриттів, які дозволяють ґрунтовно переосмислювати не тільки вітчизняну, а і світову історію ХХ століття. Йдеться не тільки про ті сенсаційні матеріали з архівів політбюро ЦК ВКП(б) та НКВД-КҐБ, які час від часу невідь яким чином зявляються на світ Божий, хоча ці архіви зараз і перебувають під найсуворішим контролем кремлівських чекістів. І не про розкопані московськими істориками документи, які засвідчують співучасть Совєтського Союзу у розпалюванні Другої світової війни чи підготовку більшовиками так званого визвольного походу до Західної Європи, причому тричі: у 1932, 1940-41 і у 1949-50 роках. Йдеться про інше: про те, що відкриття буквально лежать на поверхні подій, їх слід тільки побачити й осмислити. І тоді наче знайомі історичні ситуації набувають інших вимірів. Скажімо, зясовується, що не тільки переважна частина знаних гуманітаріїв доби розстріляного Відродження перед цим, тобто 1917-20 року брала безпосередню участь в Українській національній революції і працювала в органах влади чи війську Української Народної Республіки але така сама політична генеза і такі самі погляди були й у значної частини науково-технічної інтелігенції тієї доби. Отож не більшовикам завдячує Україна 1920-х своїм злетом, а навпаки недобитим більшовиками достойникам мистецтва, інтелектуалам та, говорячи сучасною мовою, менеджерам.
Чи з документів зясовується раптом (і незаперечно!) потужність антисовєтських настроїв у часи Другої світової війни не тільки в середовищі інтелігенції, а і серед командирів Червоної армії, відтак помітні поступки з боку Сталіна щодо українського радянського патріотизму набувають вигляду не милостивого дозволу диктатора, а його змушеного відступу. І не за родіну, за Сталіна, а за свої надії й інтереси, виходить, воювали тоді не тільки рядові та сержанти, а і генерали. Проте були обдурені, піднісши справді велику Перемогу диктатору в подарунок.
Можна й далі говорити про це, але хочеться зауважити головне. Третя лінія історичних розвідок на пострадянському просторі, звичайно, йде в мейнстрімі європейської науки. Але не всі досягнення українських істориків одразу адекватно сприймаються на Заході. Адже там надто багато було і залишилося інтелектуалів, ідеологічно, а, ймовірно, і фінансово залежних від останньої кремлівської моди. Надто багато дутих наукових репутацій є не тільки в Україні чи Росії, а і у Європі. Тому, крім трьох зазначених напрямів в сучасній історіографії існує й четвертий це консервативна сірість, яка прикривається гучними постмодерними настановами і задовольняється збереженням статус-кво, оскільки така ситуація вигідна надто багатьом не лише фаховим історикам, а і політикам, бо ж радикальне переосмислення минулого вимагає переосмислення дня сьогоднішнього. Тож не так страшні ті неосталіністи-міфотворці чи борці-за-чистоту-арійсько-української раси, як відверта сірятина. І здолати її можна тільки невпинною працею, висліди якої мають бути публічним надбанням.
Можливо, комусь цей висновок видасться банальним. Але, як слушно писали сорок років тому брати Стругацькі, там, де перемагає сірість, настає морок услід за сірими йдуть чорні. Це перше. І друге те, що історія це не просто вивчення минулого, бодай і наукове. Це осмислення себе сьогоднішніх у контексті минулого і майбутнього, тобто загального плину подій, його логіки, його тенденцій і можливостей. Історія вчить тільки того, що нічого не вчить, - сказав колись філософ. Але декого вона таки вчить хоча б чехів, поляків чи литовців. Може, нарешті навчить чогось і нас?
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу Сучасність, для "Политкантропа"
