Я вже навіть не згадаю, де те було мною вперше побачено – чи в ICQ, чи через електронну пошту, чи на те мені звернули увагу у блозі, що міністр внутрішніх справ в Україні має почувати себе незатишно. Далі йшли лише відомості про те, чим закінчилася кар’єра його попередників – наскільки ж стислі, настільки й безрадісні.

Володар прекрасного чорного однострою Кравченко, як відомо, двічі застрелився.

Жертва помаранчевої революції Білоконь, що ходив у погонах, пришитих до бронежилету, до цього часу десь ховається, переляканий, по московських підворітнях.

Любитель футболу і просто герой Цушко, за версією наближених осіб, підло отруєний препаратом «теофілін», назву якого можна перекласти, як «боголюбивий».

Луценко якщо і є термінатором, то лише застарілої моделі Т-800 – інакше б він, без сумніву, не нидів би, мов Кармелюк, за ґратами.

Тому мені зрозумілий трохи переляканий погляд і важкий подих міністра Могильова, який непосвячені можуть приписати нездоровому способу життя. Насправді ж справа тут у нестійких нервах. Займати такий відповідальний пост – це майже те саме, що танцювати камарінську на зибучих пісках. Не встигнеш кинути картуза під ноги – засмокче.

Як кажуть в народі, «сьогодні ти читаєш блоги, а завтра ти простягнеш ноги», що можна трактувати й так, що якщо ти дослужився до посади міністра внутрішніх справ, то вже напевне скінчиш життя зле.

Це не тільки українська тенденція, в Радянському Союзі також добром не кінчив жоден міністр внутрішніх справ – від Ягоди з Єжовим і до Щьолокова з Пуго.

Загалом, можна вважати, що в радянській історії насильницькою смертю не закінчували своє перебування на міністерській посаді лише якісь маргінальні лузери. Що в принципі дивно, оскільки, здається, за логікою все мало б бути навпаки.

Візьмемо, наприклад, будь-яке інше силове відомство: податкове, чи СБУ, Міністерство оборони чи навіть внутрішні війська, - і ми помітимо, що керівництво силовиками явно йде на користь його очільнику. Керівники цих підрозділів дуже швидко отримують здоровий рум’янець на щоках та гладеньке черевце, яке вже точно-точно докаже будь-якому наклепнику, що в незалежній Україні немає голоду.

Голова Служби безпеки України досяг найвищих світових стандартів в справі манікюру, так що Інтернетом гуляє його фото з підписом «ці руки як у кралі». Тобто, як ми бачимо, справа не в особистостях.

Джерело тої негативної карми, яка переслідує вітчизняних міністрів внутрішніх справ криється в самій їх посаді.

Як в тому анекдоті – «просто місце тут прокляте». Не даремно ж вулиця Богомольця славиться (деякі дослідники пов’язують це з похованням поруч багатьох невідспіваних жертв епідемії холери 200 років тому) як місце концентрації лихих сил: недаремно тут нардепу БЮТівцю Куровському не вдається будівництво хмарочоса.

Може крісло й не так красить людину, як людина – крісло, але крісло формує його, зомбує і гіпнотизує у фоновому режимі. Чиновник виглядає маріонеткою на тлі якихось надзвичайних сил, які опікуються ним, піднімають його вгору службовою драбиною, або ж скидають із небес на землю.

Хотілось би також зауважити, що таким чином впливає на людей не тільки крісло міністра внутрішніх справ.

Ніяке інше крісло так сильно не сприяє моральній деградації людини, як крісло спікера українського парламенту.

Абсолютно всі персонажі, яким випадало в ньому посидіти, ставали з часом об’єктами масової ненависті українців, губили рейтинг, совість і політичну честь, починаючи як правило гуляти «наліво» ще на спікерській посаді, а потім уже просто не могли зупинитись, і брутально йшли по руках.

Характені представники подібної легкої політичної поведінки, без сумніву, екс-голови Верховної Ради України та кавалери ордену Держави Леонід Кравчук з Іваном Плющем, однак можна згадати, що політична проституція у Верховній Раді тоді ще УРСР почалася ще з втеклого в Москву Івашка.

Фокус-покус: будь-який моральний політик з допомогою спікерського крісла може бути перетворений на аморального за пару годин, як це доказано головою Верховної Ради України Олександром Морозом. Спікер українського парламенту – це взагалі тавро, яким закінчується порядна політична кар’єра.

У всіх відставних очільників парламенту, включно з Литвином немає ніякого політичного майбутнього, зате є величезний антирейтинґ, який вони отримують на бонус до державної дачі. І мало хто з них розуміє, що насправді в усьому винувата не відсутність будь-яких принципів у спікера, а лише його крісло. Саме крісло, немов пиявка, висмоктує у спікера всі залишки принципів і порядності, перетворюючи його на маріонетку, яка мов Вічний жид Агасфер, приречена тинятися поміж фракціями, аж до повної своєї фізичної смерті.

Звичайно, люди з тонким та допитливим розумом, відчувають загрозу, що потенційно нависає над (під?) ними від крісла. От Арсеній Яценюк аж двічі виносив на розгляд парламенту своє відречення від посади – так прагнув пошвидше позбутися бісівської сили, що згубила його попередників. Хоча приклад Арсенія Петровича свідчить, що навіть маленька травма, нанесена спікерським кріслом, залишається назавжди. До того, як зв’язатися з кріслом, перед нами була приємна молода людина – банкір і поліглот, на прізвище Яценюк. Кілька місяців роботи на посаді Голови Верховної Ради зробили його Кроликом.

Постпарламентське життя перетворило колись нормальну людину на мілітарного Арсенія.

Колись він був здоровою освіченою людиною. Після керівництва парламентом йому не довірять навіть найвіддаленіше продуктивне село. Я такій людині не довірив би вести навіть Твіттер, не те, що сесії парламенту.

Зате найкращим чином на будь-яку особу впливає посада Президента України.

Вона робить за рік-два українським патріотом-бандерівцем будь-яку російськомовну «дубіну стоєросовую», та й взагалі добавляє шляхетності будь-кому.

От уявіть собі – якби народному депутату-демократу зразка 1991 року Ларисі Павлівні Скорик та показали б тодішнього завгара Віктора Федоровича Януковича – чи змогла б вона в його архітектурі побачити шляхтича у шостому коліні? Звичайно, ні, найбільш очікувана її реакція в цьому випадку була б – покликати міліцію. Невже за ті роки якось змінилися Скорик чи Янукович? Певно, що ні, а отже, справа – в кріслі.

В президентському кріслі, яке примушує своїх господарів забувати про обіцянки російської мови, і навіть з головного ідеолога КПУ зробить за пару тижнів неабиякого націоналюгу. Та й хто б з українців, які рвали на собі волосся після обрання Далинича в 1994 році міг подумати, що за його правління Україна на відміну від інших країн СНД: «Енергійно протистояла спробам Росії перетворити СНД в якусь подобу Радянського Союзу», - а це стверджує, не якийсь там Погребинський, а Маргарет Тетчер.

Не кажу вже про Ющенка, котрий починав, як ліберальний економіст, а закінчив, як шанувальник старожитностей і автор реконструкції Батурина. Бідний Віктор Андрійович так потратився, що зараз немає чим заплатити навіть садівнику.

Більше того, навіть близькі і родичі Президента під впливом енергії крісла відкривають неабиякі таланти, - Вітя Янукович-молодший став знаним законодавцем, а Людмила Кучма – кавалерственою дамою…

Тому не така вже й безглузда фраза про кухарку, яка зможе керувати державою. Адже справа не в кухарці, а справа в посаді, яка її підганяє під належні стандарти. Це не тільки в Україні так відбувається, а й у наших північних сусідів. Неважко помітити, як змінила президентська посада досить сірих перед тим Лукашенка чи Медвєдєва.

До речі, Януковича багато що єднає з Лукашенком – бажання тягнути в політику сина-недоросля, дружина, залишена працювати в селі, досить мутні пояснення щодо власного батька…

З точки ж зору вульгарного маніхейства ми можемо передбачити й існування крісла-антиподу президентському.

І це, поза сумнівом, крісло, яке обіймає міністр юстиції України. Звернемо увагу: якщо посада Президента з комуняки-русофіла здатна зробить кваліфікованого бандерівця, то на посаду голови Мін’юсту традиційно приходять чинні рухівці, які під впливом анти-крісла з часом перетворюються на переконаних регіоналів.

Завершуючи нашу цікаву розвідку, звернемо увагу на ще одну цікаву посаду – прем’єр-міністра України, яка формує у людини думки лише в одному напрямку – «а чи не вийшов би з мене кращий Президент, аніж з отого одоробла, який абсолютно незаслужено займає свою посаду?»

Це певно так, оскільки в Україні ще практично не було прем’єрів, які, вийшовши у відставку, не брали б участі у президентських перегонах, окрім хіба що Юхима Звягільського – якому було не до перегонів, поки він переховувався в Ізраїлі. В останньому номері «Коментарів», до речі, стверджується, що Янукович вже шукає заміну Азарову. Певне, щось відчуває?

_________________________

Сайт TEXTY.org.uа