Старість є станом душі

Ви завоювали собі славу як творець, котрий блискуче інтерпретував пласти українського фольклору. Однак у середині 1980-х не побоялися змінитися. І вас не сприйняли. Як наважилися на таку зміну?

Справді, я мав визнання. За свої інтерпретації українських пісень 1980 року отримав золоту медаль IX бієнале графічного мистецтва у Брно (Чехословаччина). Може, якби на іншого художника, то він вирішив би працювати в такому руслі до кінця свого життя. Але я зрозумів не можна зупинятися на досягнутому, потрібно далі шукати себе. А оскільки психологічний терор у державі тривав, то захотілося, як експресіоністам перед Першою світовою війною, саме в їхньому ключі прокричати про те, що болить. Тому і зявився оцей експресивний вираз. У той час це справді виглядало дещо дивно, оскільки люди любили щось дуже пригладжене. Але інакше просто не міг.

Наскільки важливо для художника мати силу волі, щоб відмовитися від усього, чого досяг?

Насправді мало хто є готовим до цього. Однак це, як у поезії: коли весь час штампуєш рядки, то навіть їхня суть стає заяложеною. А митець завжди мусить бути в пошуку і, відповідно, не боятися змін. У змінах і пошуках для справжнього художника і є сенс життя. Мені взагалі видається, що коли людина нічого не шукає, то вона стара, хоча біологічний вік її може бути юним. А мені не хотілося бути старим. І тепер не хочеться, тому постійно шукав і шукаю. І вчуся...

Яку основну рису, на ваш погляд, повинен мати митець?

Для мене найважливіше це моральний бік людини. Бо коли людина неморальна спокійно сприймає вбивство, каже, що сама когось могла б убити, готова знищувати все довкола, то вона не спроможна стати добрим творцем. Я переконаний у цьому. Думаю, що філософія нашого життя саме й полягає у великій любові до людини та до життя.

Можна говорити про те, що ця філософія притаманна тому чи іншому поколінню?

Безперечно. Люди початку століття, як засвідчують їхні очі на старих світлинах, були іншими, з морального погляду, напевно, кращими, ніж ми сьогодні. Прогрес спричинив гонитву за матеріальним, а від цього ніхто не стає кращим. Мої вчителі Левицький, Музика й інші завжди казали: Треба обмежуватися. Й у цьому була певна слушність. Не скажу, що мені завжди вдавалось обмежуватися маю житло, купив собі авто, збудував дачу, але часто думав і думаю про це.

Чи не є ідея обмеження дещо штучним заганянням себе в певні рамки?

Погоджуюся. Тим паче, все, що придбав, маю завдяки своїй великій праці. Але я про інше аби не ставити матеріальне вище за духовне, виявом якого і є творчість. Звичайно, художник мусить мати що їсти, де спати, давати собі раду, що вміють не всі. Ван Гог, скажімо, не вмів. І це також проблема.

Але проблема і в іншому: давання собі ради передбачає, що те, що творить художник, буде затребуване суспільством. Себто взаємини творець-покупець. Але часто-густо рівень останнього бажав би кращого. Як не зламатися в цьому конфлікті, зберегти себе?

Це можливо, коли на першому місці в тебе все-таки творчість, а тоді вже решта. Адже життя минає дуже швидко. Якщо художник озирається наприкінці життя а в нього купа надзвичайно цікавих творів, то він щасливий, попри те, що не має якихось матеріальних благ. Інакше самовідчуття в того, хто, ставлячи за мету матеріальне, не має доробку. Й часу йому вже бракує. Хоча арифметики тут, напевно, немає, важко підрахувати, скільки має бути одного, а скільки іншого. Це, мабуть, про творчу енергію якщо вона є, то обовязково вибухне. Творчість дає внутрішню молодість, без якої митцеві ніяк.

На скільки років ви почуваєтеся?

Ще за моєї молодості всі говорили, що Патик молодий художник, потім я молодий художник тощо. Минули десятиліття, а мені здається, що і я, і Патик і далі молоді художники. Всі, хто чогось прагне, молоді. Це аксіома.

Ви ілюстрували чимало творів української класики. Однак не всі книги, які  оформляли, побачили світ. Чому так сталося?

Мене репресували, оскільки коли судили Горинів і Михайла Осадчого, останній не витримав тортур зізнався, що і де ми читали тощо. Відтоді потрапив під ковпак КДБ і мене весь час тероризували. У вязниці не сидів, але то, може, було ще гірше. Майже щомісяця викликали та прочищали мозок, щоб був правильним, або намагалися зробити з мене сексота, що їм не вдалося. Власне, це й було причиною, чому я виїхав спершу в Хорватію, а тоді в Канаду. Це стало можливим у нові часи, коли системі простіше було мене позбутися, ніж витрачати на мене свої зусилля.

Який урок із тих часів винесли для себе?

Я від дитинства боровся з обставинами. Батько загинув на фронті, а вижити в селі без чоловіка (в сімї були мама та сестра) тоді було дуже тяжко, адже доводилося виконувати всі роботи. Тому, коли почався цей терор, не надто складно було витримати фізично. Проте морально та психологічно було важко. Тому й виїхав. Але за першої ж нагоди повернувся. Без рідної землі не можу.

Той психологічний прес, який випало пережити, не похитнув вашої довіри до людей?

Ні. Бо знаю собі одну правду не всі виростають сильними, спроможними не зламатися. Не знаю, чи витримав би, якби мене так тортурували, як читаю про це у книжках. Тому не маю зла ні на кого. Михайло Осадчий був добрим чоловіком, просто слабким. Пригадую, колись, ще до його арешту, він, я та ще один наш колега пішли в гори. Взуття було дуже благеньке, а тут несподівано  сніг. Михайло впав у такий відчай, мовляв, лишиться в тих горах, ми вже не знали, що робити. Я обмотав йому ноги рушником, а сам босоніж пішов попереду, то він якось рушив за мною. І коли згодом він зламався, я знав, що це через слабку волю, а не з інших причин. Тут не можна судити людину. Я виявився сильнішим. Як казав полковник, який мусив мене опрацьовувати, через мене він не дістав жодної зірочки. Я вийшов із ситуації переможцем.

Ви повернулися з Канади в Україну, коли держава вже була незалежною. Легко адаптувалися за нових умов?

Минули роки, перш ніж це сталося. Є таке правило: коли думаєш повертатися з-за кордону додому назавжди, не перебувай там довше, ніж пять років. Бо інакше роздвоїшся й ніде не зможеш жити. Це правда. Хоча мені пощастило вклався в ці пять років...

Розмовляла Ярина Коваль, "Газета"