Золота підкова Закарпаття: вулкани, печери, водограї. Частина 3

Після паркану з колючим дротом з’явилися блискучі паркани з нержавіючої сталі. Їх побачили в кількох селах, найбільше з яких Біла Церква. Таким величезним будинкам позаздрять навіть мешканці київської Кончі-Заспи, дорога з  сотень суцільних палаців і замків. Причому видно, що в більшості будинків ніхто не живе, немає ні газонів, ні штор, ні дерев, деякі в стадії добудови.

 

Як пізніше пояснив один таксист – це будинки «румунських контрабандистів», тобто громадян України румунської національності. За його словами, везуть вони в Європу переважно цигарки і горілку. В пошуках подробиць зайшов на сайт тячівської районної адміністрації. Місцева влада обурюється, що журналісти називають мешканців цих сіл контрабандистами. Автор матеріалу переконує, що це звичайні заробітчани, які працюють в Європі, і тяжкою працею заробили на ці хатинки. Як би там не було, хай розбираються компетентні органи, а ми поїхали до українського Мертвого моря, озера Кунігунда в Солотвино.

Озеро з’явилося на місці колишніх сольових копалень. Щоправда, як виявилося, Кунігунди вже не існує. Злі язики стверджують, що її підірвали, а кожна турбаза на своїй території викопала калюжу солоної води, і заманює туди туристів за 50 гривень на день.

 

Петляючи вузенькими вуличками між відпочиваючими, ледве знайшли невеличку тінь, щоб там поставити машину з Пухнастиком і залізли на 15 хвилин в один з басейнів. Більше там робити нічого, то ж рушили далі на Тячів, поповнити запас харчів і оглянути місцеві достопам’ятності, які зосереджені переважно в центрі міста. На вулиці Незалежності крім реформаторського костелу і Успенської церкви ще низка пам’ятників: Революції гідності, якийсь угорський з орлом і радянським воїнам-визволителям.

Мало хто знає, що в 1946 році після приєднання Закарпаття до УРСР невеличка частина міста Малий Тячів на лівому березі Тиси відійшла до Румунії.

 

Починало сутеніти і по дорозі до печер Великої і Малої Угольки зупинилися на березі річки Теребля. Поставили намет, повечеряли і спокійно заснули.

 

Скала «Карстовий міст» розташована на північ від Малої Угольки. Дорога туди не надто європейська, але ми бачили й гірші. На КПП Угольсько-Широколужанського заповідника залишили машину, заплатили лісникам по 30 гривень і здолали 2.5 кілометри доволі складного підйому.

 

 

«Карстовий міст» - це просто гігантська кам’яна арка в вапняковій скелі. Поруч знайшли вхід в печеру «Дружба», але з Пухнастиком туди не полізли. Загалом 5 кілометрів пройшли за 4 години, а потім із задоволенням занурилися в гірську річку.

 

 

По дорозі до печери «Молочний камінь» побачили вказівник на турбазу «Срібний рай». Звернули і не пожалкували. Окремий прохолодний будиночок з туалетом, душовою кабінкою, телевізором і холодильником коштував 150 гривень з особи. Пухнастика поселили безкоштовно.

Наступного дня пішли в печеру «Молочний камінь». Її назва пов’язана з кольором вапнякового розчину, який просочується з тріщин в скелі. Від КПП до печери 2.5 кілометри. Також заплатили по 30 гривень з носа, а  ще за 60 гривень дозволили проїхати вгору кілометр на машині.  

 

Печера, як печера. Звичайно не така, як «Мармурова» в Криму, але відвідати варто.

Після обіду оглянули не позначені в жодних путівниках дуже красиві водоспади, а на вечерю господиня посмажила форель, спійману нами ж в її ставку. Ціна питання – 300 гривень за кілограм, а якби смажили самі, то 220.

За порадою місцевого таксиста поїхали купатися в термальних озерах села Косино, Берегівського району та біля Хуста відвідали оленячу ферму. Всі олені там за огорожею, лише один вільно блукав територією. Його можна було погладити, погодувати і, звичайно, з ним сфотографуватися.

 

Потім в Хусті залізли на руїни замку, у Виноградові аналогічні руїни подивилися не вилазячи з машини.

 

Транзитом проїхали Берегово і нарешті дісталися запланованого Косино. Вже за кілька хвилин згадували не дуже хорошими словами таксиста, який все це нам порадив. Поставити намет на сонці коштувало 300 гривень за одну ніч, 3 години купання в термальному озері – 350 гривень. При цьому стоянка забита машинами і відпочиваючих дуже багато. В сусідньому готелі купання коштувало 200 гривень на день, але там не було місця для намету.

Купуючи біля дороги виноград, з’ясували, що місцеві відпочивають переважно в сусідній Угорщині, де ціни дешевші, а сервіс кращий. Вони ж нам порадили шукати щастя в Дєдово, де також є термальні джерела. Повернули назад, але й там нічого пристойного не знайшли.

В пошуках місця для ночівлі поїхали в бік Мукачева, а зупинилися аж за Чинандієво на березі річки біля села Синяк.

Вранці прокинулися від дитячого галасу. Неймовірна кількість дітей оточила нашу стоянку, розклали підстілки, почали купатися, грати в футбол, волейбол, гандбол і інші рухливі та галасливі ігри. Так що питання, чи залишатися в Синяку ще на ніч відпало само собою.

 

Назад вирішили їхати через знайомий Торуньський перевал, щоб поповнити домашню колекцію вуличних орхідей, які ростуть там в неймовірній кількості. По дорозі оглянули замок «Паланок» в Мукачево і палац Шенборнів в Чинандієво.

Далі проїхали вже рідні Воловець, Пилипець, Подобовець і ми зупинилися в урочищі «Голятин» за однойменним селом. Щоправда довелося подолати 5 кілометрів повністю розбитої дороги. Таке враження, що останній ремонт там робився ще за часів Австро-Угорщини.

 

 

Місце красиве, але надто глухе. Вночі подув сильний вітер і почав крапати дощ. Завивання вітру заважало спати, стало моторошно. Вже під ранок, коли почало світати, вітер зламав дугу нашої китайської палатки. Тож довелося швиденько збиратися і залишати це не надто гостинне урочище.

На перевалі погода владналася, ми поснідали і рушили далі в напрямку Львова.

 

 

Оскільки намет був поламаний, а їздити «висолопивши язика і витріщивши очі» ми не звикли, то вирішили переночувати на півдорозі  в якомусь мотелі.

Зупинилися біля Рівного в готелі «Левове серце». Двомісний номер 250 гривень: чисто, охайно, але без гарячої води. Двомісний люкс там коштував 500 гривень, а просто 2 ліжка в кімнаті – 120.

         Щоправда Пухнастика в номери не пустили. Я навіть розповів адміністратору історію мого американського друга, який запитав в одному з готелів, чи можна у них поселитися з собакою. Йому відповіли: «Ще жодна собака в нашому готелі не напилася, не влаштувала бійку, не обблювала номер, не вкрала білизну и туалетний папір. Так що хай ваша собака приїздить,  приїздіть і ви з нею, якщо чемно себе поводитимете». Але й ця історія його не розчулила, так що нашому алабаю довелося ночувати на своєму двухспальному матрасику в машині.

 

Остання пригода трапилася за 100 кілометрів від Києва. На окружній Коростишева порвався пасок генератора, і почав грітися двигун. Якось дісталися заправки, і звідти викликали евакуатор, 5 км. до СТО коштувало 400 грн.

 

Навіть в цій ситуації знайшли купу позитиву. Добре, що поламалися в кінці подорожі, а не на початку. Добре, що в понеділок вранці, а не в п’ятницю ввечері. Добре, що не на Драгобраті, а біля Коростишева. Та й коли б ще ми подивилися це місто?

Поки 5 годин чекали на деталі, оглянули костел Різдва, побудований на кошти графа Олізара, його садибу, пам’ятник самому Олізару,  та парк кам’яних скульптур на березі Тетерева.

 

Сам ремонт тривав 20 хвилин. Заплатили 1500 гривень, з них лише 200 за роботу.

Загалом за 15 днів проїхали 2200 кілометрів, витратили 15 тисяч гривень и отримали масу задоволення.