Антивірусна мандрівка: Обухів і околиці

         Обухівщина - район музеїв. Ми їх нарахували щонайменше 8. Зокрема, це будинок-музей Корнійчука в Плютах, який зараз гордо називається «Літературно-художні Плюти». В селі Германівка є Музей козацтва і Картинна галерея. А в Трипіллі аж 2 музеї: приватний і державний. Вони, звичайно, присвячені Трипільській культурі, якій понад 5 тисяч років. Туди спочатку і завітали.

         Як виявилося, приватний історико-археологічний музей «Старовинна Аратта-Україна» вже років десять не працює. Місцеві кажуть, що власники між собою не можуть домовитися.

Засновники музею дотримуються думки, що слов’янська культура пішла від трипільської цивілізації. Зокрема, історик Юрій Шилов вважає, що Трипілля – це найдавніша держава світу «праслов’янська Аратта». Схоже, що його підтримує і третій президент України Віктор Ющенко, який зібрав на дачі в Безрадичах, також Обухівського району, чималу колекцію трипільської кераміки. Ющенка ми ще згадаємо, а для об’єктивності зазначимо, що більшість істориків, археологів і антропологів з цією думкою не згодні, вважаючи її антинауковою. «Виводити українців з трипільців, це все одно, що вести відлік США від індіанців. Історія українського народу почалася з появою слов’янських племен, а не готів чи трипільців», - стверджує український історик, публіцист і націоналіст Роман Бжеський.

Поки ми оглядали руїни музею, під’їхали дві круті іномарки. З них вийшла група патріотів на чолі з екскурсоводом, який  активно розповідав різноманітні легенди і міфи про Трипілля. Ми не стали слухати навколоісторичну  маячну, а поїхали до державного трипільського музею. Але й той був зачинений через поважну причину – карантин.

         За задумом архітектора, будинок-скриня символізує багатство України. Музей побудували до 100 річчя відкриття Трипільської культури Вікентієм Хвойкою, бюст якого стоїть поруч. А трохи ближче до Дніпра в 2008 році відкрили пам’ятник отаману Зеленому. (Не плутати з президентом Зеленським).

«А в неділю вранці-рано вдарили гармати –

То Зелений Україну почав визволяти.

Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає,

Отаману Зеленому й Дніпро помагає».

         Хто побажає детальніше ознайомитися з життєвим шляхом пана отамана, рекомендуємо книжку Романа Коваля «Отаман Зелений». Книжка в твердій палітурці, лагідного бузкового кольору, гарно ілюстрована фотографіями початку минулого століття.

         Далі поїхали в сусіднє село Халеп`я до музею Вікентія Хвойки, навіть не сподіваючись потрапити всередину. Схоже, музей зачинений тотально, а не лише в часи короновірусу.

         Саме в цьому приміщенні колишньої школи працював археолог. Тут представлені  макети розкопок трипільських городищ, ескізи знахідок, зроблені рукою Хвойки і його щоденники.

         Біля сусіднього села Витачів знаходиться найвідоміша  природня пам’ятка Обухівщини – озеро Ріца, розташоване на 90 метрів вище рівня Дніпра. Але зразу за селом зникли усі зображення, як на  Maps.me так і на Googl.maps і ми зрозуміли, що заблукали, оскільки паперових карт з собою не брали

         За декілька хвилин простою водій зустрічної машини повідомив, що ми рухаємося в правильному напрямку. Проїхали ще пару кілометрів грунтовою дорогою, потім спустилися пішки метрів 100 до озера. Наша Ріца звичайно не така, як всесвітньовідоме озеро в Абхазії, але теж красиво. Через круті, вкриті лісом береги тут немає вітру, вода прозора і тепла.

         Хотіли обійти навколо озера і випадково вийшли на берег Дніпра. Краєвиди перевершили усі сподівання, і ми затамувавши подих, довго милувалися крутими схилами над Славутичем:

Біля Обухова оглянули пам’ятник жертвам голодомору, споруджений за проектом Андрія Гайдамаки, улюбленого художника Віктора Ющенка.

         Саме Гайдамака - автор музею Голодомору в Києві і меморіалу в Крутах.

         Найвідомішою людиною  Обухова без сумніву є поет Андрій Малишко. Пам’ятник йому знаходиться напроти краєзнавчого музею в центрі міста.

Ті, хто народився в СРСР, добре пам’ятають слова «Рідна мати моя, ти ночей не доспала, і водила мене у поля край села» - це малишкова «Пісня про рушник». Саме через цю пісню довелося писати матеріал українською, бо так і не придумали, як перекласти російською назву. «Песня о полотенце» якось не ліпиться…        

         А ті, хто вчився в українській радянській школі не можуть не знати пісню:

«Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають квіти,

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать, де тебе зустріти?»

         Але, як виявилося, без російської мови нам не обійтися. В біографії поета сказано, що 1950 року після відвідин Канади і США Малишко написав збірку «За синім морем», за яку отримав Сталінську премію. Цю премію навряд чи давали за добрі справи, тому ми вирішили знайти текст твору. Але, як не дивно, в українському сегменті інтернету він відсутній. Тому процитуємо кілька рядків російською:

«— Кто вам помог расправиться с лихом,

Поднял страну, истекавшую кровью?

— Сталин, — сказал я взволнованно, тихо.

— Сталин, — они повторили с любовью».

         А в 1970 році Малишко написав славнозвісну «Стежину»:

«Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю,

Одним- одна біля воріт?»

         А нас наша стежина привела до хати, в якій народився поет, і де тепер музей, який також був зачинений:

         В Обухові ще мали щастя оглянути католицький монастир Святої Трійці, побудований і освячений в 2006 році. Київсько-житомирська дієцезія повідомляє, що «в парафії послугує Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної». Що це таке - не зрозуміло, але монастир красивий.

         Навпроти монастиря щонеділі гримить епічний базар, на якому до карантину можна було зустріти багатьох відомих політиків, зокрема і третього президента України Віктора Ющенка.

         Під час нашого останнього спілкування Віктор Андрійович повідомив, що на своїй дачі в Безрадичах будує хату за проектом Тараса Шевченка. «Тарас Григорович ніколи не мав власної хатинки, а тепер матиме», - філософськи резюмував Президент.

         На зворотному шляху спочатку хотіли оглянути добре відреставровану Спасо-Преображенську церкву в Нещерові, але вчасно згадали, що УПЦ МП - розсадник короновірусу. Тому огляд перенесли до закінчення пандемії. А ось як ця церква виглядала 10 років тому:

         В кого залишилися сили і бажання, дорогою до Києва може оглянути ще дві старовинні дерев’яні церкви. В Підгірцях височіє Михайлівська церква, збудована 1742 року.

                 А в Креничах на центральному майдані височить Покровська церква 1761 року побудови.

Ці церкви ми оглядали раніше, тому проїхали села без зупинок.

А більше мені нема чого вам розповідати.