Кам’яне село: подорож північним Поліссям

 Їхали по Варшавській трасі, ідеально відремонтованій до «Євро-2012». Малин промайнули без зупинки, оскільки це місто ретельно оглянули кілька років тому. Найвизначнішою достопам’ятністю Малина є садиба матері Миклухо-Маклая і пам’ятник видатному мандрівнику в центрі.

         Довідники пишуть, що Маклай був тут двічі, приймав друзів і виїздив в сусідні села вивчати побут селян. Ще в центрі Малина зберіглася синагога, в якій нині пожежне депо, і обкладений плиткою костел. Сьогодні в цих будинках важко впізнати культові споруди.

         Краєзнавці досі сперечаються, звідки пішла назва міста. Одні вважають, що вона пов’язана з ім’ям древлянського князя Мала, інші стверджують, що назва походить від імені його дочки Малуші – дружини князя Святослава, матері Володимира. Як би воно не було, але пам’ятники і Малу і Малуші чомусь встановлені в сусідньому Коростені, куди ми і прямуємо.

         Екскурсоводи розповідають, що княгиня Ольга, аби  помститися за смерть свого чоловіка Ігоря, спалила Коростень в досить оригінальний спосіб. Її війська оточили місто, але ніяк не могли увірватися у нього. Тоді Ольга пообіцяла, що зніме облогу, якщо мешканці Коростеня дадуть їй в якості відкупного по три голуби і три горобці від кожного двору. Отримавши пташок, княгиня наказала своїм воїнам прив’язати до їхніх ніжок сухі гілочки, підпалили і відпустити. Птахи полетіли додому і таким чином запалав кожен двір. Мені, як дипломованому ветеринару, ця версія виглядає досить дивною. Важко зрозуміти, чому обсмажена птаха полетить саме до дому.

         В Коростені в радіусі 500 метрів оглянули пам’ятники Малу, Малуші, княгині Ользі, Добрині Нікітічу, святому Володимиру, чомусь недекомунізованому Миколі Островському і деруну.  Але найбільше вразила скульптура неідентифікованої тварини, на постаменті, схожому на фалічний символ.

         Більше всього хотілося подивитися командний пункт Коростенського укріпрайону - так званої «лінії Сталіна», де зараз розташувався музей. Будувати його почали в 1935 році на місці природніх печер, загальна довжина коридорів – 156 м. Квиток коштує 20 грн. Щоправда, не зважаючи на всі прохання, Пухнастика в середину не пустили.

         Оглянули колекцію протигазів та інших засобів індивідуального захисту, зброю часів другої світової війни та багато фото. На виході так і не зрозуміли, чому нашому алабаю заборонили все це побачити. Під час карантину це фото мало б зацікавити його особливо:

         Далі рушили шукати закинуту ракетну базу біля села Великий Дивлин. Але її так закинули, що попри всі зусилля шахту ми не знайшли. Пару годин погодувавши комарів в лісі, надибали лише невідомі руїни і поїхали далі. А фото ракетної шахти взяли з сайту wolfdog.live  де, власне, і знайшли інформацію про неї.

Сутеніло і прийшов час шукати місце для ночівлі. За порадою місцевої інтелігенції зупинилися на березі закинутого кар’єру біля села Нові Білокоровичі. Пейзажі перевершили усі сподівання! А вода була настільки прозора, що коли мили посуд, то бачили раків. Дуже пожалкували, що не взяли маску і ласти.

Вночі прокинулися від шуму дощу, але він нас мало турбував, оскільки навкруги граніт і ми виїдемо за будь якої погоди. Тож додивилися всі сни, покупалися в кар’єрі, дощ припинився, ми не поспішаючи поснідали і поїхали далі.

Але нічний дощ зіграв з нами злий жарт. На лісовій дорозі в Кам’яне Село з’явилися величезні калюжі, глибину яких ми не знали. На гранітній дорозі забуксувати неможливо, але могли просто отримати гідроудар, якщо глибина калюжі виявиться більшою ніж може проїхати наш «Форд». Тож довелося вдягати гумові чоботи і йти по переду в калюжу, міряти її глибину. Після кількох таких замірів нас обігнав потриманий «Жигуль» і ми впевнено поїхали за ним.  По дорозі біля села Дружба оглянули ДОТ Коростеньського укріпрайону.

В селі Дружба прийшов час другого сніданку, тож вирішили трошки підкріпитися і поповнити запаси продовольства. Біля сільмагу зустріли чоловіка, який скуповував у населення гриби лисички і ягоду чорницю. Лисички 35 гривень за кілограм, чорниця по 50.

Захотіли придбати грибочків і собі, але чоловік пояснив, що в цьому селі зашкалює радіація, тому вживання місцевих продуктів шкідливе для здоров’я. Сам він везе їх на захід, годувати місцевих гурманів.

Смачно поснідавши копченою куркою, без особливих проблем дісталися Кам’яного Села. Дуже сподобалося!!!

Насамперед залізли на каменюку з назвою «Ступня Бога» щоб загадати бажання. Але зверху жодної ступні так і не виявили. Як пояснив місцевий збирач чорниці, ступню туристи розтягли на сувеніри поступово відколюючи маленькі шматочки. Тепер на верхівці каменя лише якась ямка. Можливо саме тому, бажання, яке я загадав, так і не збулося.

 Потім виникла думка перевірити себе на добропорядність. За легендою, протиснутися між двома каменями зможе лише той, у кого немає гріхів. Протиснувся тільки Пухнастик, а решта делікатно відмовилася від цієї процедури під різними приводами, зокрема, дівчата стверджували, що каміння мокре і може сильно забруднити одяг.

Далі по черзі сфотографувалися біля каменю, який одні називають «Компас», а інші – «Розламана хлібина». Розломи цієї каменюки точно вказують на північ-південь і схід-захід. Поїли вдосталь чорниці і згадали, що час шукати місце для ночівлі. Спочатку хотіли таборитися серед каміння, але велика кількість комарів відбила це бажання. Повернулися в село Дружба, де дівчата на веліках провели нас на кар’єр дивовижної краси. Довго не могли намилуватися позаземними пейзажами.

 

Вдосталь нафоткались, нагулялись, напились пива і спокійно пішли спати. Але, на відміну від першої ночі, спокійно спати не довелося. Поруч нашого табору місцева молодь влаштувала пиятику. Матюки, ревіння моторів, сигнали машин, голосна музика пару годин не давали заснути. Але потім все вщухло.

Ранок нас зустрів лагідним сонечком і теплим вітерцем.

Покупались, поснідали і поїхали додому. Дорогою оглянули ще один ДОТ. Вже в Києві знайомі фортифікатори пояснили, що це не ДОТ, а АПК – артилерійський полукапонір 1938 року. Так називалися споруди для 76 міліметрових гармат.

Далі оглянули кар’єр з червоними берегами, інформацію про який знайшли на Maps.mi. До речі, він виявився не там, де позначено на карті, а на кілька кілометрів ближче.

Наступною атракцією став пам’ятник Михайлу Кутузову в райцентрі Хорошів. До закону про декомунізацію це містечко називалося Володарськ-Волинський, на честь вбитого в 1918 році більшовика Володимира Володарського (справжнє ім’я Моісей Гольдштейн), який в цьому населеному пункті ніколи не був. А ще раніше, 1912 року, з нагоди сторіччя франко-російської війни місто назвали Кутузове. До революції тут був палац, який належав російському полководцю і його нащадкам.

Сюди генерал приїхав в 1803 році. Перший його лист був такого змісту: «29 марта 1803 г. Здесь такая скука, что я не удивляюсь, что многие идут в монахи. Все равно жить, что в монастыре, что здесь, в Горошках….» У травні 1812 року саме тут його застала звістка про початок війни з Наполеоном.

Ми звернули увагу, що на пам’ятнику Кутузов ще з обома очима, значить генерал зображений до 1774 року. Саме тоді біля Алушти в бою з турками він був поранений. Куля пробила ліву скроню і вийшла біля правого ока, яке було дещо спотворене. Але, попри поширену домку, зір зберігся. На цьому місці на трасі Симферополь-Алушта зараз фонтан.

Така ж неоднозначна історія і самого Кутузова. Як стверджують історики, головнокомандувачем російськими арміями в 1812 році він став випадково – просто потрібно було поставити людину з російським прізвищем. В Європі про Кутузова майже нічого не відомо. Британська енциклопедія пише: «Він дав бій біля Бородіно, отримав поразку, але не рішучу».

Але повернемося до нашої подорожі. Після пам’ятника Кутузову вирішили оглянути пам’ятку природи – скелю «Голова Чацького», розташовану на лівому березі річки Тетерєв. Навігатор завів нас на саму голову, і ми довго блукали, щоб спуститися до річки сфотографувати голову.

 

 

Останньою природною достопам’ятністю на шляху до дому став широко розрекламований Коростишівський кар’єр. Але відвідувати його ми б не рекомендували з гігієнічної точки зору – надто багато відпочиваючих, навіть в робочий день.

 

А вже вдома ми зробили  висновок, що маловідомі кар’єри північного Полісся - гідна альтернатива українському узбережжю Чорного моря. Ми побували лише в двох, а їх там дуже багато. Чиста, прозора водичка, достатня глибина, щоб плавати з ластами і маскою, красиві навколишні пейзажі, фантастичні заходи сонця, а головне – майже зовсім немає людей.

Віктор МІНЯЙЛО, для «Теми»