Буковина – чарівний край Черемоша й Прута. Частина 3

          Добряче виспавшись, вранці я рушив за обідом, замовленим напередодні у жіночки, рекомендованої власником енашого житла Дмитром. Дві порції вареників + суп з копченостями та кльоцками коштував 100 грн. Дуже смачно і в достатній кількості. Сходили покупалися в сусідньому водоспаді з крижаною водою, біля якого зустріли корову неймовірного кольору яка гуляла сама по собі.

Під вечір, з нагоди екватору подорожі, смажили шашлик. М'ясо з сусіднього Берегомета привезли дмитрові батьки, два кілограма свинини коштували 270 грн. Це м'ясо пахло м’ясом:  давно такого не їли!

          Наступного дня вирішили нікуди не спускатися, а відпочивати у себе на горі в будиночку. Сходили на полонину, де знайшли 6 сортів орхідей і багато кущів тирлича карпатського. Коли повернулися, побачили над будинком  дві веселки.

          Добре відпочивши, начитавшись корисних і не дуже книжок, наступного дня поїхали в Берегомет подивитися на зубрів, які, згідно з даними путівників, мешкали  в місцевому заказнику «Зубровіца». По дорозі в селі Лопушна виявили бар-готель «Гуцул каліпсо», що в перекладі означає «справжній гуцул». Кава з молоком, 2 салати, картопляне пюре, горохове пюре, відбивна, котлета та щойно посмажений чебурек коштували 150 грн. Господиня повідомила, що не заперечуватиме проти клієнтів з собаками. Ціна такого задоволення – 150 грн. з людини. Собака – безкоштовно.

          В Берегометі зубрів не побачили. Лісник повідомив, що бик помер від старості, а зубрицю перевезли до Старожинця. Традиційно викупавшись в водоспаді повернулися на свою гору.

          Вранці Діма на «Ніссані» спустив наші речі до машини і ми поїхали далі. За планом мали оглянути зубрів в Старожинці, а в місцевому дендропарку «онуку» верби Шевченка. Екскурсоводи розповідають, коли Тарас Григорович їхав на заслання до Казахстану, то прихопив з собою гілочку верби, яку посадив біля казарми. Верба прижилася,  її гілочку хтось привіз до Стрия, а вже зввідти інша гілочка потрапила до Сторожинця. Щоправда «верба Шевченка» не відрізняється на тлі інших дерев, на ній немає таблички, і дерево не огороджене. Нагадаю, що під час нашої подорожі Буковиною область перебувала в червоній зоні,  дендропарк був зачинений на карантин. Ми  зайшли через задній прохід, але вербу знайти не вдалося. Подивилися лише садибу  мецената, землевласника Оренштайна, в якій нині розташувався  лісовий коледж.

Ніхто з аборигенів не міг пояснити, де можна побачити зубрів, і ми рушили далі в Білу Криницю знайомитися з побутом старовірів.

          Ще в Долишньому Шепоті якійсь будівельник розповідав, що старовіри навіть в літку ходять в фуфайках та шапках-вушанках, а за поясом обов’язково має бути сокира. Щоправда, побачити мешканців Білої Криниці не вдалося, коли ми під’їжджали до села неба затягло хмарами і почався дощ. На цьому тлі велич собору приголомшувала. Однозначно must see.

   Спочатку сподівалися перечекати негоду на зупинці, де випили заздалегідь приготовану каву з цигаркою, але дощ не припинявся. Довелося дістати парасольку. При вході в Успенський собор прочитали, що він не копіює жодного відомого пам’ятника архітектури. Це «оригінальний витвір в якому помітні риси подібних споруд Північно-Східної Русі 16-18 століть, чи то храму Василя Блаженного, чи собору в Боголюбові».

          А ще довідалися, що в церкву чоловікам заборонено заходити в шортах, сорочках з короткими рукавами, а жінкам з непокритою головою, в коротких спідниця і в критичні дні. «А як вони збираються перевіряти останнє?» - зазначила Оля, але запитати не було в кого: вулиці Білої Криниці були зовсім порожні. Зробивши під дощем на машині коло по селу поїхали назад в бік рідного дому. Оскільки за 4 ночі в персональному будиночку в горах звикли до комфорту, вирішили ще раз зупинитися в готелі. Знайшли те, що шукали аж за Чернівцями біля повороту на Хотин в готелі «4 корчми». Двомісний номер коштував 750 гривень зі сніданком, собакен поселився безкоштовно.

          Двічі прийняли душ, смачно повечеряли за 400 грн. і пішли спати на дійсно білій, накрохмаленій білизні. Пухнастик відпочивав на килимку, який пасував йому за кольором.

          Передостаннього дня подорожі у нас за планом було 2 атракції з геолокацією вже у Вінницькій області. Насамперед оглянули Лядовський Свято-Усікновенський скельний монастир, розташований на межі Чернівецької, Вінницької областей і кордону з Молдовою. Пам’ятаючи напис в галицькому монастирі та соборі старовірів, я вдягнув штани, а Оля  лосіни нижче колін і кепочку. Але за весь огляд так нікого й не побачили! В гордій самоті оглядали келії, печери, каплички з іконами та інші не ідентифіковані нами приміщення.

         

Лише біля самого святого джерела зустріли монаха. З одягу на ньому були лише червоні труси. Коли запитали, як пройти до річки, священик відповів, що з собакою не гарно ходити по святих місцях. «А в одних трусах, виходить, гарно», - подумали ми, але сперечатися не стали і пішли купатися в Дністер.

          Заїхали в Могилів-Подільський поповнити запаси харчів собі й Пуху, оглянути пам’ятник Джону Леннону. Харчів прикупили, але з пам’ятником не склалося. Його перенесли в інше місце, яке не стали шукати, вже вечоріло, а нас ще чекав огляд Буші.

          Дохристиянський печерний храм відкрив професор Антонович в 1883 році. Він виявив тут наскальний рельєф, на якому зображене  дерево, півень, олень і людина навколішках. Над ними був вирізаний прямокутник з написом: «Азм есмъ Миробог жрец Ольгов». (Зараз напис вже не видно). Історики датують бушанський рельєф різними періодами – від 2 століття до 12.

          Коли ми дісталися Буші скальний храм вже було зачинено, але екскурсовод за 100 гривень люб’язно нас туди запустила. Дуже гарне місце!

  Далі через Ямпіль дісталися села Цекинівка, звідки відкривається найкращий вид на молдовську фортецю Сороки.
    

      Поставили намет на березі Дністра, покупалися, а поки пили пиво,  вислуховували скарги на життя місцевих пастухів. Якщо раніше вони возили продавати молоко в Молдову (туди ходив паром), то зараз, коли через карантин кордони закриті, вимушені здавати місцевим скупникам за дуже низкою ціною. А іншого заробітку в Цекінівці немає. Потім ми з українського берега Дністра в бінокль оглянули чи не всі достопам’ятності Сорок: вже згадану фортецю, пам’ятник-капличку «свічка подяки», яка символізує втрачені пам’ятки молдовської культури та циганську гору з будинком барона. Сороки вважалися столицею ромів, як в Російській імперії, так і в Радянському Союзі.

          Дорога до дому нічим особливим не вразила. Зупинялися лише один раз на обід. А Буковина виявилася красивим, чистеньким, дуже мальовничім регіоном.