Вночі на Еверест у 55 років

Я не просто так згадав про пристосування організму на висоті. Якщо вам 30-40 років – вік у якому здійснюють більшість сходжень на Еверест, то скоріше за все ви на піку своєї форми, і цей фактор не грає такої ролі. Якщо ж вам 55 і ви зібралися на найвищу вершину світу, то маєте тверезо зважити всі “за” і “проти”. Оскільки, я поставив собі таку ціль, і відступати не збирався, питання фізичної підготовки стало основним. 

Відповідно, окрім сходжень постійно чергувалися велосипед, плавання та біг. Для того щоб зробити процес підготовки максимально ефективним, я займався з тренером. Також, за порадою друзів, пробіг “Нічний Чорногірський Марафон” – трейлове змагання, де за добу за 14 годин ми здолали близько 60 км Чорногірським хребтом (його особливістю є те, що значна частина дистанції долається вночі).

Напередодні виїзду в Непал я здав спеціальний Тред-міл тест, який показав готовність мого серця на 200%. Це додало мені впевненості у тому, що мета досяжна. 

Чому я так фокусуюся на фізичній формі? В першу чергу, через те, що це основа. Багато хто говорить, про силу волі як неодмінний атрибут вдалого сходження, і це правда, але сила волі напряму залежить від ваших фізичних кондицій та того скільки у вас є внутрішніх резервів.  Треба розуміти, що за позначкою 6 тисяч метрів ви вже практично не зможете відновлюватися, і все що ви взяли знизу буде вашою відправною точкою та від цього буде залежати чи зможете ви вийти на вершину та повернутися.

Базовий табір та акліматизація

Попередньо ми розглядали варіант сходження зі сторони Китаю, який вважається простішим, однак коронавірус вніс коригування в наші плани. Єдиним доступним для українців у 2021 році був маршрут зі сторони Непалу, тож логічно, що обирати не було з чого і ми пішли ним. Команду з якою я піднімався очолював досвідчений Валентин Сіпавін (Альпоманія) разом з нами були Павло Сидоренко (м. Харків), Ірина Караган (м. Дніпро), Ольга Тапордей (Молдова), Алла Касабуцька (Білорусь).

До першого базового табору на висоті – 5365 м ми дісталися традиційним шляхом через Катманду, аеропорт у Луклі та Намче-Базар (приблизно 3440 м). Цього року заявки на сходження подало – 408 осіб, а загалом у таборі було понад 1000 осіб. Як тільки ми всі досягли базового табору, розпочався період акліматизації – час коли слід чекати поки організм адаптується до висоти.

Цього року всі команди обмежували внутрішню комунікацію. Це було пов’язано з тим, що серед частини альпіністів був спалах коронавірусу. Однак, чутки все ж ширилися, вже в перші дні ми дізналися про перші смерті – загинули двоє шерпів при прокладанні маршруту через льодопад Хумбу. І треба сказати, що вкупі з тим, що льодовик постійно рухається, і тріщини постійно змінюють свої параметри і ти постійно бачиш гору та відчуваєш її велич, інколи з’являлися думки, чи не занадто божевільна ця затія. 

І коли ти бачиш наскільки ти маленький поруч з цією стихією, намагаєшся заручитися всією підтримкою, яка тільки можлива. В базовому таборі є традиційний ритуал посвячення спорядження перед сходженням. Бачили б ви, з яким ентузіазмом присутні витягували все можливе спорядження, тільки б мати захист і гору своїм союзником. 

 

 

 

 

Саме тому серед досвідчених альпіністів вживання терміну “підкорив” є моветоном. Коли ти розумієш скільки змінних залежать не від тебе, і як просто гора може в будь-який момент перервати будь-чиє життя, починаєш розуміти суть вислову “гора дозволила на себе піднятися та спуститися”.

Психологічне відчуття покращилося коли ми почали рухатися, і особливо, коли вперше подолали – льодопад Хубму. Ця ділянка перед першим табором, є однією з найнебезпечніших на маршруті. Як я вже казав, льодовик постійно рухається, виникають нові тріщини або змінюються старі, тому його потрібно постійно поновлювати. І велика вірогідність того, що ви будете підніматися вгору одним маршрутом, а через декілька днів спускатися іншим.

Перша частина сходження

Перша частина нашого сходження мала за ціль підйом на перший табір, висота приблизно 6000 м. Потім був спуск до базового табору. Друге акліматизаційне сходження відбувалось до третього табору, висота приблизно 7100 м. Звідти ми спустилися аж до Намче-Базару для того, щоб відновитися та набратися сил перед сходженням. 

 

 

 

 

З 14того по 20те травня очікували погодного “вікна”, однак цього року з цим було складно. Головною перешкодою були дуже сильні вітри, які досягали позначки 100 км\год, тоді як для того, щоб хоч якось рухатися потрібно, щоб вітер не перевищував 40-50 км\год. 

До цього слід додати, те, що десь з 7100 м ми перейшли на кисневі балони. І вже так рухалися до останнього перед вершиною четвертого табору (7900 м). В такі моменти навіть, найпростіші речі, як наприклад, одягнути щось перетворюються у завдання, яке розтягується на 1,5 год. Справа в тому, що на такій висоті організм вже не може відновитися, як слід, тому швидко спалює всі резерви. Тут вже не було мови про нормальний сон, ми просто тулилися по четверо в одному наметі в очікуванні сигналу на вихід. 

Погода нам не сприяла – вітер був на рівні 60 км\год, однак Валентин Сіпавін десь на рівні інтуїції відчув, що рухатися треба вже, і якщо б ми ще чекали, то наступні дні просто занадто б виснажилися, тому дав команду на збір та рух вгору. Ми першими вийшли з табору, і ще деякий час були єдиними на маршруті, аж потім за нами потягнулися інші. 

 

 

 

 

“Балкон” та друга частина сходження на Еверест

Мені підйом давався на диво комфортно, і я ще не підозрював, що це тільки початок пригод, які будуть значно довшими, ніж у всіх інших представників нашої команди. Ми досить швидко піднялися до ділянки під назвою “балкон” – це приблизно висота 8400 м, і там потрібно було змінити балони, однак замість двох балонів в кожному з яких мало бути по 250 атмосфер, в одному виявилося – 170, в іншому – близько 100. 

На короткий час мене охопив відчай. Я порахував і зрозумів, що їх стане тільки до вершини. Попри всі заперечення шерпа, сказав, що ми продовжуємо рух вгору. Слід враховувати, що на такій висоті організм перебуває у дуже високому стресі, і мозок постійно затуманений, адже виділяє енергію тільки на найважливіші фізіологічні функції – підтримання зору, рух м’язів, дихання. Тому приймати зважені рішення ставало дедалі важче. 

Втім, піднявшись ще трохи вище, прокрутивши в голові ще кілька варіантів розвитку подій, зрозумів, що я таки хочу повернутися назад живим, і моя сім’я, однозначно, важливіша за вихід на вершину будь-якою ціною. Навіть, якщо це Еверест. 

Тоді ж я швидко сформулював план “б”. Я екстренно зв’язався з власником компанії та описав ситуацію, до його честі він відразу увійшов у моє положення і на наступну спробу організував двох шерпів та чотири балони кисню. Ми спустилися до четвертого табору, і вже там зустріли представників нашої команди, які успішно здійснили сходження та зустріли схід сонця на вершині й поверталися вниз.

Двоє шерпів, які мали мене супроводжувати, наполягали, щоб ми рушили відразу. В той момент, вони знали те, про що було невідомо мені – вночі з 23 на 24 травня мав розпочатися ураган, і у нас було дуже мало часу в запасі. Другий раз відрізнявся від першого, адже ми почали рух тоді коли більшість вже здійснила сходження, і були в той час одними з небагатьох, хто взагалі знаходився в цій зоні на той момент. 

Рух під зірками був дуже медитативним, я думав тільки про ритм ходьби та дихання. І ще чомусь, в якийсь момент, прийшла нав’язлива думка про те, що непогано було б випити Боржомі. Якоюсь мірою це пов’язано з тим, що всі на такій висоті мають лише одне джерело води – сніг, і вода отримана при розтоплюванні газовим пальником не може бути повноцінним замінником звичайної, тієї до якої ми звикли внизу. 

Тим часом ми майже досягнули “сходин Хілларі”, раніше вони були значною перешкодою на шляху, зараз після одного із землетрусів минулих років, є вже не такими складними для долання. Однак саме в цій зоні в мене почалися проблеми з концентрацією та координацією, згодом я відчув, що починаю втрачати свідомість. Трохи часу, я намагався побороти в собі це відчуття, незабаром я впав і шерпи зрозуміли, що зі мною не все гаразд. Ділянка була відносно простою. Оглянувши мене вони зорієнтувалися в чому справа, у мене замерз клапан на кисневій масці, і вже з десяток хвилин, я піднімався без кисню. Цю проблему швидко виправили замінивши кисневу маску на резервну, і вже через хвилин п’ятнадцять до мене повернулися сили. 

 

 

 

 

О 2.45 ми були на вершині, і в той момент, я не відчував тріумфу. Бачив перед собою ніч, зірки та тишу. Не покидало відчуття, що ще слід берегти сили для спуску, адже вихід на вершину це тільки половина справи. Багато хто розраховує свої сили лише до вершини, і такий підхід може дорого обійтися. Тому витратили 5 хвилин на фотографування та огляд краєвидів навколо, і як тільки шерпи дали знак, відразу почали спускатися донизу. 

На спуску вони увесь час підганяли, і не давали часу на перепочинок, вони поспішали пройти “балкон” до зміни погоди. І треба сказати відчуття їх не підвели. Приблизно з зони 8400 м все затягнуло і почалася радикальна зміна погоди. Коли ми спустилися в табір на 7900 м його вже практично не було, навколо літали речі та намети, тому разом з усіма відразу почали евакуацію до другого табору на 6500 м. І тільки після того, як дістався туди зрозумів, наскільки виснажений був – 2,5 доби на ногах, практично без сну, 1,5 схоження та спуск донизу в доволі екстремальних умовах.

Наступні 4 дні були дуже важкими. Через постійні снігопади ми були ізольовані від світу. Особливо важко було те, що я не мав зв’язку з рідними, і вони почали підозрювати найгірший варіант. Тому щоб заспокоїти їх, наші в базовому таборі прикладали мобільний телефон до радіостанції, і тільки так ми і могли комунікувати. В той же час для мене випробування не завершилося. 

 

 

 

 

Перебуваючи на висоті 6500 м мій організм не міг відновитися і загальний стан повільно погіршувався, навіть, похід у намет їдальню, який знаходився поруч за 10 метрів перетворювався на випробування з однією зупинкою на перепочинок. Я розумів, що марно розраховувати на гелікоптер та евакуацію за такої погоди, тому довелося ще раз зібрати волю в кулак, і вже вкотре пройти небезпечну ділянку льодопаду Хумбу, яка до того ж була завалена свіжим снігом. І тільки після того, як в базовому таборі з’єднався з рештою нашої команди, яку не бачив вже близько п’яти днів, зрозумів, що все, сходження відбулося. 

Висновок

Мабуть, найбільший висновок зі сходження на Еверест і те, про що я думав вже після спуску до базового табору наскільки важливими є найпростіші речі – просто мати кисень та можливість його вдихати. Просто знати, що десь там в Україні тебе чекають рідні та близькі люди. На жаль, після повернення з гір це відчуття дуже швидко стирається рутиною, однак саме гори дають нам змогу відчути цінність того, що ми маємо та заново відкалібрувати свою систему координат. Всім гір!

ЗВІДСИ