Садиби та млини півдня Житомирщини. Частиина 1

         Подорож  варто розпочати в Романівіці Попільнянського району з родинного маєтку батьків Максима Рильського, де зараз музей. Ми там були раніше і навіть потрапили всередину.

         Експонати не змінювалися з часів СРСР, як і текст екскурсовода, яка розповідала яким гарним і талановитим був Максим Тадейович. Ми більшу половину свідомого життя провели біля Голосіївського парку, де в розкішному  маєтку жив Рильський, тому знаємо те, про що екскурсоводи скромно замовчують. Не прийнято згадувати, що Рильський відбив дружину в друга зі свого села Івана Очкуренка, який дозволив йому пожити в своєму помешканні на вулиці Бульйонській, згодом Боженка, тепер Малевича.

         Також неможливо серед експонатів знайти і вірш

“З піснею про Сталіна починаєм день!

Кращих ми не знаємо на землі пісень!

У країні Сталіна, у країні Рад,

Ми ростем, зростаємо, як зелений сад!”

         А під цю пісню, яка щоранку звучала з радіопередавачів, які тоді називали “брехунцями”, прокидалися наші батьки.

         Не афішують екскурсоводи, що Максим Тадейович був запойним поетом. Про це свідчать пізні приватні фотографії, на яких не розчесаний поет з цигаркою в руках і мішками під очима туманно дивиться на якісь папери.

            Так що в Романівку не заїздили, а попрямували одразу в Саверці оглядати садибу Векерів, де зараз школа.

         Родина Векерів нічим видатним в історії не відзначилася, та й садиба не дуже сподобалася - звичайний будинок з колонами. Тому поїхали в Паволоч подивитися на синагогу і млин. Млин знайшли одразу, оскільки, зрозуміло, він розташований біля річки.

         Споруда величезна, але повністю занедбана. Коли лазили по руїнах, думали, що добре було б передати цей млин в приватну власність, щоб його відремонтували і зробили придатним для відвідування. На нашому шляху ще зустрінуться млини в приватній власності, але з невирішеними проблемами.

         Шлях до синагоги, в якій зараз краєзнавчий музей, довелося запитувати у місцевих.

         У 19 столітті селом володіла єврейська родина Абрамовичів, які  збудували тут синагогу і млин. Ще збереглися панські комори, залишки садиби й кіркут.

         Від Паволочі до знаменитої Верхівні 20 кілометрів по пристойній дорозі, яку осінь розмалювала такою неймовірно красивою палітрою фарб, що ми постійно зупинялися на позапланові фотосесії.

         Історію кохання Евеліни Ганської і Оноре де Бальзака нагадувати не будемо, про неї й без нас достатньо відомо. Зокрема, тут він написав “Лист про Київ”, який довелося прочитати напередодні подорожі. Цікаво, що в листі Бальзак взагалі не згадує про Київ, а багато пише про євреїв і розвінчує радянський міф, що поміщики гнобили своїх кріпаків.

“Урожай, який селянин збирає, належить не поміщику, а йому самому. Взамін селянин зобов'язаний відпрацювати на поміщика три дні на тиждень, за додатковий час йому платять окремо. Ці сто п'ятдесят днів на рік необхідні для того, щоб зорати землю поміщика, засіяти її і зібрати урожай. Таким чином, можна стверджувати, що селянин розплачується за оренду тридцяти арпанів землі сто п'ятьдесятьма днями роботи, у Франції це обійшлося б йому в триста франків. Податки селянин платить мізерні. На додачу до всього поміщик зобов’язаний мати великі запаси хліба і годувати селянина на випадок неврожаю. Зауважте притому, що працюють селяни погано, так що для поміщиків було б куди краще мати справу з людьми вільними, які, подібно до наших селян, працювали б за плату; зате селянин при нинішньому порядку речей живе безтурботно, як у Христа за пазухою. Його годують, йому платять, так що рабство для нього зі зла перетворюється в джерело щастя і спокою. Тому запропонуйте російському селянинові свободу в обмін на необхідність працювати за гроші і платити податки, і він її відкине”, - писав Бальзак.

         Блукаючи старовинним парком зустріли китайця з екскурсоводом, яка довго розповідала, що старий Ганський дуже любив свою молоду дружину Евеліну і виконував усі її забаганки. До чого це призвело — відомо всім. Чоловік помер, а костел в Бердичеві, де вінчалися Ганська з Бальзаком оглянули наступного дня.

         Цього дня на нас також очікували костели в Ружині і Городківці. Дорогою позапланово оглянули млин в селі Карабчиїв.

         Ми б його не побачили, якби поруч селяни не спускали ставок з рибою.

         Робота вже завершувалася і біля млина зібралася величезна черга з різноманітних машин: від стареньких “Жигулів” до новеньких “Ленд круізейрів”. Щоправда, продати рибу нам рибалки відмовилися без жодних пояснень.

         Ретельно відреставрований костел Божого Тіла в Ружині нічим особливим не вразив. Спеціально заїздити в місто для його огляду не варто.

         Ще тут є напівзруйнована синагога і млин, які шукати не стали, а поїхали в Городківку до найкрасивішого в Житомирській області, единого в Україні неоготичного костелу святої Клари.

         Казковий костел побудовано в 1913 році на кошти шляхтичів Івановських, яким належало село. Після революції католицьку парафію заборонили, під час німецької окупації костел відновив роботу, після повернення радянської влади його перетворили на комору. Повернули храм католикам лише в 1989 році.

         Цікаво, що свята Клара вважається покровителькою телебачення, телефону і телеграфу. Від себе додамо, що до цього переліку сміливо можна додати і інтернет. Пояснення просте. Згідно з легендою, хвора Клара не могла ходити на Месси, але те, що відбувалося у храмі, вона  бачила на стіні своєї келії. Молодим журналістам варто знати молитву до святої Клари: “Свята Кларо, покровителько телебачення, як однієї зі складових засобів масової інформації, просимо тебе, заступайся у Бога за всіх працівників телебачення, як державного, так і комерційного. Випроси для них потрібні благодаті, щоб вони виконували свої обов’язки гідно й відповідально. Пильнуй за тим, щоб інформаційні передачі надавали правдиву інформацію, і щоб усі програми та фільми сприяли вихованню молодого покоління в дусі гуманних і християнських цінностей. Амінь”.

         Засутеніло і ми почали шукати красиве місце для ночівлі. За порадою місцевої інтелігенції зупинилися біля орендованого озера в сусідньому селі Червоне.

         За 30 секунд підняли намет і приступили до вживання пива. Але раптом трапилося непередбачуване — почала стрімко падати температура, а коли сонце заховалось за обрій термометр в машині показував нижче нуля. Хоча за всіма прогнозами синоптиків мало бути +4. Ми бігали, співали, танцювали, але зігрітися так і не змогли. Зрештою, натягли  на себе майже всі теплі речі та полізли спати в намет під 2 ковдри. Однак, було дуже холодно, та ще й випите пиво зробило свою справу — доводилися періодично вилазити “до вітру”. Зігрілися і заснули десь опівночі.

Далі буде