В Житомир через Радомишль і “Брусилівський налив”. Частина 2

Неприємності почалися прямо на в'їзді в обласний центр. Після фотосесії біля стели,  на блок посту нас зупинила особа з автоматом невстановленого звання і посади та попросила переглянути фотографії в телефонах. Відразу зазначимо, що попереджень про заборону фото і відеозйомок ніде не було. Після перегляду особа поцікавилася хто ми, звідки, куди і чому їдемо. Коли пояснили, що з Києва їдемо на екскурсію в Житомир, вона запитала, що ми там збираємося дивитися. Я вже почав нервувати і тицьнув йому видрукований на папері план нашої подорожі. Особа довго шукала знайомі літери, а потім запитала, хто такий Ларіосік? Коли порадили читати Булгакова “Біла гвардія” нас відпустили.

         Тож огляд міста почали з пам'ятника Ларіосіку з Житомира. "Николка в ужасе прижался к стене и уставился на видение. Видение было в коричневом френче, коричневых же штанах-галифе и сапогах с желтыми жокейскими отворотами. Глаза, мутные и скорбные, глядели из глубочайших орбит невероятно огромной головы, коротко остриженной".
 

         Сам Ларіосік навряд чи був би таким популярним у трудящих, якби у фільмі “Дні Турбіних” його шикарно не зіграв Сергій Іванов, більш відомий, як “Кузнєчік” з фільму “В бій ідуть одні старики”. В Житомирі тепер нова традиція: якщо потриматися за конверт, то усі бажання обов'язково збудуться.

         Щоб не загубити машину, залишили її біля Ларіосіка з Житомира і через дорогу оглянули костел Яна з Дуклі, побудований в 1842 році.

         До революції тут була семінарія, після — філармонія, а келії використовували під військкомат. Нині — це діючий монастир францисканців. Ян, або Іоан, народився в польському містечку Дукля в 1414 році, помер у Львові, жив у бідності, творив чудеса.

         Від католицького храму перейшли  на іншу частину центральної площі до кафедрального Спасо-Преображенського собору.

         Це один з найбільших православних храмів України, висота -  53 метри. Але не зважаючи на такі розміри, в 30-х роках минулого століття собор збиралися знести, а на його місці побудувати Будинок Червоної армії. Цим грандіозним планам завадила Друга світова війна.

         За собором знаходиться так званий “плаский будинок”. Коли на нього дивитися з певного ракурсу, то складається враження, що там лише одна стіна.

         Справа в тому, що він будувався на перехресті доріг, тому архітектор спроектував стіну під гострим кутом. Тоді цю особливість приховували сусідні будинки, а після їх знесення дім набув такого незвичайного вигляду.

         Повернулися до Ларіосіка і поїхали в музей-садибу уродженця Житомира Володимира Галактіоновича Короленка. Серед експонатів музею прижиттєві видання письменника, особисті речі і речі його родичів, старі фотографії і меблі того часу.

         Попри українське прізвище Короленко навряд чи визнавав себе  українцем: “И если впоследствии я уже сознательно нашел свою родину, то это уже была не Польша, не Украина, не Волынь, не Великороссия – а великая область русской мысли и русской литературы, область, где господствовали Пушкины, Лермонтовы, Белинские, Добролюбовы, Гоголи, Тургеневы, Некрасовы, Салтыковы”. В листі до Горького Короленко писав, що українську розуміє, але не володіє: “Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински». Напроти музею встановили погруддя письменника.

         Від музею Короленка поїхали в музей Корольова, який також народився в Житомирі. Дорогою оглянули місцеву синагогу, де відбулася друга зустріч з Теробороною. Оскільки навігатор знову заглючив, залишили машину і пішки шукали споруду. Знайшли її без особливих проблем і почати знімати з різних ракурсів. Синагога зараз в процесі реставрації, розбудовується зі збереженням старого фасаду.

         На початку минулого століття євреї становили майже половину населення міста, було 55 синагог, зараз залишилася лише одна. Саме в Житомирі зберігалася найбільша в Україні колекція сувоїв тори,  народилися відомі шахісти Іосіф Бернштейн і Самуіл Ванштейн. Але погроми, петлюівці, потім фашисти з комуністами... і за переписом 2001 року тут залишилося лише 0.5% осіб єврейської національності.

         Ми ні на що не натякаємо, але біля синагоги нас раптово оточили озброєні люди і відбувся приблизно такий діалог:

• Що ви тут фотографуєте!!??
• Синагогу.
• Навіщо?
• На згадку.
• А що ви тут робите?
• Приїхали на екскурсію.
• Тоді, де ваш екскурсійний автобус?
• За рогом?
• Документи є?
• В автобусі.

         Далі пішли тривалі роз'яснення, що без документів ходити заборонено, і якби я не знайшов в гаманці старе журналістське посвідчення, не відомо, чим би все це закінчилося. Документ вплинув  на озброєних людей, вони пояснили, що можна лише дивитися на пам'ятки, а знімати - зась.

         Тож, щоб розповісти про Сергія Корольова довелося знову шукати в архіві фото десятирічної давнини, коли тодішній голова Житомирської облдержадміністрації Юрій Павленко возив журналістів на урочистості з нагоди 100 річчя конструктора.

         На відміну від Короленка, Корольов в автобіографії писав, що він українець. Копію документа роздавали усім охочим працівники музею, який розташований в будинку, де народився Сергій Павлович.

         Дискусії про національність Корольова тривають і досі. Єдина його донька Наталія Сергіївна в своїй книжці «Отец» пише: «Сохранилась анкета, заполненная отцом на украинском языке 27 октября 1925 г. с указанием номера студенческого билета и зачетной книжки. В анкете он пишет, что родной язык его - украинский, что зарабатывает он 20 карбованцев, стипендии не получает (на первом и втором курсах стипендию платили только рабфаковцам), а за учебу платит (уже заплачено 40 карбованцев), поскольку имеет не пролетарское происхождение».

          Російські біографи Корольова стверджують, що після переїзду до Москви в 1926 році практично в усіх документах вченого називають росіянином. Зокрема, в анкеті арештованого він записаний, як росіянин, але точно не відомо, хто ту анкету заповнював. Крапку в цьому питанні поставив паспорта Корольова, який зберігається в його музеї в Москві, де чорним по білому написано – “УКРАИНЕЦ”.

         Через дорогу від садиби-музею в старенькій будівлі радянських часів, точніше ангарі, розташувався Музей космонавтики. Спочатку це був тимчасовий павільйон, де проводили виставку досягнень радянської аерокосмічної галузі, яку возили по всьому світу. Музей відкрили лише в 1991 році. Серед експонатів - обгорілий спусковий апарат космічного корабля “Союз-27”, макет корабля “Восток”, на якому літав Гагарін, “Лунохід-2”, навіть місячний ґрунт. На території музею можна оглянути ракету Р-5, скопійовану з німецької ФАУ-2 та розроблену в Дніпропетровську ракету Р-12. Усі вони можуть нести ядерний заряд.

         Оскільки нам Тероборона категорично заборонила щось  фотографувати, ми від синагоги одразу поїхали в село Дениші оглядати чергові руїни садиби родини Терещенків, розташовані за 20 кілометрів від Житомира по Старокостянтинівській трасі.  Дорогою побачили шматочок Парижа, який зняли прихованою камерою.

         Палац, побудований на початку 19 століття, належав вдові Федора Артемовича Терещенка — Надії Володимирівні (до одруження Хлопова). Садиба налічувала 40 кімнат, триповерхову башту і використовувалася, як заміський будинок. Також в Денишах були казарма, школа, стайні, магазин, корівник, каретний сарай, цегельний завод, лісництво. Залишилися лише руїни.

         Біля руїн з горя випили каву з цигаркою і поїхали шукати місце для ночівлі, де б нас не знайшла жодна Територіальна оборона. В навігаторі побачили, так зване озеро Кита і проклали туди маршрут. Біля села Левків оглянули руїни садиби  Анастасії Нірод (в дівоцтві Трєпова), дружини графа Максиміліана Євстафійовича Нірода.

         Ніроди - це шведський баронський та графський рід. На початку 18 століття Карл Густав Нірод був генерал-губернатором Естляндії та Фінляндії. Після захоплення Нарви його онуки перейшли на російську службу. Майже усі Ніроди по чоловічій лінії до 1917 року були військовими, мали звання генералів та інші високі посади. Родина рідко бувала в Левкові, а свою нерухомість - третину маєтку, млини, винокурню та лісопилку здавали в оренду.

         Тим часом через ліс, повільно, грунтовими дорогами, минаючи калюжі,  дісталися і озера Кита, яке виявилося неймовірно красивим. Посередині - острівець з альтанкою, до нього прокладений місточок. Поруч - незамкнений будиночок лісника з дровами (щоправда в середині було дуже холодно), ще одна альтанка, двомісна гойдалка і стоянка для машин. Скрізь чисто, охайно і найголовніше — зовсім немає людей. Згодом довідалися, що озеро Кита так називається через те, що зверху нагадує кашалота.

         Єдина парочка, яка тут ловила рибу, повідомила, що скоро повертається в Житомир, бо тут спокійно можна залишитися на ночівлю, лісники приїздять рідко, а Тероборони не буває взагалі. І ми залишилися. Спочатку пішли збирати гриби, але нічого не знайшли, потім готували вечерю. Коли повністю стемніло, до нас завітала лисичка, яку пригостили залишками купленої в Брусилові піци.

         Вранці нас розбудив сильний гуркіт ракети, що пролітала над озером. Такого звуку ми не чули навіть під час бойових дій на околицях Києва!

         Поснідали і поїхали шукати водоспад Холодний, який мав бути з іншого боку села Левків. Навігатор завів в такі чагарники, що ми залишили машину в лісі і далі йшли пішки. За кілька кілометрів дорога раптово зникла, хочеш-не хочеш, довелося повертати назад. Після тривалих дискусій вирішили йти в напрямку водоспаду іншою стежкою, якої не було в навігаторі і за годину досягли мети. Якщо зовсім чесно, то водоспад не вартий того часу і нервів, які витратили на його пошуки. Кажуть, що влітку він зовсім пересихає, але ми звикли все перевіряти на власні очі.

         Далі поїхали в бік дому. В селі Березине охочі можуть оглянути ліворуч траси Житомир-Київ поштову станцію дореволюційної побудови. Точнічнісенько такі будиночки є далі в Калинівці, Любимівці і на в'їзді в Київ.

         Коростишів проїхали без зупинки, оскільки кілька років тому детально оглянули це містечко, коли в машині порвався пасок генератора. Тривалий час містом володіла родина Олізарів, найвідомішим серед них є Густав Олізар. Він писав вірші, товаришував з багатьма поетами, був свідком на весіллі Ганської і Бальзака, зустрічався навіть з самим Пушкіним. А Пушкін після зустрічі написав вірша “Графу Олізару”, в якому закликав до дружби польського і російського народів:

“Певец! издревле меж собою
Враждуют наши племена:
То наша стонет сторона,
То гибнет ваша под грозою.

И вы, бывало, пировали
Кремля позор и плен,
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен.”

         Нині від садиби Олізара залишилися лише флігель, купальня, чотири колони, костел Різдва Пресвятої Діви Марії, побудований в 1779 році на гроші родини і плебанія.

         Ще в Коростишеві зберіглася дерев'яна німецька кірха ліворуч траси на виїзді з міста в бік Києва. Нічого особливого, хата, як хата. Якби поруч баптисти не побудували сучасний  молитовний будинок, то про кірху ніхто б і не згадував.

         Єврейське населення міста за чисельністю посідало третє місце в Україні після Бердичева і Чуднова. На початку минулого століття тут було 6 синагог, зараз не залишилося жодної.

         Отже, Коростишів проїхали транзитом і останню зупинку зробили біля гранітного кар'єру, який місцеві називають каньйоном.

         Дуже красиво, величезні десятиметрові скелі оточують прозору водичку глибиною понад 20 метрів. Можна просто плавати, займатися дайвінгом, або альпінізмом. Навколо росте хвойний і листяний ліс, скрізь обладнані місця для відпочинку, є туалет, мангали і навіть баки для сміття.  Але місцеві надають перевагу не альпінізму, а алкоголізму. Територія суцільно засмічена пластиковими пляшками, пакетами, битим склом та іншими предметами життєдіяльності людини неприроднього походження. Нас завжди турбувало питання: якщо ви принесли сюди повні пляшки і пакети, то невже важко забрати з собою порожні! І зовсім не зрозуміло, навіщо пляшки розбивати!!!

         У цій поїздці ми у черговий раз переконалися, що на Житомирщині дуже багато красивих природніх атракцій, насамперед прозорих озер і глибоких кар'єрів. І якщо туди не пускати людей, то ця природня краса ще довго милуватиме око мандрівника.