Прикарпатські туристичні картинки. Страшні

Бляшана каструля в садибі святого Миколая

Ну от, наприклад, село Черганівка в Косівському районі. Не чули про таке? Це до часу. Саме скромна Черганівка, де проживає менше тисячі чоловік, вибрана українською резиденцією святого Миколая. Слава лапландських маєтків Санта Клауса і резиденції Діда Мороза в російському Великому Устюгу не дає місцевим чиновникам спати. Теж так хочуть. Он, в Росії вже навіть батьківщина Баби-Яги віднайдена. Ми чим гірші? Ще у 2002 році Черганівська сільрада заснувала комунальне підприємство “Маєток Святого Миколая”. В скромному селі при трасі з Косова на Кути планується звести такий собі дитячо-релігійний диснейленд – орієнтовно в 2011 р. Символічний камінь під будову казкового містечка було урочисто закладено в селі 19 грудня 2004 р. Тільки гарні (а.к.а. прибуткові) ідеї – вони в повітрі носяться, піди злови і доведи, що це твоя. Так і з миколаєвою садибою: За право носити ім’я святого перегризлися Косівська райрада та Національний природний парк “Гуцульщина”. Дійшло до суду з приводу “недобросовісної конкуренції”: начебто природний парк займається плагіатом, використовуючи в рекламі логотип маєтку святого. І чубляться бізнесмени та депутати, доводять, хто перший “застовбив” за собою назву.

А поки ділиться шкіра ще не вбитого свя… перепрошую, ведмедя, в селі тихенько помирає вже наявна пам’ятка архітектури державного значення: дерев’яна гуцульська церква св. Івана (1842). Краще не намагатися впізнати храм за старими фотографіями: безнадійна справа. Церква-красуня, прекрасна в своїй дерев’яній автентичності, зараз нагадує симбіоз каструлі і сільської хати. Примітивна веранда веде до оббитого бляхою храму. Що з того, що в цих сяючих латах дерево пріє, гниє – і церква ризикує не дожити до власного 200-ліття? Так дешевше, так людям подобається, та й в сусідніх селах теж церкви під бляхою. Не до грамотних реставрацій: треба святого Миколая популяризувати.

А в інших селах і справді не краще. От, скажімо, крихітний Барвінків в Верховинському районі, який задивляється на чернівецьку Усть-Путилу через Черемош. Місцева Миколаївська церква (1867, теж пам’ятка державного значення) зараз нагадує семафор в дуршляку: флюоресцентно жовто-зелені стіни і бляшана шапка даху. Яскрава як уявлення гуцулів про красу і красиве життя. Щоб остаточно добити туриста типово-сучасним почуттям краси по-верховинські, в храмі встановлені аляповаті ікони з підсвіткою з новорічних гірлянд. Святому Миколаю б сподобалося… А дерев’яна дзвіниця, напевно, відлетіла від цього тотального несмаку у вирій, бо замість неї стоїть нова, кам’яна. Отже, в Україні одною пам’яткою архітектури стало менше. Хтось кричить “Пробі!»? Та якось всім не до того…

Опіум – народу. Садиби – священикам

Поїхали далі. Буквально. Чернелиця, Городенківський район. Один з небагатьох збережених в Прикарпатті замків – бастіонний, з неймовірною в’їзною брамою, прикрашеною ліпленням і гербами. Та завзяття місцевих жителів, яким муляє очі безкоштовна купа будматеріалів посеред селища, може дуже скоро поховати цю твердиню. І залишиться Чернелиці хіба легенда про княгиню Єфросинію. Та зраджувала чоловіку, князю Міхалу Чарторийському, з простим парубком, а як дізналася про повернення князя з війни, почорніла лицем і кинулася з башти замку. Звідси й назва Чернелиця.

Міхал Чарторийський важко переніс смерть дружини. Легенда стверджує, що наказав замурувати тіло княгині в замкову стіну, а над в’їздною брамою викарбувати її ініціали. Дещо нелогічні вчинки, але ж легенди й не претендують на істину в останній інстанції. Місцеві легенду переказують з гордістю, але гордість засинає, як тільки стає питання про каміння замку. Поки твердиня була на території місцевої лікарні, стіни собі стояли. Лікарня в 2005 р. відсвяткувала новосілля, замок стоїть пусткою, скористатися ситуацією не пустить совість, але в багатьох вона в дефіциті. От і…

Від замку, до речі, веде справжнісінький підземний хід – до чернелицького костелу (1660). Місцеві підлітки в 2005 р. в храмі влаштували пожежу, сильно постраждав дах. За три роки пам’ятку ніхто не кидався рятувати – і не так давно остаточно впали перекриття даху. А що, не шкода. Подумаєш, одним 350-річним костелом може стати менше…

В Городенці теж є костел. Красень! Архітектор Бернард Меретин, скульптор Йоган-Георг Пінзель. Вже від цих прізвищ в краєзнавців починають текти слинки. І є чого. Тут навіть реставрація йде, вже років вісім. Приведено в порядок цоколь, але це й все. В храмі гуляють вітри, розхитуючи шикарні люстри – такі ще в народі «чеськими» зовуть. Куплені на пожертви віруючих світильники різко контрастують з обдертими стінами і залишками фресок, прикрашеними «історичними» графіті «Свєта + Сергій = любов. 1989».

Городенківський костел – головна міська вертикаль, його силует формує міський пейзаж вже кілька сотень років. Міським чиновникам до пейзажів діла немає, бо земля – вона дорога, і прилеглу до костелу територію можна продати під генделик. Чому «можна» - до речі, вже ж продали, поставивши священиків з костелу (храм навпіл ділять греко- і римо-католицькі громади) перед фактом. Туристи? А що туристи? Захочуть подивитися костел – так он він, а що повністю в кадр з малої відстані не влазить – не чиновників проблеми.

То що, все погано у прикарпатському домі? Ніяких відновлень і ремонтів? Ну чому ж ніяких. В цьому році взялися за архаїчну Михайлівську церкву в Чесниках на Рогатинщині. Вона – чудо. Церква-Ксена, храм-воїн – з XIV століття. Проста, з товстими стінами і крихітними вікнами, з міцними контрфорсами, з гарним барочним іконостасом. З церкви зняли старий ґонт і взялися перекривати… металочерепицею. Місцеві ЗМІ схаменулися, підняли гвавт – і роботи зі скапарення пам’ятки призупинили. Але на третину дах вже євро-ремонтний. Автентичність вигляду церкви втрачена. Привези сюди туриста з закордоння – фішки він не зрозуміє.

Висновок? Не вистачає дбайливих господарів, думаючих, розуміючих. Банально, але факт. Он, один з найгарніших палаців області, садиба Реїв-Потоцьких в Приозерному (колишніх Псарах) кілька днів тому пішла з молотка. УПЦ КП, в руках якої комплекс був з 2005 р., просила за нього спочатку півмільйона доларів, в результаті продала за 350 тисяч гривень. Покупці – фізичні особи, більше про них на разі невідомо. А місцеві журналісти вже називають владику Іоасафа успішним рейдером. Хоча – садиба Реїв є пам’яткою архітектури національного значення, і продавати її банально заборонено законом. Влада її владиці й не продавала – вона садибу попу… подарувала. Разом з парком площею в 30 га. А вже владика цим щедрим даром розпорядився за власними бажаннями.

Приклади нехлюйного ставлення до історичного надбання на Франківщині можна множити. Та що то дасть? Здається, люди, як і тисячоліття тому, поділяються на патриціїв і рабів, на панів і холопів, і соціальна рівність цих кордонів у головах так і не подолала. Першим йдеться про естетику, другим – виключно про виживання і гроші. Хто ж винен, що до влади пробираються тільки другі, ті, що заради грошей…